Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗

Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Карпа… Карпа, сьома година.

— Карпа, Ізаура!

— Ууууу!!! — завивав Шамаліст.

— Шамала, закрий рот! — встрявала Наталя Петрівна.

Але було вже пізно: мої гіркі сльози текли мені аж по сраці.

Кропива на художку не ходила. Ходила, як більшість порядних дівчаток, на народні танці до Надії Василівни. Бо ненародні вела Неля Романівна, що кидалася мештом з твердим каблуком в того, хто погано танцював. Я зо два роки ходила до Нелі Романівни. Капець попадав у мене значно частіше, ніж в інших: я ще й погано вміла бігати.

Надія Василівна дотримувалася не таких радикальних методів. Вона була з дітьми добріша й індиферентніша, тому на всіх оглядах педагогічно-творчих досягнень школи мистецтв перемагали діти Нелі Романівни.

Зате Надія Василівна, завдяки своїй демократичності, була відкрита до нових тенденцій. Коли нам стукнуло по 11–12 років, ми записалися НА РЕП. А шо? Гурток такий був. Вчилися танцювати «реп». Хтось ще казав, що по-правильному танець називається «хіп-хоп», але ми з Кропивою точно не повірили. Шо за хіп-хоп такий? Ще скажіть ніби «дін-дон» чи «тік-так». «На реп» ми ходили цілою тусою: хлопці, дівчата, вік і ріст значення не мали. Всі бляді міста були там. Всі інтриги там плелися. Дзеркальна кімната так званої Маленької школи — напівзруйнованого приміщення, де, крім «репу», був ще гурток із пошиву м’якої іграшки і склад туристичного спорядження: рюкзаки-колобки, непідйомні ватні спальники і вицвілі оранжеві палатки, що трималися на зрубаних товстеньких деревцях в ролі альпенштоків.

Отже, похилена підлога в дзеркальній кімнаті, магнітофон на стільці в кутку. Надія Василівна в закритих червоних «полуботіках» на підборах, в довгій сірій спідниці, абсолютно без емоцій показує нам рухи «репу». Ніжка вправо — поворот, ніжка вліво — поворот. Можна додавати руки. Хлопці, наймодніші, такі як Кулик і Боря Щербаков, відразу починали скакати так, як вони бачили по телевізору: Тейк Зет якийсь там чи Снеп, не знаю, що вони більше любили.

Найкрутішою тьолкою була на репі Віта Дудіна. Класична білявка з класичними блакитними очима і гарною попою. Ми з Кропивою, чесно кажучи, пасли задніх в сенсі краси, тому мусили брати характером. І довжиною спідниць. Дід мені спеціально на замовлення зв’язав на машинці сукню-ковбаску. Такі просто два шматки плетеної «резинки» зшиваються, і лишається одна дірка для голови і дві — для рук. Така собі безшийна сарделька. Зате в обтяжку і дуже коротка. Чорного, ясно, кольору. Бо худить.

З Кропивою ми дружили з чотирьох років нашого земного життя. З садочка, з групи «Калинка». («Малинка» була елітною групою, ми туди не попали, так само, як і не попали в «А»-клас, логічне пристанище дітей з «Малинки». Ми попали в клас «В», самі розумієте, якого ступеню елітності…) Кропиві можна було довіряти геть усе. Вона теж мені геть усе довіряла, з великою домішкою прибреханих, але дуже цікавих речей. У всьому, що стосувалося міжстатевих стосунків і ВОБШЕ, Кропива була значно крутішим експертом, ніж я. Я була просто раціоналізатором і відмінницею, в якої можна було всьо скатати. А ще в мене дома можна було прогулювати уроки, але то вже пізніше. (Пізніше, в старших класах, у квартирі № 70 прогулював ненависну алгебру і фізику майже весь мій Б-клас («В» розформували, бо купа підлітків звалила після 9-го в ПТУ, що типу коледжів). Сама ж я, тим не менш, на уроки ходила, бо мене контролювала мама. Взамін за відсидку в мене вдома, однокласники мали поприбирати й підігріти мені їжу, щоби, прийшовши з уроків, я спокійно пішла на художню. Все йшло добре досить довго, аж поки одного дня Кропива з дурного розуму не помила вікно — я цього і на Паску не зробила б! — та ще й не забула його закрити. Тут мама мене й попалила.

— Ну ясно! — кричала вона. — Давно треба було здогадатися! Ти ж ніколи так добре не прибираєш!

І всипали мені тоді не хіло: за чужих людей без нагляду вдома, за співучасть у прогулювальному злочині і за невивчені формули з фізики за компанію.

Кропива сиділа зі мною за останньою партою, де й належало сидіти всім двієчникам і таким специфічним казусам, як ми. А втім, у нас навіть очкарик-Тороус, відмінник і апологет ненависних математик, сидів подалі від вчительського столу. Прямо перед нами він сидів. Умнічок Тороус. Круто було катати в нього контрольні й самостійні з алгебри-геометрії (не проти ночі будь вони згадані). А ще він давав відкусити від свого бутерброда з салом і часником. Національна школа, ням-ням.

Найбільшою мрією Кропиви було — отримати дозвіл викладати ноги на парту.

— За кордоном всі так давно роблять! — заявляла вона, елегантно простягаючи праву ногу аж Тороусу під спину. Відтак Кропива зображала розкутість і комфорт, нахилившись над своєю героїчною ногою, вона ялозила по ній руками. Все це, ясно, на перервах. Або на уроках, які вели практиканти.

Мене ці Кропив’ячі понти страшенно виводили з себе. Але я нічо їй не казала. Мені ставало так соромно, що я просто виходила з класу і йшла на ничку до їдальні закусювати ніяковість олійним пиріжком неосяжної тьоті Ані. Навряд чи коли ще в житті мені доведеться десь зїсти щось шкідливіше і смачніше. Жодна фуа-гра в закритому клубі-ресторані не посяде в моїх мріях місця, яке займає цей жирнючий, наповнений варенням, капустою, картоплею або субстанцією на ймення «лівер» пиріжок. Лише у рідкісні хвилини вдавалося побути з ним сам-на-сам. Як правило, поряд виринав хтось із однокласників і казав своє трикляте:

— Дай вкусити.

Причому, в моєму власному виконанні ця фраза не здавалася мені такою аж нестерпною. А Кропива десь навчилася виразу, що перебивав гидкістю навіть її позу з виставленою на парті ногою в радянських сіро-коричневих хлопчатобумажних колготах.

— Чюєш, шкальни манєту! — казала вона. І додавала зрозуміліше: — Маєш копійки?

Копійки то ми мали. Але ж у кожного була своя стаття жучення грошей: хтось збирав на комп’ютерну гру, а хтось на собаку, як я. Харчування в школі забезпечувалося за рахунок слабохарактерних однокласників. Ці святі мученики віддавали нам, хамовитим, свої гроші на пиріжки і свої бутерброди, коли грошей в них не було. Ми чесно збиралися їм все до копійки повіддавати, і, варто зазначити, приступи порядності нам бували притаманні.

Ще ми з Кропивою могли розводити однокласників на музейні експонати для того самого музею. З людини передбачалася одна одиниця якогось предмету старовини чи мистецтва. Інколи хтось приносив по дві-три одиниці. Тоді за діло бралася Кропива.

— Чюєш, Петя! — казала вона Петращуку. — Давай ми скажемо, шо то ти приніс мисочку, а ми з Карпом глечик і граблі.

— Нє-е, Кропива, чо це я мисочку, а ви мої ж глечик і граблі?!

— Ну добре вже, жадюга. Давай, ти граблі, а ми глечик і мисочку.

— Ну… А з якої це статі я вам маю це давати? — роздуплявся тут Петращук, що його збираються надурити, щоби отримати за рахунок його експонатів собі п’ятірки в журналі.

— Ну, бо Карпа тобі дасть французьку скатати! — отямлювала його Кропива, і Петращук вже не мав, що заперечити.

З французькою в нас у класі була повна катастрофа. Елітний «А» клас вчив, ясне діло, англійську. А ми, як атщєпєнци, французьку. По старій пам'яті про стандарти галицької класичної гімназії? Проте, крім «Комон тепель тю?» і «Жумапель Василь», учні мало що могли з себе вичавити. Кропива трохи відрізнялася від середньостатистичної більшості, та все одно читала французькі тексти українськими буквами легше, ніж в оригіналі. Я не знаю, яку треба мати надлюдську витримку й пам’ять, яке дике бажання зберегти свій мозок ненатрудженим, щоби, як мої однокласники, записувати українською транскрипцією те, що я їм диктувала французькою, потім цю хуйню зазубрювати напам’ять і прикидатися перед вчителькою, що читаєш з оригіналу. Мені здавалося, легше було би просто сісти й роздуплитися в правилах читання.

Вчительку під шумок теж колись хтось назвав був Жума. Все від того ж всенародно зрозумілого «Жумапель».

Іронія долі полягала в тім, що купа цих дітей в майбутньому поїдуть на заробітки до Франції. Прибирати, класти плитку. Бо апельсини жителі Західної України збирають в Португалії. А в Італії дивляться за старими маразматиками. Кропиві судилася Франція. Купа років тамтешнього проживання і далі навчання в університеті в тому віці, коли я про свій університет вже давно забула. Але це все в майбутньому. І його ми з Кропивою уявляли собі явно не таким у той час, коли крали лопату.

Перейти на страницу:

Карпа Ирена читать все книги автора по порядку

Карпа Ирена - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Добло і зло отзывы

Отзывы читателей о книге Добло і зло, автор: Карпа Ирена. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*