Леопард - Несбьо Ю (читать книги полные TXT) 📗

Чоловік завернув за ріг.

Кая пішла слідом й опинилася на великому велелюдному майдані, повному людей, там була здебільшого молодь. У глибині майдану над широкими скляними дверима сяяли написи англійською та китайською. Кая упізнала назви кількох фільмів, на жаль, подивитися їх вона ніяк не встигне. Знову розгледіла його шкіряну куртку, зауважила, що чоловік по­ставив пляшку на низький п’єдестал бронзової скульптури, що зображувала шибеницю з порожньою петлею. Чоловік проминув дві залюднені лави, сів на третю й підібрав якусь газету. Секунд через двадцять він знову підвівся, повернувся до скульптури, мимохідь забрав пляшку й пішов тим же шляхом, як і прийшов.

Кая помітила, що він зайшов до «Чункінг-меншн». Знову задощило. Вона поволі почала обмірковувати, що казатиме. Черги біля ліфтів уже не було, але чоловік все одно пішов сходами, повернув праворуч і зник за обертовими дверима. Кая поспіхом кинулася слідом, опинилася на занедбаних сходах, що смерділи котами та мокрим бетоном. Затамувала подих. Утім, єдине, що розчула, — крапання води. Розмірковуючи, чи не зійти угору сходами, почула, як десь на нижньому поверсі хряснули двері. Кая прожогом кинулася вниз і побачила єдині двері, які могли спричинити такий звук: металеві, із вм’ятинами. Поклавши руку на ручку дверей, вона знову відчула тремтіння, заплющила очі й подумки вилаялась. Потому смикнула двері й зайшла у темінь. Радше, вийшла у темінь.

По ногах щось шаснуло, але вона стримала зойк і не ворухнулась. Спочатку гадала, що потрапила у ліфтову шахту, та, звівши голову догори, побачила чорні від кіптяви цегляні стіни, вкриті мережею водогінних труб, дротів, зігнутих металевих оцупків і напіврозваленого проіржавілого металевого риштовання. Назвати це дворищем не можна було, скорше, кілька квадратних метрів поміж багатоповерховими будинками. Тьмяне світло соталося з невеличкого квадрата нагорі, поцяткованого зірками. Попри те, що небо було ясне, на асфальт і на обличчя їй постійно щось крапало, вона усвідомила, що це конденсат з безлічі іржавих кондиціонерів, котрі суцільно обсіли стіни. Ступивши крок назад, вона обіперлася на металеві двері.

Стала чекати.

Нарешті з темряви почулося:

— What do you want? [4]

Раніше їй ніколи не доводилося чути його голосу. Певна річ, вона чула його у ток-шоу, коли вели мову про серійних убивць, але почути цей голос наживо — геть інша справа. Голос був зморено-захриплий, і видавалося, ніби він належав людині літній, хоча чоловік ще не мав і сорока. Водночас у голосі вчувався незворушний спокій, самовпевненість, яка ніяк не поєднувалася з тим зацькованим обличчям, яке вона зауважила за дверима закладу Лі Юаня. Голос був глибокий і лагідний.

— Я норвежка, — мовила потому.

Ні звуку натомість. Вона ковтнула слину. Перші слова завжди найважливіші.

— Мене звати Кая Сульнес. Мені доручив знайти вас Гуннар Хаген.

Жодної реакції на ім’я власного начальника з відділу розслідування убивств. Чи він уже пішов?

— Я працюю на Хагена, я інспектор, розслідую убивства, — мовила вона у темряву.

— Мої вітання.

— Нема з чим вітати. Якщо ви читали норвезькі газети за останні місяці... — Вона затнулась. Невже вона спромагається на дотеп? Напевно через недосипання. Або через нерви.

— Я мав на увазі: мої вітання, що виконали завдання, — почувся голос. — Отже, мене знайдено. Тепер можете їхати геть.

— Стривайте! Хіба ви не бажаєте знати, чого мені треба?

— Не надто прагну.

І тут слова, які вона занотувала й завчила напам’ять, потекли самохіть:

— Убито двох жінок. За даними судових лікарів, убивця той самий. Жодних інших доказів у нас немає. І хоча ми дали пресі якнайменше подробиць, вона вже чимдуж здійняла галас, що з’явився черговий серійний убивця. Навіть пишуть, що це якийсь Сніговик. Ми задіяли фахівців з Інтерполу, але вони теж нічого не знайшли. На нас тиснуть преса й влада...

— Не хочу, значить, не хочу, — мовив голос.

Двері зачинилися.

— Агов! Стривайте! Ви ще тут?

Вона навпомацки посунулась уперед і намацала двері.

Штовхнула рішуче двері, не дозволивши страху опанувати її, й опинилася на ще одних темних сходах. Далеко вгорі зауважила світло й одним махом здолала три прогони. З дверей, що оберталися, сочилося світло, й жінка штовхнула їх. За­йшла у простий порожній коридор, у якому бозна-коли фарбували облуплені стіни, від яких тхнуло сирістю. Притулившись до стіни, стояли двоє чоловіків, у кутиках рота стирчали цигарки, Кая вдихнула солодкуватий дим. Обоє зиркнули байдужкувато. Принаймні вона сподівалася, що так. Нижчий був чорний, напевно африканець. У вищого, білого, на чолі був трикутний рубець, ніби дорожній знак-попередження про небезпеку. У їхньому відомчому журналі «Політієт» вона читала, що на вулицях Гонконгу майже тридцять тисяч поліцейських, і це місто вважають одним з найбезпечніших міст-мегаполісів. Але ж то на вулицях.

— Looking for hashish, lady? [5]

Вона захитала головою, намагаючись триматися якомога упевненіше, силкуючись поводитися так, як колись сама радила дівчаткам, коли їздила по школах: іти з таким виглядом, наче ти добре знаєш дорогу, а не як вівця, що відбилась від отари. Не як здобич. Вони вишкірилися у відповідь. Виявилось, інші двері було закладено цеглою. Обидва повитягували руки з кишень і цигарки з рота.

— Looking for fun, then? [6]

— Wrong door, that’s all [7], — відповіла вона й обернулась, намагаючись вийти. У зап’ясток вчепилась рука. Виявляється, жах має присмак алюмінієвої фольги. В теорії вона обізнана була цілком. Тренувалася у заллятому світлом спортзалі на ґумовім матраці, оточена інструктором та колегами.

— Right door, lady. Right door. Fun is this way [8].

Вона відчула запах риби, цибулі та марихуани. Окрім того, у спортзалі супротивник був лише один.

— No, thanks [9], — відповіла вона, намагаючись, щоб голос звучав упевнено. Чорношкірий опинився поряд, схопивши її за другий зап’ясток:

— We will show you [10].

— Only there’s not much to see, is there? [11]

Всі троє обернулися у бік дверей, що оберталися.

Вона знала, що у паспорті у нього зазначений зріст 194 сантиметри, але наразі він стояв в одвірку, зведеному за гонконзькими стандартами, й скидалося, що він заввишки мало не двісті десять. Й удвічі ширший, ніж годину тому. Руки його були опущені й лише трохи відхилялися від тулуба, але він не рухався, не пронизував їх поглядом, просто подивився на білого й мовив:

— Is there jau-ye? [12]

Вона відчула, як напружились пальці білого, що стискали її зап’ясток, і помітила, що чорний почав тупцятися.

— Ng-goy [13], — мовив чоловік в одвірку.

Вона відчула, як руки знехотя відпустили її.

— Ходімо, — мовив він і злегка взяв її за лікоть.

Вийшовши за двері, вона відчула, як запалали її щоки. Через напруження й сором. Соромно їй стало, бо усвідомила, як повільно працює її мозок при небезпеці й як радо вона дозволила йому розібратися з цими двома некривдними торговцями гашишем, які лише хотіли трішки її налякати. Він провів її двома поверхами вище й далі, за двері, що обертаються, підвів просто до ліфта, натиснув кнопку, викликаючи його донизу, став поряд, не зводячи очей з числа «11», що світилося над дверима.

— Заробітчани, — мовив він. — Їм нудно й самотньо, от і все.

— Знаю, — відповіла вона уперто.

— Щоб дістатися першого поверху, натисніть кнопку «G», потім ідіть праворуч і вийдете просто на Натан-роуд.