Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
Треба ж було зловити Хому Прищепу за злодійську руку, а я раптом дивився — й нічого не бачив. Гава-роззявляка! Бо чи вартий грибок маслючок усіх почестей, які впали на голову його? Моя фізіономія, яку штампували б на модних майках, на спортивних сумках, на целофанових кульках та на сувенірах, зажила б значно більшої слави, ніж рядова фізіономія рядового колгоспника. Зрештою, роман «Позичений чоловік» міг бути закономірним етапом творчої еволюції людини, котра зустрічалася з Джоном Стейнбеком і пила з ним у помірних дозах коньяк та каву на прогулянковому катері «Товариш».
Заздрість пробудила найтемніші інстинкти, підняла на дні душі такий чорний мул, про який і говорити соромно. Почувався, наче був волом, а став козлом. Дружина допитувалась: «Ти не вчадів од газу?.. Десь не вдарився, що тобі вчорашній борщ вернувся?» Мені все марилось, що в цю хвилю лукавий Хома Прищепа, в далекій Яблунівці живучи і на колгоспному корівнику працюючи, своїми хитрими руками ось-ось знову обкраде мене, бо вже як пішов раз по кривій стежці, то так і водитиме його. Що саме намірився поцупити цей спритник не з лика в’язаний, я не відав, та, міркуючи логічно, припускав: коли присвоїв «Позиченого чоловіка», тепер намагатиметься присвоїти річ іще коштовнішу.
Якби знаття, що вкрадену в мене книжку він згодом видаватиме за свою, то я вчасно вдарив би по його злодійських руках, простягнутих від Яблунівки до Києва. Та чи зуміє той, хто колись хоч і зазнайомився з Джоном Стейнбеком, та все-таки подеколи буває ні нам, ні вам, ні добрим людям, бо не варт у такий мент і рожка табаки,— отож, чи зуміє той накрити мокрим рядном стару лисицю, яка хвостом і від собак захиститься?
Та коли я хочу, щоб моє ім'я стало відоме позаземним цивілізаціям, то мушу не сидіти склавши руки, бо пізно після літа йти в ліс по малину, а треба вже зараз крутитись, як сите порося крутиться, вже нині слід захиститись — і від великого питльованого калача слави нікому не поступитися своїм смачним шматочком.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
де змальовується зустріч із бойовим побратимом у Сухолужжі
Вже тримаючи кермо в руках і ведучи машину в густому потоці автомобільного транспорту, однаково не хотів зізнаватися самому собі, куди стелиться моя дорога. Київ зостався позаду, а за якусь годину-другу їзди проминув і Житомир. Цвіла весна, стояв місяць травень при вроді та при доброму здоров’ї. Чорноземні поля виткали зелені вруна озимини та ярини. По барвистих гобеленах луків мерехтіло живе срібло води. З лісів долинала старовинна народна музика у виконанні різноманітного весняного птаства. Сільські хати у вінках садів здавались чарівними квітами, вигаптуваними на полотняних рушниках. Царська корона сонця увінчувала благословенний світ.
Давкий клубок хвилювання, ставши в горлі, забивав дихання.
На придорожніх вказівних щитах майнули назви сіл: Білоконі, Велике Вербче, Гончарі... В селі Кривошиї мусив зупинитись коло ставу й трохи посидіти в машині, щоб угамувався дріж у руках. І гадки не мав, що ця мандрівка даватиметься так трудно.
Липівка — охайне село, схоже на святкову полив’яну таріль, на якій уміла рука намалювала яблуневі сади, вулиці вишневі, білу школу в бджолиному рою дітей.
Малі Дубові Гряди розсілись на горбах, поміж яких снувалась річечка та синіли ставки, вщерть наповнені небом. На схилах куці вулички скидались на рубані вірші-драбинку Володимира Маяковського. Якби я був у доброму гуморі, то, може, й зумів би на горбках у Малих Дубових Грядах прочитати щось на кшталт: «А вы ноктюрн сыграть смогли бы на флейте водосточных труб?»
Сухолужжя розляглось унизу на пласкій столовій долині, мовби на долоні циклопа. Навіть не маючи здібностей хіроманта, по борозенних зморшках-вулицях можна вгадати вчорашню, нинішню й завтрашню долю цього привільного села. Терпнучи від нападу хвилювання, мовби від оскомистого яблука-зеленухи, я спинив машину під гінкою тополею, схожою на граційний космічний корабель, готовий до старту.
Надумавши випити мінеральної води, зайшов до металево-скляного куба сухолузького кафе, що манило відчиненими дверима. Полиці буфета мало не тріщали від екзотичних напоїв із екзотичними етикетками: «Біле міцне», «Червоне міцне», «Сонцедар», «Сонце в бокалі». Білою вороною серед цієї строкатості вирізнялась пляшка французького коньяку «Наполеон».
Повільно п’ючи мінеральну воду, що скидалась на розплавлену лаву з камчатського вулкана Толбачик, я мимоволі приглядався до сусіднього столика. За сусіднім столиком розташувалось двоє чоловіків. Приковував увагу сивоголовий із голубиними крильми сивих вусів дідок, що мав сократівське опукле чоло. На зів’ялому, наче вруно в спеку, обличчі вражало двоє оченят його наївною, гострою синню весняного барвінку, що мав зрости на клаптику чорнозему в саду, та з дивного дива зацвів під гіллям тугих брів.
Орденські колодочки яскравіли на грудях старого.
— А так, а так,— згідливо відказував старий, погойдуючи кульбабиним пухом голови.
А відказував своєму співбесідникові, чиї гандрабаті руки літали над столом, немовби чайки дніпровські перед бурею. Одземкуватий, натоптуватий, наче кропив’яний мішечок, повний по самісінький гузир картоплею чи буряками, чоловік цей вражав гострими, як у змії, очицями, що палахкотіли сатанинським блиском, та ще кострицею волосся на голові. Настовбурчене, воно стриміло в усі боки, як стримить безліч голок, застромлених кравчинею в подушечку.
— ...снаряд німецький в акурат біля човна впав, і спершу човен перевернувся, а тоді вже вода стовпом устала. Я опинився у річці під човном, хочу випірнути — амуніція тягне донизу, а тут іще плечем у днище вдарився. Не загибати ж, правда? Викрутився, вивернувся, а вода кипить од снарядів і мін, кулемети січуть. Пекло! Думка вдарила: де ти, Гордію? Оглянувся — човни потрощені пливуть, убиті па хвилях гойдаються, дошки, тріски, дрантя... Вип’ємо, Гордію, бо при таких споминах закропитися кортить.
Вино в їхніх склянках заблищало на сонці — й скоро густе рубінове сяяння вина потекло живими струмками до жадібно розтулених ротів: здалось, наче вони споживають вогонь, од якого пашіють губи, розпалюються щоки, червоніють вуха.
— ...а ти, Гордію, вчепився дротяними пальцями за ящик. Ну, думаю, живий, раз тримаєшся. Давай тебе до берега буксувати з тим ящиком. Що гадалось? Гадалось: і вмирати разом, і рятуватись разом.
— Спасибі, Дмитре, що непритомного не кинув у біді. А якби кинув, то жінка не дочекалася б. А якби кинув, то мав би я тільки сина Федора, довоєнного, а дочку Ганну, вже післявоєнну, я б не мав і не знав. А діти — втіха моя.
— І внуків не було б.
— Од Федора, либонь, були б.
— А не спроворив би Ганну— ото переживань скільки!.. Поплач, Гордію, трохи полегшає...
Сльози, мов чиста роса, замерехтіли під повіками старого.
— Дмитре, а про синових внуків я б теж не знав, якби тоді не порятувався з Дніпра!
— Авжеж! І внуки ніколи б не бавилися зі своїм дідом. Тільки легенди чули б про нього, а хіба легенда замінить живу людину?
— Легенди, кажеш, Дмитре? Від кого наслухалися б легенд?
— Од мене!
— Та наче я не ходив серед героїв! То які легенди?
— Чи я такий дурний, аж носом баньки дму, що не вигадав би? І ще з більшою охотою повірили б, ніж у справжню.
— Спасибі тобі, Дмитре. Порятував од смерті в Дніпрі, а тут і безсмертя мені не пошкодував би.
— Я маю щедру вдачу, Гордію, не скупий, що за шматок кишки піде сім верст пішки.
І як вогонь кидається на суху солому, так вони кинулися в обійми. Зрештою рятівник, схожий на кропив’яний мішечок, повний бульби чи буряків, одірвався від грудей старого і, схлипнувши, сказав тремтким, немов комишина, голосом, у якому бринів гострий біль:
— А пригадуєш, Гордію, як у перервах між смертельними боями ти мріяв про онуків?
— Таке не забувається, Дмитре.
— Як у перерві між боями ти мріяв про нинішній щасливий день?
