ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
— Чудова схема. Якраз для кар'єристів.
— Ти повзучий прагматик, Митю. Я не розумію, чому трудящі читають твої книжки. Ти ж не дослухав мене.
— Не тебе, а Бональда.
— Нове — це давно забуте старе. Якщо я зумів згадати, то це означає, що саме я повернув сучасникові забуте старе. Це — співавторство.
— Ти диви!
— Так от… Бональд чудово викрутив свою схему. Вершина свободи, тобто дворянство, — є захисний бар'єр того суспільства, яке мріяв створити Бональд. Якщо ти дворянин, то, виходить, тлінний метал уже не повинен тебе цікавити. Дворянство зупиняє енергійного плебея в його жадобі до постійного збагачення. Без цієї перепони могла настати плутократія. Будучи нагородою за придбане багатство, звання дворянина зобов'язує до самообмеження; дворянство — межа збагачення. Досягши дворянства, до багатства слід ставитись як до мети — розумієш? Бональд химерно залякував суспільство: «Якщо ви знищите дворянство, тоді прагнення енергійного плебея до збагачення не матиме ні межі, ні мети; метою буде багатство — саме по собі. Отоді й з'явиться аристократія. Аристократія, але не знать».
Степанов слухав з інтересом, навіть тарілку з окрошкою відсунув.
— Та ти їж, Митю, їж, — зітхнув Славін. — У літератора повинен бути вовчий апетит.
— Якщо в літератора вовчий апетит, значить, він працює на бюро пропаганди, читає свої вірші та оповідання, а писати, вважай, кинув.
Знаєш, коли я в Іспанії розповів колегам, що в нас письменникові платять за виступ, посилають у творчі відрядження й дають безплатні путівки в будинки творчості, мені не повірили: «Червоний веде пропаганду, такого не може бути»… Отак-то… Письменник, Віталію, повинен хворіти на виразку шлунка, потерпати від серцевої недостатності й геморою, лише тоді він зможе оцінити каторжну радість творчості.
— Я недавно з одним художником розмовляв, дуже цікавий хлопець, злющий, усе трощить, наче слон у крамниці. Реставратор, ікони реставрує… Мені, розумієш, подарували на день народження ікону, і треба було її реставрувати. Прийшов художник, подивився, позітхав, забрав із собою й зробив блискуче. Я й кажу йому, мовляв, спасибі, а чому б вам за іконопис не взятися, а він на дибки, весь наїжачився: «Без віри немає іконопису». Як ти поставишся до такого пасажу?
— Нісенітницю верзе той реставратор. Іконопис — наше Відродження. У нас був свій великий живопис — ікони. До них так і слід ставитися — національне мистецтво. Віра, здається мені, відігравала тут не головну роль. У ту пору національна ідея була духом художників, бо жили ми під ярмом. Звідси, до речі кажучи, незвичайна роль російських монастирів. Вони відрізнялися від монастирів інших країн своєю винятковою роллю в збереженні національної культури.
— Не впадай у національний містицизм, Митю, — знову посміхнувся Славін. — Поглянь, хто ця жінка?
Степанов обернувся — струнка, з великими очима дівчина біля стойки, обпікаючись, пила каву з маленької чашки позначеної золотим вензелем «ЦДЛ».
— Не знаю.
— Гарна, правда?
— Дуже.
— Як ти думаєш, скільки їй років?
— Тепер молодим років не вгадаєш, це нас, п'ятдесятилітніх, зразу видно — черевце, лисина, втома в очах, а ці…
— Заздриш?
— Звичайно.
— А я — ні. Я пишаюсь своїми літами. Справді, прожити півстоліття — як орден одержати… То чим же різняться наші монастирі від чужих?
— Відстанню.
— В Італії монастирі віддалені один від одного на п'ятдесят кілометрів — як максимум. Наші — на тисячі, тому й зберігали в собі ядро загальнонаціональної ідеї, так би мовити, певний стан духу.
— З марксизму завжди п'ятірку мав?
— Завжди.
— Я теж, тільки з тобою не згоден.
— А чому?
— Стан — це занадто туманно. Стан якого класу? Регіону? Армії? Чиновництва? Селянства? Не можна ж усіх одним миром мазати. Стан Пугачова, Катерини, пушкінського Гриньова? Єдина національна ідея завжди служить на благо якійсь одній групі, Митю, панівній групі.
— Ми з тобою повертаємось до проблеми схими, Віталію. Володарювання, або, інакше кажучи, обмеження, застосоване до поняття суспільства, служить гарантом державності.
— А я хіба заперечую? Я тільки запитую: якої державності? Монархію повалено — я маю на увазі не тільки нашу — завдяки її власному безсиллю, хоча вона теж являла собою державність. Наша свобода народилася на руїнах вікової державної ідеї, замішаної на дусі національної винятковості. Так, так, саме так! Інородців на всі заставки лаяли. Ти кажеш, іконопис — наслідок абсолютного спокою, ясності мети. Це — кризисний період, коли було нашестя, але ж вершини мистецтва — затям собі — породжені станом перехідним, тривалим; війна породжує блискуче мистецтво плаката; філософія не може народитися під гуркіт канонади. Війна — це бажання вижити, щоб продовжити бій завтра, мир — це коли живуть, щоб думати. Розум — основа індивідуальності, бо саме він створює особистість. Просто Росія часів Рубльова і Феофана Грека дала світові більше індивідуальностей, ніж дала пізніше, мабуть, у цьому й розгадка. І смішно вимагати від природи, щоб вона все ділила нарівно. Я, знаєш, збоку дивлюся на наше кіно: всі від нього вимагають шедеврів — вийми, не гріши! Але ж це смішно! Коли кіно було новиною, з'явилися Чаплін, Ейзенштейн, Клер, Васильєви, Довженко, Хічхок, але ж потім воно стало побутом, воно тепер телевізором стало, Митю! Отже, треба чекати, поки з'являться нові відкриття — отоді й здійсниться нова революція в кіно. І далі: навіть початок кіно дав двадцять, ну, тридцять шедеврів, а тепер це індустрія, потік, план! Як же від потоку можна вимагати рівня Ренесансу? Треба відійти і подивитися збоку, тоді зрозумієш, що й тепер є Годар, Курасава, Крамер, Фелліні, Тарковський, Пітер Устинов, Антоніоні, Абуладзе, Микита Михалков, нарешті. І — досить. Не можна більше, і так аж надто щедро!
— Ти що, не згоден, я не розумію тебе?
— Ти й не можеш зрозуміти, бо зайнятий собою. Слухай-но, а хто цей старий?
— Наш вахтер, дядя Міня.
— В нього обличчя Христа.
— Це він і є. Раніше на бігах, до речі, грав.
— Отже, і ти не втрачай надії — шлях до святості лежить через гріх… Морозивом почастуєш?
— Почастую.
Степанов обернувся, пошукав очима офіціантку Белочку; саме тоді до невеличкого залу, переобладнаного з веранди, зазирнув адміністратор.
— Чи немає тут товариша Славіна? — спитав він. — Негайно кличуть до телефону.
— Морозиво з'їсти не доведеться, — зітхнув Славін. — Щось, мабуть, невідкладне. Прощавай, Митяю.
Константинов
Коли Славін зайшов, Константинов співчутливо подивився на нього й сказав:
— Ви мене лаєте, мабуть, що розшукав вас?
— Авжеж.
— Не сердьтеся. Ось, почитайте, — Константинов подав йому листа із Луїсбургу. — Щойно одержали.
— Сигнал про майбутню висадку інопланетян в районі воєнного об'єкта? — посміхнувся Славін, виймаючи окуляри. — Чи дані про похолодання на сонці?
— При вашій схильності до глобальних схем це повідомлення не викликає інтересу…
Швидко прочитавши листа, Славін подивився на свого товариша; шкіра на лисій яйцеподібній голові зібралася зморшками на маківці, це бувало в моменти гострі, коли доводилося негайно приймати рішення.
Він подивився на Константинова запитливо.
— Уголос, — сказав той. — Давайте я прочитаю ще раз — уголос.
Константинов не поспішаючи надів окуляри в грубій оправі; обличчя його, хоч як це дивно — помолодшало (коли йому дали генерала, ветерани жартували: «Сорок п'ять років — не генеральський вік на сьогодні, хлопчисько ще, це тільки в наші роки зірки давали в тридцять); почав читати:
— «У грудні минулого року в номері «Хілтона» в Луїсбурзі два американи, один з них — Джон, домовлялися з росіянином, як вести роботу і передавати відомості про якогось «сусіда». У росіянина пика сита і він добре розмовляє португальською і англійською, сука йо… Хай загину через цього листа, але мовчати далі несила».
