Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Мій план виявився геніальним. Я йшов до нього повільно. Я мав можливість
розмірковувати над ним дуже довго. Сам не знаю, як спромігся на правильне рішення.
Найімовірніше, це трапилося випадково, інтуїтивно. Зрештою, як і все геніальне. Я
спробую так само просто розповісти про нього. Набагато простіше, ніж це робив раніше.
Адже те, що ви вже знаєте, -лише узагальнення, ПРОГРАМА. Зазвичай за такими
серйозними відкриттями криються інші - майже абсурдні, курйозні. Усі великі відкриття
починалися з ванни Архімеда, яблука Ньютона чи снів Менделєєва.
…Щоранку я зустрічав її біля джерела. її посилали туди, заледве вона досягла
семирічного віку. Йти було далеко - спочатку жовтою рівниною, потім - угору, під
променями спекотного сонця. Крім того, карафа була занадто важка для її худесеньких, обмурзаних попелом та козячим кізяком рученят.
Я бачив сотні такої малечі. Тоді й тепер. Усі вони в сім років мріють бути
принцесами, у чотирнадцять - воюють із прищами, у двадцять помирають від кохання, а в
тридцять - від нудьги та роботи. Є, звісно, «варіації на тему». Але не для тих, хто
семирічними доглядає кіз. їхня доля здебільшого не має варіацій…
Отже, я бачив її біля джерела. Перед тим як підставити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмивала долоні. Особливе зворушення викликало
в мене те, як вона миє ступні - вперто тре їх камінцем, уважно розглядає і знову тре, аж
поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, як пергамент, що світиться на
сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася так довго, що дівчинка
встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вона дослухалася до
звуку й прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забув сказати, вона казала воді: «Доброго дня!» - коли приходила, та: «Дякую!» - коли карафа
наповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько…
Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що
років у тридцять, народивши купу дітлахів, вона зів’яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи під нею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само
приходитиме до джерела, тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую… Вона
вже зараз мала вигляд стомленої.
Одного разу я не витримав і, поки вона дрімала, вилив половину води з карафи,
даючи їй можливість поспати довше. Робив так кілька разів. Коли проробив це вчетверте, дівчинка миттєво підхопилася - мабуть, дослухаючись до власного ритму, вона не могла
спати так довго.
-Ти де? - дзвінко скрикнула вона. Щоб не налякати її, я змушений був відгукнутися і
сказав, що я тут, поруч, але такий старий та потворний, що краще їй мене не бачити.
Вона й не наполягала на моїй появі. «Можливо, ти й потворний, але ти - добрий, -
сказала вона. - Я знала, що ти є. Я тебе ВІДЧУВАЛА!» Ось яке це було дівча… Відтоді ми
почали розмовляти. Вона приходила й завжди запитувала про одне й те саме: «Ти - тут?».
Спочатку я вагався: чи варто відгукуватися? Але її оченята так прискіпливо ковзали по
чагарниках та кам’яних брилах, у них було стільки очікування, що я не міг не відповісти.
Ось так я дізнався, що мешкає вона в бідній родині свого дядька, що в нього купа
дітей і вона має доглядати не тільки кіз, а й своїх молодших братів та сестер. Звичайна
історія! Я знав таких безліч. Але щось було у цій малій. Я запитував її про якісь дорослі
дивні речі, розважаючи себе та бентежачи її дитячу уяву.
Але вона завжди знаходила на них навдивовижу мудрі та прості відповіді. Діти
бувають доволі мудрими. Не знаючи світу далі від свого селища, вона розповідала мені
про зірки, які здатні побачити усе в світі, й переконувала, що там, за горами і морем, теж
живуть люди. І їхнє життя дуже подібне до цього, що в селищі. А якщо це так, то вони
також мають дітей, готують їжу, розводять кіз. «Але ж це нудно, -заперечував я, намагаючись збити її з пантелику. - Одне й те саме щодня! Чим же вони, у такому
випадку, відрізняються від каміння, води, тварин?» - «Вони - мріють!» - впевнено
відповідала дівчинка. Якби ж вона могла бачити мою усмішку! «Про що?» - намагаючись
бути серйозним, запитував я. Вона уважно оглядала каміння та рослини біля джерела, сподіваючись відшукати мої очі. І, не знаходячи їх, упевнено відповідала: «Про те, щоб
завжди була вода. Сонце. І звірі. Щоби діти не хворіли. Щоб… щоб усім людям на долоню
вистачило метеликів! І ніхто не помирав». Ось яка це була дівчинка…
…Ще вчора вона терла свої ніжні п’яти ребристим камінцем, і вони світилися, мов
пергамент. Але час минав швидко. Я навіть не помітив, як наші розмови ускладнились, а
замість одної карафи вона вже несла дві, такі великі, що хода її обважніла. Проте зверху
коричневої туніки вона накидала яскраву бірюзову хустину із золотою смугою - дарунок
сусіда-теслі, й очі її також ставали бірюзовими і такими виразними, ніби були намальовані
кобальтовою фарбою. Вона, як і раніше, ретельно вмивалася перед тим, як набрати воду, і
зазвичай кликала мене.
Я ж цілковито розслабився, зовсім утратив обережність. Адже я також був самотній, і цій самотності належало стати ще безмірнішою. Тепер мені було прикро за її долю, яку я
бачив достеменно і яка стала для мене зрозумілішою, щойно вона зодягла цю бірюзову
хустку із золотою смужкою… Я не витримав. «Пам’ятаєш, ти казала, що хочеш, аби всім
людям на долоню вистачило метеликів?- казав я. -Але це, зрозумій, неможливо! Там, за
твоїм селищем, люди вбивають одне одного. Вони недобрі й марнославні. У них є вода і
сонце, але вони потребують більшого. Набагато більшого, ніж потрібно тобі!» Я бачив у її
очах смуток і тому продовжував мучити її: «Що ти могла б зробити, аби змінити все на
краще?».
Відверто кажучи, я й сам мізкував над цим. Моя провина в тому, що я бентежив
цими думками її, звалюючи усі проблеми на цю юну душу, і… чекав на відповідь. Хіба я
мав на це право?! Що вона, тринадцятирічна селянка, могла запропонувати? Бірюзову
хустку? Свою ганчір’яну ляльку? Карафу? Новонароджене козеня?
Вона задумливо обводила поглядом місцевість. «Я? А що в мене є, крім життя?..» -
зверталася до порожнечі. І я захлинався цією відповіддю. «Але ж, віддавши життя, ти не
відчуєш глибини цієї офіри, - продовжував допитуватися в неї.-Віддати життя-це одна
мить, після якої відступає все - біль, страх, реальність. Це занадто просто». Вона
напружено морщила чоло, смикала краї хустки, кумедно дмухала на волосся, що спадало
на чоло. «Я б могла віддати найдорожче… Те, що належало б тільки мені й що було б
прикро віддавати…» - «Що саме?!» - не вгавав я. І вона вдавалася до істинно дитячих
хитрощів, відповідаючи запитанням на запитання: «А що станеться з іншими?».
Тут ми не розуміли одне одного! Я змушений був розкривати перед нею дивні речі.
Вона слухала, затамувавши подих. Навіть завмирала срібна цівка води, що лилася в
карафу. Дуже обережно я розповідав їй про Леонардо да Вінчі, Паскаля, Коперника та
Бруно. (Зрозуміло, я не називав жодного конкретного імені - боявся зурочити! Головним у
моїх історіях було те, що відбудеться далі, якщо світ стане ціліснішим, довершенішим, підпорядкованим одній загальній ПРОГРАМІ.) Я говорив про крила й закон всесвітнього
тяжіння, про теорію ймовірності та класичну механіку.
Звісно, все це було ретельно запаковане в яскраву казкову обгортку, аби вона не
злякалася. «Так, так, -у захваті говорила вона після кожної такої казки, - це чудово! Але…
що станеться з іншими?»
І я був змушений вдаватися до ще трагічніших речей, без яких неможливий прогрес.
Я розповідав про Жанну дАрк і Євдокімоса Діокесіса, про Симона Болівара та Шаміля, про Ференца Ракоці. В її очах палахкотіло синє вогнище, від нього палали щоки та чоло, сплетені пальці нервово стискалися. «Так-так, - шепотіла вона. - А що станеться з
