Спляча красуня - Гуляшки Андрей (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
По-третє, ти прибув сюди на старенькій машині «Варшава» СФ 58-74. Я знаю цю машину, знаю і шофера — він часто возив мене додому. Ця «Варшава» прикріплена тепер до стоянки таксі на Слов'янській вулиці — найближчій до готелю «Болгарія»...— Газета, сигарети, машина,— вів далі Авакум,— і те, що ти мав час помитись, поголитися, змінити костюм і надіти щойно випрасувану сорочку, все це, дорогий Анастасію, досить недвозначно свідчить, що ти зупинився саме в готелі «Болгарія».— Він трохи помовчав.— Що ж до килимка... Пригадуєш, я приніс сюди цю валізу, поки ти скидав пальто в передпокої? Вона здалася мені залегкою, ніби напівпорожньою. Коли людина приїздить з Триграда в Софію, щоб провести тут свою відпустку, вона прибуває не з порожніми валізами... Отже, вона десь залишила більшу частину свого багажу, і ми вже з'ясували де... Але що ж у цій валізі? Щось велике і легке. Воно не має твердих ребер та твердого пакування, бо при похитуванні не стукається. Людина, яка зупиняється в готелі, не піде в гості до товариша з білизною у валізі. Коли б це «щось» не залишило слідів, я б визначив тільки його характер: наприклад, шкіра. Та, на щастя, воно лишило на тобі сліди, промовисто підписавшися своїм ім'ям. Подивись, будь ласка, сюди, на вилоги свого піджака. Що ти бачиш? Кілька білих волокнинок завдовжки сантиметрів чотири. Це волокнинки з козячої вовни. Коли килимок ще зовсім новий, окремі погано виткані волокнинки випадають. Сьогодні зранку, перекладаючи свій багаж, ти розглядав килимок, і він залишив своє ім'я на твоєму одязі. Потрібно лише трохи спостережливості, щоб прочитати його!
В очах Авакумових знову спалахнули вогники, але через секунду згасли. На його обличчі не ворушився жоден м'яз, він мав вигляд знудьгованої людини.
Я підвівся і розвів руками. Що можна було сказати йому? Я вийняв з валізи килимок і мовчки розстелив його біля Авакумових ніг.
Авакум якийсь час дивився на килимок, потім по його тонких губах промайнув стриманий, але гіркий усміх.
Поки він одягався і варив каву в суміжній кімнаті, я з цікавістю розглядав його кабінет. Крім кінопроектора, який я бачив уперше, нічого нового тут не з'явилось. Так само щільно забиті книжками полиці, диван зі старим плюшевим оббиттям, висока настільна лампа і витерте шкіряне крісло біля каміна — все те було мені знайоме, стояло на тих самих місцях, і від усього того віяло дивною втомою... Немов кожна річ тут перебрала від свого господаря скептичний вираз і назавжди втратила надію, що її колись замінять або пересунуть хоча б на сантиметр.
Тільки кінопроектор здавався оптимістично настроєним і якось неприродно поблискував скельцями.
Цього разу, на відміну від минулого, коли я сюди приходив, письмовий стіл Авакума був набагато більше завалений паперами, довідниками, ілюстрованими часописами та газетами. То було єдине місце в кімнаті, над яким суворий лад утратив свою владу. Розгорнені книжки, розкидані часописи, витинки з підкресленими заголовками та абзацами — цей незвичний хаос свідчив, що господар вже не засиджується довго за своїм столом, що його зацікавлення скупчені на іншому, за межами цієї кімнати, або що він проводить майже все своє дозвілля в улюбленому шкіряному кріслі, простягнувши ноги й заплющивши очі, наче вслухаючись у якийсь далекий, ледь чутний шум. Я бачив його таким у найтяжчі для нього дні — після закінчення історії з ящуром та самогубства Ірини,— і ця похмура картина назавжди врізалася в мою пам'ять. Проте мої спостереження, як виявилось, були не дуже точні.
— Ти вже вивчив мою фонотеку? — зайшовши в кімнату і ставлячи на стіл тацю з кавою, спитав Авакум. На ньому був елегантний темно-коричневий костюм.
— Яку фонотеку? — здивувався я, озираючись на всі боки.
Він усміхнувся, як завжди, поблажливо-лагідно і, поклавши руку мені на плече, підвів до книжкових полиць. До них було добудовано з того самого дерева і в тому самому стилі вузьку шафу із заскленими шухлядами — вона сягала аж верхньої полиці і створювала враження єдиного цілого.
Не слід забувати, що я всю ніч їхав і деякі дрібниці, звичайно, пройшли повз мою увагу.
Авакум висунув кілька шухляд. Одні з них були набиті фотографіями, інші — кіноплівками, і на всьому цьому стояли сигнатурні літери та цифри і ще якісь знаки, схожі на літери грецької абетки.
Він запропонував мені вибрати першу-ліпшу літеру. І я ' назвав «ф». Мабуть, слово «фантазія» промайнуло в моїй голові, і я несвідомо обрав літеру «ф».
— Чудово,— кинув мені Авакум. З усього було видно, що він справді задоволений моїм випадковим вибором.
«На які тільки химери не марнують свій час виняткові люди»,— подумав я і відчув глибоке задоволення від того, що в мене звичайний і постійний характер.
Справді, я мав на селі сачок ловити метеликів, але одна річ — ганятися за крилатими квітами і зовсім інша — віддавати весь свій час фотофокусам.
— Тут є знімки людей, прізвища яких починаються на літеру «ф». Зрозуміло, то особи, до яких я виявляю так звану професійну зацікавленість. А також знімки речей — ось безшумний пістолет РК-59... І череп, пробитий спеціальною кулею з цього-таки пістолета. Бачиш, яка вузька і рівна пробоїна?.. А ця плівка особлива. Вона може зачарувати. Хвилинку!
Він почав заправляти плівку в кінопроектор. Я зціпив зуби, приготувавшись побачити інші травми, заподіяні спеціальною кулею,— пробиту стегнову кістку або, можливо, продірявлений шлунок.
Поки я чекав, Авакум запнув на балконних дверях штори і в кімнаті посутеніло. Потім він дістав з шафи валізку і, добувши звідти магнітофон, став налагоджувати його.
«Зараз, можливо, я почую специфічний тріск розтрощеної стегнової кістки»,— подумав я. Адже то була спеціальна куля.
Я тихенько зітхнув і приготувався слухати.
Спершу долинув ледь чутний шурхіт стрічки, а тоді полилися звуки, що, здавалось, линули з гущавини якогось казкового лісового царства, осяяного ніжним чарівним світлом... На стіні над каміном, що правила за екран, постали скелі й страшенно зігнуті, з розчепіреними гілками дерева, таємничі гірські пустки... І зараз же, танцюючи, з'явились, наче з небуття, відьми та чорти, а серед них Арієль і Оберон, Пук і Прекрасна Фея [Персонажі з балетної сцени «Вальпургієва ніч» в опері Ш. Гуно «Фауст»]...
Почалась «Вальпургієва ніч».
Як це було чудово! Я міг би слухати й дивитись без кінця. То були мої студентські роки, гальорка, перші захоплення й перші сумніви. То була безтурботна юність, переді мною стояв світ, який я збирався об'їздити вздовж і впоперек... То були перші біляві кучері, перша усмішка, перша щаслива безсонна ніч...
Якийсь механізм клацнув, і од видінь Вальпургієвої ночі на стіні лишилась тільки сіра пляма. Урвалась і чудова музика.
— Літера «ф». Фауст. Балетне інтермеццо,— холодно промовив Авакум.
Він підняв штори, і по кімнаті знов розлилося тьмяне світло дощового дня.
— Зараз я покажу тобі Прекрасну Фею. Ось вона,— і він подав мені довгастий знімок.— Літера «М». Марія Максимова. Ти чув це ім'я?
Я признався собі, що чую це ім'я вперше. Не всі імена вчасно доходять до Триградського краю, та й радіо я не мав, щоб слухати культурні новини. Звичайно, я не дуже шкодував, що не чув про існування цієї зірки зі столичного балету, але промовчав про своє цілковите невігластво у цих справах. А щодо фотографії, то не стримався.
— Яка красуня! — вигукнув я.
Прекрасна Фея справді втілювала в собі щось чарівне, найвимовніше свідчення — її очі. Вони були напрочуд гарні, але дивились безцеремонно, були молоді, але ховали в собі досвідченість зрілої жінки.
— Ну як, подобається? — поблажливо всміхнувся Авакум, поклавши фотографію на місце.
Але я вже встиг стримати перше захоплення і, застромивши руки в кишені, знизав плечима.
— Вродлива,— відповів я.
Про Прекрасну Фею ми більше не говорили.
Згодом Авакум повів мене в музей, де він і досі працював позаштатним реставратором. Крізь готичне вікно в майстерню лилося холодне, сумне світло. Ніколи раніш я не бачив тут стільки уламків — розбитих амфор, келихів та гідрій, шматків статуеток, мармурових плит зі стертими написами — не було вільного місця на цьому кладовищі античної слави.
