Тиха правда Модеста Левицького - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗
Згодом переповідали як арештовували Миколу Віталійовича Лисенка. Тупотіння важких чобіт по східцях його будинку, грюкання в двері і вимогливий окрик:
-Поліція! Відчинити негайно!
Обшук тривав довгенько, трясли на совість, не гребуючи перебирати навіть білизну, а врешті ухвалили:
-Збиратися з речами!
Микола Віталійович за час обшуку не обмовився й словом, хіба посміхався лиш куточком вуст, а тоді зібрав одяг, взяв під руку подушку і нагадав:
- За прадавнім звичаєм, рушаючи в дорогу, треба присісти. Вельмишанованих гостей також прошу.
Ніде діватись вельмишановним, присіли.
На ранок весь Київ гудів про арешти. Друзі Лисенка й інших ув’язнених метнулися по високих інстанціях. В жандармському управлінні, здається, напудилися, що запахло скандалом, Лисенко-композитор знаний в Москві й Петербурзі, то ж наказ про арешт тихесенько анулювали.
- Після в’язниці я,- підсміювався Лисенко,- нарешті стопроцентний підданий їх великомордія.
Добре, що люд наш, думалося по розмові з панами Войцехом та Генріком Модестові Пилиповичу, якось навчився у час біди підтримувати один одного жартом. Але загалом для народу землі цієї веселого мало – в підрадянській Україні вже арештовують і розстрілюють письменників, тут везуть юну зав’язь за колючі дроти в концтабори, Закарпаття відійшло до Чехословаччини, а Румунія прийняла закон, на підставі якого українців проголошено тими румунами, що «забули свою рідну мову», пришвидшену румунізацію шкільної освіти якраз завершили у рік приїзду Левицького в Луцьк.
3
Мова про Берестечко з Войцехом Восем негадано вже наступного дня продовжилася в Луцькій українській гімназії, де Модест Пилипович викладав українську мову і водночас був лікарем навчального закладу. Гімназійна молодь, як випадала нагода, виїжджала на екскурсії визначними місцями краю.
-Ми хочемо цього разу побувати у Берестечку, вклонитися могилам козацтва, що полягло через зраду кримського хана,- ділилися учні намірами..- А вам доводилося бувати на Пляшевій?
Десятки допитливих очей хлопчаків і дівчат дивилися на Модеста Пилиповича, дивилися з цілковитою довірою, мовби вчительство їхнє одне володіло безперечною істиною. «Боже. дай же добру долю цим дітлахам,- набігло у думці його мимовільно.- Дай кращу долю, аніж моєму поколінню. Хай же ця чистота і довірливість не згасатиме ніколи в їхніх очах, як не згасати має пошанування своєї землі та її історії». І таки не згасло те пошанування, зберегли й через багато десятиліть за порогом гімназії, тільки долі їхні, втрапивши у неймовірні вихори прийдешніх років, складалися вельми по різному…
- Бував я у Берестечку, друзі,- відсунув врешті убік думки і роздуми Модест Пилипович.- Можу розказати дещо…Добре чините, що вирішили вклонитися пам'яті, бо ми не купка приблудних колоністів на рідній землі.. От тільки про зраду кримських союзників не все правду набалакали нам історики…
І Левицький оповів їм про свою першу поїздку з Дмитром Дорошенком та Іваном Зілинським на козацькі могили.
Їхали вони з Радивилова на підводі довгенько, їхали розбитою тряскою дорогою, та ще й місце випало Модестові Пилиповичу якраз над колесом, де трясло немилосердно. Однак помінятися місцем з кимось Левицький ніяк не міг – надто шанував він своїх гостей, знаного уже науковою громадою Дорошенка і хоч молодого, та з обнадійливим майбуттям Зілинського. Подорож їх подовжували в часі також непередбачені зупинки і зустрічі з тутешньою єврейською біднотою. Звістка про проїзд шанованого в краях лікаря якимось чином бігла куди швидше змучених нелегкою дорогою коней, що втомлено трясли головами, боронячись від набридливих ґедзів, до Левицького на кожній зупинці приводили матері своїх замурзаних діток з тою чи іншою хворобою. І він не міг нікому відмовити, вислухував і вистукував тих дітлахів, прописував ліки та давав поради. А що Модест Пилипович вільно володів єврейською мовою, то те тільки підсилювало довіру до лікаря, який за свій клопіт до того ж не хотів і шеляга. Згадуватиме через роки Дорошенко: «Левицький брав їх на руки, гладив по голові, вислухував, розпитував матерів, і ці виливали свої жалі. Розмовляли по-жидівськи. Ми ледве могли вирвати нашого доктора і увільнити його від настирливих пацієнтів.»
…Вони втрьох довго ходили берегом Пляшової, що вже почав заростати дрібним ліском та кущами, потім перебралися на Журалиху.
-А знаєте, - сумовито роззирався навкруг Дмитро Дорошенко,- марно нарікали довгі роки на кримсько-татарських союзників. Мовляв, зрадив нас хан, тому й поразки зазнали. А насправді було зовсім інакше. Польський король ввів у бій двадцять тисяч добре муштрованої найманої німецької піхоти, дуже потужну на той час артилерію, запросив кращих німецьких генералів. Вони й розробили план битви за всіма тоді найновішими вимогами військової науки. І хоча наше військо вже мало також бойовий досвід, та не могло навіть близько рівнятися в озброєнні. Артилерія вдарила насамперед по татарських позиціях, щільний гарматний вогонь шматував все живе, от і не витримали врешті кримські союзники, почали відступати панічно…А відступ відкрив козацькі позиції з флангу, що й вирішило долю всієї битви. Це була трагічна й гірка поразка, програна битва, але не програна війна. Бо вже за рік Богдан Хмельницький збирає нове і потужне військо, під Батогом завдає нищівного розгрому так само добре зорганізованій польській армії, в битві гине комендант німецької піхоти, польський головнокомандувач Мартин Калиновський і, навіть, брат майбутнього короля Яна Собеського Марек…Швидко вміли вчитися козаки.
Високо над головою у погідному літньому небі, розсікаючи грудьми тепле повітря, з ледве чутним посвистом пропливав ключ диких гусей, у ключі з половину, певне, становили молоді птахи, що тренували ще не окріплі крила перед далекою дорогою в вирій, бо поволечки літо збігало, - не йнялося віри, що під таким мирним небом серед цього роздолля могла бути така кривава січ…
Модест Пилипович з Дорошенком і Зілинським підійшли до будови церковки, виведеної вже під вікна, біля якої стояв високий хрест із написом: «Русскіє люде! Тут 30000 твоїх предків полягло за віру православну і свою народність». З гіркотою дивилися подорожуючі, як російська імперія руками почаївських ченців навіть українську національну трагедію підлаштовує під свої русифікаторські цілі. «Боже милий,- подумалося Левицькому,- якщо нашому поколінню не судилося, то хай би хоч наступне дожило до часів примирення між народами і християнського прощення, коли люд сусідній перепросить одне одного і не чинитиме вовік більше кривди».
Дмитро Дорошенко довго дивився на зроблений російськими ченцями Почаївської Лаври напис, дивився так, мов би то писане було якимись шумерськими письменами, які ще треба розгадувати і неймовірними трудами розшифровувати та витлумачувати.
-То наша біда,- тільки й сказав урешті.- То біда української інтелігенції.Пам’ятники історії треба так встановлювати, відстоювати і відкривати, як будували і відкривали пам’ятник Івану Котляревському.
