Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Терміни та механізми майбутнього злиття ніколи, ніде і ніхто відверто не поясняв, але й без зайвих слів було зрозуміло, що мислиться воно не таким, що станеться водночас, а повинне пройти якісь певні стадії. Не треба було бути занадто мудрим, аби збагнути: в першу чергу йдеться про «злиття» росіян, українців та білорусів.
Чи грунтувалися на чомусь такі плани? Не можна не визнати, що так. Тих, хто бажав «записатись в росіяни» було чимало серед всіх народів СРСР, російську націю «підживлювали» в такий спосіб усі, але перше місце у цьому вільному чи невільному донорстві належить, безперечно, моєму народу.[2]
Великі надії покладалися на міграційні процеси. Розраховували на те, що українці, які переселилися в Росію чи навіть в інші республіки СРСР, рано чи пізно стануть росіянами. Не в першому поколінні, так у другому, не всі, так значна частина. І тоді вже зовсім неважливо буде, яка національність записана у паспортах цих людей.[3] Багато хто з українських інтелігентів з самого початку побачив у цій політиці русифікації загрозу для самого нашого національного буття. І хоча вони, як показали подальші події, недооцінили потужний «опір матеріалу», недооцінили внутрішній стрижень українського народу (інженеру такі порівняння видаються досить наочними), я схиляю голову перед відвагою і самовідданістю цих людей, перед їх рішучістю йти до кінця.
Керівництво СРСР дуже довго сподівалося виграти гонку з часом. Констатуючи вражаючі успіхи природного (і протиприродного) обрусіння ряду народів СРСР, воно разом з тим не могло не бачити, яку цілком об’єктивну загрозу для централізованої держави приховують у собі зустрічні процеси — процеси національного відродження, що повільно, але невпинно набирають силу. Таким чином, схоже, жоден генсек був неспроможний оцінити цю небезпеку, як належало. Процеси «злиття націй» бачились їм такими природними: чого б це народам-братам і насправді не перейти на єдину мову? Як зручно! Говорять же всі члени ЦК російською мовою і не скаржаться. Та й з огляду на зовнішність ніколи не скажеш, у кого з них прізвище закінчується на «-ов», у кого на «-ко». Мабуть, у Кремлі покладали великі надії на те, що СРСР з часом знову стане (де-факто, не змінюючи вивіски) чимось на зразок унітарної Російської імперії, притому в більш стійкому варіанті.
Чи ж посилати нам сьогодні прокляття навздогін цим людям за заподіяне ними зло? Вони були «солдати партії», які стояли вище «національних забобонів». Навіть більше — вони самі уже реально були тими самими «радянськими людьми», у яких і сподівались перетворити все інше населення СРСР. Вони виконували свій обов’язок, як його розуміли, вони стояли на варті хибних ідеалів і, слава тобі Боже, так і не змогли виконати поставлене завдання. Наприкінці свого існування керівництво СРСР та КПРС виявило абсолютне нерозуміння природи та внутрішньої могутності національних процесів, що навіть здається дивним. Адже так само як російська література вийшла з гоголівської «Шинелі», усі ці люди вийшли зрештою з шинелі Сталіна, що недарма займав посаду наркома у справах національностей. Але, як відомо, «и на старуху бывает проруха». На щастя для України, на щастя для інших республік СРСР — і також на щастя для Росії! — Горбачов та його оточення до самого кінця лишилися заручниками постулатів марксизму про верховенство економічного та класового над національним.
Можна сказати ще й так: доглядачі греблі недооцінили силу води. Що ж, буває. Щиро дякуємо їм за це. Тому що, якби дали правильну оцінку, то ми ще чого доброго і сьогодні чули б у випусках новин про черговий пленум ЦК КПРС, що обрав товариша Такого чи ще Якого (можливо, українця!) генеральним секретарем, продовжувалась би гонка озброєнь та котилися б ковбасні електрички, а студентів відправляли б на картоплю і у комсомольські будзагони — повертати північні річки на південь, а весь радянський народ, стоячи у чергах за імпортним дефіцитом, гордо визирав би з-за залізної завіси. А сфера буття української мови стиснулась би на нові відсотки.
Чи схиляюсь я до того, аби звинувачувати у нещастях України Росію — як країну і як націю? Ні. Тому що взагалі не вважаю правильним ображатися на історію за те, що вона пішла так, а не інакше. Якщо ж згадувати минуле, то давно вже немає ані тієї Росії, ані тієї України, упокоїлися у могилах і праві й винуваті, немає більше ані царів, ані генсеків. Якими б великими не були страждання, що випали на нашу долю у XX столітті, все ж головним його підсумком для України стало здобуття незалежності, і цю незалежність вона здобула при сприянні Росії та її першого президента, від якого у найважливіший момент багато залежало. У XX столітті Україна вперше за всю свою історію зібрала в межах національних кордонів всі свої землі, і також, скажімо відверто, не без участі Росії (в особі СРСР).
Сьогодні обидві наші країни переживають процес одужання, який буде довгим. Ми загоюємо рани семидесяти років комуністичного тоталітаризму. Але не слід забувати й про те, що ми цивілізовано та мирно, без жодного пострілу, скасували СРСР, і в цьому я бачу цілковиту заслугу Росії. Майже водночас з СРСР розпалась Югославія, і там світ спостерігав зовсім інший сценарій розлучення, від якого Господь уберіг нас (нас, але не вірменів з азербайджанцями, грузинів з абхазами, росіян з чеченцями...). Ну, а якщо дехто з російських політиків чи громадські діячі з тих, що бачать Україну, як дитину, яка заблукала, вплутуються в політичні свари зі своїми українськими колегами, либонь навпаки, сваритися починають, не інакше як з великого розуму, наші хлопці, я дивлюсь на подібні вправи лише як на слабкі вихлопи пари, небезпечний тиск якої ми, Україна та Росія, з успіхом і вчасно спустили.
Так, було доволі різного. Ми пам’ятаємо постанову Верховної Ради РФ у липні 1993 року про російський статус Севастополя, пам’ятаємо спробу червоної Думи скасувати Біловезьку угоду. Це була навіть не спроба, а затверджене рішення, інша справа, що юридично жалюгідне. Але пам’ятаємо ми й про те, що президенти Росії та російський МЗС не тільки дезавуювали всі подібні демарші, але й домоглися від Думи наступного скликання, хоча було це й нелегко, ратифікації «Великого договору» з нами. Цією угодою Росія чітко та ясно перед усім світом визнала ті кордони України, які існують і досі. У нас немає взаємних територіальних претензій.
Коли часом у російсько-українських відносинах щось не клеїться, я нагадую собі, яка це, по суті, дрібниця у порівнянні з тим, чого ми досягли. Україна та Росія заключили «Великий договір», ми вирішили (хай з великими муками — та все ж вирішили!) проблему Чорноморського флоту, ми співробітничаємо у космосі, авіабудівельній промисловості, електроенергетиці, у всіх видах транзиту, Росія — наш основний торговий партнер.
Наші політики і журналісти, як українські, так і російські, окрім наймолодших, формувались в умовах, коли важливі рішення не обговорювались громадою, суспільством — рішення приймали десь нагорі та «спускали» вниз готовими, для виконання. У ті часи будь-яка заява в пресі чи в ефірі, від кого б вона не походила, висловлювала офіційну точку зору. Здається, час вже про це забути. Втім, ні. Ані в Україні, ані в Росії поки що так і не навчились бачити відміну між позицією сусідньої держави та заявами, нехай навіть найгучнішими і ніби-то авторитетними, що цю позицію аж ніяк не відбивають. Саме це й спричиняє непорозуміння, переборщування в пресі та суспільній свідомості.
Нам ще довго доведеться звикати до думки, що пошук міждержавних компромісів може бути і майже завжди стає довгим і тяжким. Нас не навчали умінню перемагати, не знайомі ми і з наукою компромісів — наукою, яку інші країни розвивали й відточували протягом століть. Я не без подиву дізнався, що спір щодо володіння Нормандськими островами, які знаходяться між Англією та Францією, ці країни полагодили не колись у Середньовіччі або в часи воєн Наполеона, а лише у 1953 році. До того ж десь у середині 70-х спір на якусь мить спалахнув знову. Чи є такі спори відбитком ворожнечі між двома країнами, яка не минає? Ні, вони відбивають лише наполегливе бажання відстоювати власні інтереси і наполегливість у пошуках компромісу. Шлях до розуміння, що альтернативи компромісу не існує, був у Європі дуже довгим. На щастя, нам немає потреби проходити знову весь цей шлях. І Україна, і Росія, схоже на те, здібні учні (або точніше — учениці?).
