Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович (онлайн книга без TXT) 📗
Взагалї боротьба Ярослава з Сьвятополком зробила сильне вражіннє на сучасників і була предметом ріжних поетичних і лєґендарних оброблень. В духовних сферах, завдяки канонїзації Бориса і Глїба, ся боротьба придбала побожний характер і прикрашена подробицями релїґійної лєґенди: Ярослав виступає местником за братів і кличе до Бога на Альтї, аби пімстив ся над Сьвятополком як над Каіном, положив на нього „трясеніє” і Бог услухує його; в битві на Альтї „мнози вЂрніи видяху ангелы помагающа Ярославу”; Сьвятополка по альтській битві покарав гнїв божий ріжними чудесними способами 26). З другого боку війна Ярослава і Сьвятополка прикрашена була ріжними епічними подробицями в дружинних кругах; ми бачили вже по части сї оповідання, звязані з головними битвами й походами Ярослава і переховані в Сказанию, в пареміях служби Борису і Глїбу, в лїтописи київській і новгородській: він посилає до свого приятеля в Сьвятополковім таборі спитати, що йому робити, бо меду зварено мало, а дружини богато, а той відповідає, що коли меду мало, а дружини богато, то треба в вечері дати, і Ярослав порозумів, що йому треба в вечері напасти на Сьвятополка, і в ночи перевіз ся за Днїпро, і т. и.; про відносини Ярослава до Новгородцїв; про жарти, якими дражнили себе вороги перед битвами; про воєнні штуки Ярослава. Деякі з сих оповідань мають новгородський кольорит, деякі могли зложитись і в Київі після побіди Ярослава. Опись битви на Альтї має виразні слїди поетичного оброблення: „Пішли против себе і вкрили поле Летське множеством війська. Був пяток тодї, сходило сонце, і на ту хвилю наспів Сьвятополк з Печенїгами. І зійшли ся оба війська, і стала ся сїча лиха, якої ще не було на Руси. За руки хапали ся й рубали ся, і кров текла долинами. Три рази сходили ся і смерк запав серед битви. І був великий грім і гук, дощ великий і блиск блискавиць, і як блискала блискавиця — блискала зброя в їх руках” 27).
В польській хронїцї т. зв. Ґаля (з початку XII в.) похід Болеслава також прикрашений епічними й анекдотичними подробицями, нпр.: непорадний Ярослав не приготував ся зовсїм до війни, вість про неї він дістав, коли ловив рибу, і зараз пустив ся тікати; Болеслав воює з причини особистої образи, що за нього Ярослав не віддав сестри; вїздячи в Київ, він ударяє мечем в Золоті ворота (котрих тодї ще не було), і т. и. Остання подробиця — рубаннє Золотих воріт, спільна оповіданням про походи на Київ двох Болеславів — Хороброго і Сьміливого, 1069 р., як поетична подробиця повторяєть ся в ріжних лєґендах (нпр. в лєґендї про Боняка 28), в лєґендах про Царгород і т. и.) і має дуже малу реальну вартість, невважаючи на свою популярність 29). Та дарма, образ Болеслава, що сїче мечем золотї київські ворота й вивозить потім з Київа несчисленні скарби до Польщі, лишив ся улюбленим образом польської історії, аж до нинїшнїх часїв, як провозвістник пізнїйшої окупації Руси Польщею (походи на Київ обох Болеславів дїйсно потім послужили історичними мотивами в актї прилучення Київа до Польщі 1569 р.).
Нарештї, завдяки участи варязьких полків у сїй війнї, маємо вже й чисто поетичну репродукцію сїєї війни — в скандинавській сазї про Еймунда 30). Ся саґа перехована в кодексї з кінця XIV в., але по складу свому значно давнїйша, описує геройські вчинки ярла Еймунда, що мав бути вождем Варягів, нанятих Ярославом для війни з Сьвятополком в числї 600 мужа; Ярослав має три кампанії з Сьвятополком і бере гору все завдяки Еймундови, його радам і премудрим штучкам (досить наївним, своєю дорогою), а в останнїй війнї Еймунд крадькома, ріжними штуками забиває Сьвятополка (Еймунд з товаришами роблять засїдку в лїсї й штучно нагинають шнурами одно дерево, на се місце потім приходить Сьвятополк з військом і стає табором на ніч; в ночи Варяги привязали його шатро до того нагнутого дерева, потім на даний знак підрубали шнури, що тримали дерево, воно випростувавши ся, здерло шатро, і Еймунд в тій хвилї напав на Сьвятополка й убив його). При тім одначе саґа, здаєть ся, мішає війни Ярослава з Сьвятополком з війною його з Брячиславом полоцьким, а самого Сьвятополка з Брячиславом і Болеславом (тому він зветь ся в нїй Буріслейфом, князем Кенуґарда) 31). Зовсїм лєґендарна навить в більших подробицях, ся саґа дає нам одначе цїкавий і вірний образ відносин тих варязьких кондотєрів до їх руських патронів: їх торги за платню, використуваннє кождої тяжшої хвилї, щоб полишити умови найму, й бажання руського князя позбути ся сих прикрих і захланних наємників.
Примітки
1) Іпат. с. 90.
2) Видані Срезнєвским 1860 р. н. т. Сказанія о св. БорисЂ и ГлЂбЂ, з кодекса XIV в. Несторове Чтениє з кодекса XII в. видав Бодянський в Чтеніях Московських 1859 т. І, і осібно, „Сказаніє” т. зв. Якова тамже 1870 т. І, нове виданнє тамже 1879, II. Лїтературу авторства мнїха Якова див. в І т. Історії с. 549.
3) Порівняннє лїтописного оповідання з Сказанієм зробив свого часу Біжярский: ЗаЂчаніе о языкЂ Сказанія о св. БорисЂ и ГлЂбЂ сравнительно съ языкомъ лЂтописи (Записки акад. наук. 1862). Проф. Голубовсвий вказав недавно на залежність лїтописного оповідання від старої служби Борису і Глїбу, чи її джерела — відмінного від Сказанія — його статя Служба св. мученикамь Борису и ГлЂбу въ Иваничской минеЂ (Чтенія київські т. XIV). Саму службу, з мінеї с. Іванич (на Волини) XVI в. видав д. Бугославский ibid.
4) Навіть прийнявши, що в лїтопись увійшли відомости Сказания, можемо припустити в лїтописнім варіанті сьвідому поправку. В усїх редакціях лїтописи маємо сей варіант.
5) Ми маємо про се дві згадки. Одна в Сказанию і в лїтописи, в оповіданню перед убийством Бориса. Друга є в лїтописи тільки, перед походом Ярослава — вона більш детайлїчна, але амплїфікує слова Сказания: Святополкь же окаяньныи нача княжити в Кые†(с. 60), що повторяють ся в обох разах; очевидно, се тільки дублєт спільної звістки Сказания і лїтописи про каптованє Киян.
6) Нестор каже, що вони завернули ся, почувши про похід Бориса (с. 12), але фраза дуже риторична і тому не конче певна.
7) У Нестора Сьвятополк ще за житя Володимира задумує убити Бориса, але се, розумієть ся, звичайне перетемненнє фарб.
8) Володимир вмер 15 липня, Бориса вбито 24, вість про смерть Володимира дістав він вже вертаючи ся з походу і на Альту міг прибути вже 17-18. Дати смерти Бориса і Глїба подані згідно у Нестора і т. зв. Якова (17, 20, 52, 58) і сходять ся з днями тижнїв, поданими в них; правдоподібно, вони оперті на церковних записках і не мають в собі нїчого непевного.
9) Вид. Срезневского с. 45.
10) Про традицію місцеву (з під Гребенова, на верхівях Опора, де має тепер бути ур. Сьвятословіє, потік Сьвятославчик і могила „якогось Сьвятослава”) див. в книжечцї К. Устіановича Три цїкаві загадки, Чернївцї 1902, с. 72 і далї.
11) Іпат. с. 98.
12) Тут є дві верзії. По т. зв. Якову і лїтописи Сьвятополк покликав Глїба до Київа, що, мовляв, батько хорий, і Глїб поїхав з Мурома Волгою, потім на Смоленськ — до Київа (маршрут не дуже натуральний!), і тут під Смоленськом його вбили. По Нестору Глїб був при батьку, але довідавши ся про замисли Сьвятополка на Бориса, втїк „на полунощныя страны, сущю иному тамо брату святому” (с. 11), але Сьвятополк послав наздогін убійників і ті „въслЂдовавши въ кораблеци борзы, гнаша по святемъ ГлЂбЂ дни многы” (с. 17), а здогонивши, вбили 5 вересня. Ся ріжниця показує, що властиво про обставини Глїбової смерти в 2-ій пол. XI в. нїчого не знали крім того, що вбили його коло Смоленська, і то 5 вересня. А ся дата — шість тижнїв по смерти Бориса, не згоджуєть ся з обома об'ясненнями: задовго се і для дороги з Мурома перед вістю про смерть Володимира, і для втікачки з Київа. Що ж робив Глїб той час, і для чого опинивсь він у Смоленську, на се можна відповідати тільки ріжними здогадами — нпр. про його пляни мести за брата, боротьби з Сьвятополком, і т. и.
