Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня (книги без регистрации txt) 📗
Скільки часу я вже тут? Кілька тижнів, кілька місяців? З кожним днем я все менше і менше думаю про себе. Натомість думаю про Франя, про вуйну Мицю і її доньку, про Ярему, про лісника Охримка, про вовків і диких котів, про хату, про дерева, про гори.
Мені почало здаватися, ніби я так само довго живу, як і гори. Що я така сама безсмертна, як вони.
Почала слідкувати, як і інші місцеві люди, за церковним календарем. Хоча церковний календар тут не такий, яким мав би бути в ідеалі. Він адаптований до місцевої географії. Мені приємно робити і жити так, як каже календар. Приємно мати свято, коли календар так заповідає. Виконувати календарні приписи, коли їх виконувати конче треба. Коран забороняє мусульманам у певні дні тримати яблуко за хвостик, сідати на стілець, говорити. У деяких штатах Америки не можна телефонувати своїм коханим після дев’ятої вечора. Я би хотіла, щоб кожен мій день хтось так регламентував. Ще сильніше. Визначав, про що треба думати.
На Івана вуйна Миця зібралася їхати до якоїсь своєї далекої родини у Верховину і попросила мене приглянути за Варкою. Переночувати разом з нею. Я погодилась, хоча було трохи не по собі.
Ми зготували розкішну вечерю і майже не говорили. Я бачила, що Варка не хоче говорити. Їй так спокійніше.
- Хочеш, я тебе помию? - запропонувала я. - Нагрію води і помию.
- Треба подоїти корів, - сказала Варка.
- Я не вмію.
- Я буду, але ти посиди коло мене.
Варка доїла корів, а я сиділа поруч на соломі. Варка дивилась кудись поперед себе, і мені здавалось, що вона дивиться всередину корови. Можливо, вона, хоч і сліпа, все одно вміє бачити, але щось таке, чого не видно зрячим.
- Ти дуже гарна, - сказала я Варці під час її купелі.
- Я колись була дуже гарна, а тепер стала сліпою.
- Ти тепер так само дуже гарна. Хіба жінка гарна тільки тоді, коли може себе бачити?
Варка мовчала.
- А чого тебе звати Варка? Це скорочено від Варвари?
- Ні, мене насправді звати інакше. Варкою мене називав тато.
- А де твій тато? Помер?
- Так. Вісім років вже, як помер.
- Як його звали?
- Франьо.
- Франьо - твій тато?!
Я одягнула Варку у білу нічну сорочку, вклала спати і сама лягла поруч. За довгий час одинокого спання мені було приємно засинати з кимось.
Серед ночі під вікнами я почула вовче виття. Хотіла, як завжди, накритись ковдрою з головою, але раптом усвідомила, де я і що Варки в ліжку поруч нема.
- Варка, - тихо гукнула я.
- Варка, - ніде нічого, тільки вовче завивання.
Я встала з ліжка, поблукала хатою, але Варки не було.
Двері хати ледь прочинені. Мені стало моторошно. Я підкралась до дверей і через шпарку визирнула надвір.
Варка в нічній сорочці стояла на подвір'ї і з простягненої долоні годувала хлібом великого чорного вовка.
У Франевій хаті є масивний дерев’яний стіл з прихованими шухлядами під кришкою. Такий самий стіл був колись у мого діда. Я дізналась, що у дідовому столі є шухляди не відразу. У шухлядах дід тримав свої ордени і давні фотографії.
У шухлядах Франевого столу було порожньо. Але тут колись щось береглось, можливо, також фотографії. Я в цьому не сумнівалась.
Франьо перед смертю міг закопати свої фотографії у землю десь поруч із житлом.
Я кілька разів поволі обійшла хату, ретельно вивчаючи ґрунт, обмацуючи всілякі нірки і нори. За хатою під алюмінієвою балією я справді знайшла порівняно свіжу яму. Покопалась трохи в ній патиками і витягла звідти невелику скриню.
У скрині лежав старий радянський фотоапарат «Зеніт».
Сьогодні лісник Охримко знову до мене прийшов. Я сиділа на кріслі-гойдалці на подвір’ї і плела своє покривало.
- Я дивуюсі, як ти тут, дівче, сама живеш, - сказав він, - як ти не боїшсі.
- А чого мені боятись?
- Я тобі перше не хотів казати, але ти знаєш, ким був Франьо?
- А ким він був?
- Справжнім відмаком, - Охримко стишив голос, коли це казав. - Зчєста люди виділи, як з його хати билося фіолетове світло. Він там щось своє тогди робив, відьмацьке.
- Вуйна Миця сказала, що Франьо займався фотографією. А коли робиш фотографії, то не можна, щоб на плівку попадало яскраве світло, от Франьо і вмикав фіолетовий ліхтар.
- Е, чув я сі небилиці. То, донько, неправда. Миця тобі всю правду не скаже. Вона ж була з ним, як із мужом. Варка - то його донька, тобі це кожен підтвердить
- Я знаю. Мені Варка розповіла.
- А ти думаєш собі, чого Варка сліпа?
- Чого?
- Того, шо її тато відьмаком був. Хтозна, може вона теж цим сі занімає. Тікай відцика. Не треба тобі тут бути.
- Я не маю куди звідси тікати.
- А що таке? Може ти який злочин зробила? Може, вбила кого і тут сі переховуєш?
- Що ви, вуйку!
Охримко з підозрою обійшов Франеву хату, ніби хотів там щось побачити, що підтверджувало б його слова про Франя. Якби він вистежив тут якогось привида або ознаки найменшої нечистої сили, то першим ділом сказав би мені: «Видиш, а я що казав!».
- Вуйку, а ви не знаєте, як дійти до Несамовитого озера? Я вже два рази ходила його шукати, в мене карта Карпат є, але обидва рази блукала. Так і не дійшла.
- Я вже двадцять і вісім років хочу до сего озера дійти, і не можу.
Деколи, як зараз, я прокидаюся зранку і довго не можу згадати, хто я. В моєму тілі поселилась навколишня природа, всі гори і горбики, кожнісіньке дерево, - і це я дуже добре пам'ятаю. Але хто я? Напевно, для того, щоб вміститися в мені, природі треба було багато місця, і вона витіснила з мене мене.
Тоді я в нічній сорочці, яку подарувала вуйна Миця, виходжу надвір і починаю глибоко дихати. Ніби мені ще замало природи. Хочу більше вдихнути її в себе. Щоб бути по-справжньому спокійною і щасливою, мені необхідно, аби природа витіснила з мого тіла ще й страх за те, що я не можу себе згадати. Щоб не виникало самого питання: «Хто я?»
Світ за очі.
Я віддала свої очі за цей світ.
Може, я дійсно когось вбила і переховуюсь?
Зранку стояв густий туман. Я зробила собі два бутерброди, набрала флягу води, склала в торбину карту Карпат і рушила вгору.
Вже двічі я йшла до Несамовитого озера і блукала.
Воно невелике, казала Варка, збоку виглядає, ніби воно зовсім безпечне, але насправді воно страшне. Вода в озері чорного кольору. На гладкій поверхні час до часу, особливо, коли в горах сідає сонце, здіймаються височенні хвилі, такі, як на морі. І ще - озеро не має дна. Багато хто міг би сказати, що це - калюжа, а не озеро. Але увійшовши в озеро по шию, ти вже не повернешся звідти. Ні живим, ні мертвим.
Варка була біля Несамовитого дуже давно, один раз, з тим туристом. Це він її сюди привів. Турист знав маршрут.
- Треба вийти на хребет і йти ним аж доки не побачиш у долинці озеро, - сказала Варка. - Але ти його все одно не знайдеш. Ще не маєш чого.
- А що, це озеро треба шукати тільки для чогось?
- Тільки для чогось.
- А для чого може бути потрібне гірське озеро, крім того, щоб на нього подивитись?
- Ну, йди, йди, шукай, сама потім зрозумієш, для чого.
Мене дратувало у Варці те, що вона завжди говорила загадками. Без них вона не могла ясно висловлюватись. Я думаю, люди мають тяжко заслужити право загадково говорити.
