Світанок - Майер Стефани Морган (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
— Ну, гаразд, — нарешті видихнув Чарлі. — Одружуйтеся, — він не стримав іще одного нападу реготу. — Але…
— Але що? — вимогливо запитала я.
— Але ти сама скажеш мамі! Я і слова не скажу Ренe! Все у ваших руках! — він знову вибухнув гучним гоготом.
Я на хвилю зупинилася, затримавши долоню на ручці дверей, і всміхнулася. Безперечно, в ту мить слова Чарлі до біса налякали мене. Невідворотний фатум: розповісти Рене. В її переліку гріхів рано одружитися — гірше, ніж зварити цуцика живцем.
Хто міг би передбачити її реакцію? Тільки не я. І вже точно не Чарлі. Може, Аліса, але її я не могла просити.
— Ну, Белло, — мовила Рене, коли я, задихаючись і затинаючись, вичавила ці слова: мамо, я виходжу за Едварда, — я трохи роздратована, що ти стільки зволікала, перш ніж розповісти мені. Квитки на літак дорожчають щодня… О, — докинула вона схвильовано, — як гадаєш: Філу доти вже знімуть гіпс? Бо якщо він не зможе вдягнути смокінг, це зіпсує фотографії…
— Мамо, стривай хвильку, — судомно вдихнула я. — Як це так — я стільки зволікала? Та я щойно за… зару… — я не змогла вимовити слово заручилася, — все владнала, власне, саме сьогодні…
— Сьогодні? Справді? Оце дивина. Я була певна…
— В чому ти була певна? Коли це ти встигла впевнитись?
— Ну, коли ти приїжджала навідати мене у квітні, мені здалося, що все вже давно на мазі… ну, ти розумієш, що я маю на увазі. Ти не вмієш прикидатися, сонечко. Але я нічого не сказала, бо знала, що нічого доброго з того не буде. Ти ж точно як Чарлі, — вона смиренно зітхнула. — Коли вже ти щось собі втовкмачиш у голову, переконати тебе неможливо. І, точно як Чарлі, ти своїх рішень не міняєш.
А тоді вона сказала таку річ, якої я найменше сподівалася почути від власної матері.
— Але не повторюй моїх помилок, Белло. Я чую по твоєму голосу, що ти перелякана до втрати голови, і гадаю, що боїшся ти саме мене, — вона гигикнула, — боїшся моєї реакції. Певна річ, я багато розводилася про шлюб і дурощі (і я цих слів не забираю назад), але зрозумій: ті всі слова я говорила про себе. А ти — цілком інша людина. Ти вчиняєш власні помилки, я певна, що й у тебе в житті буде чимало такого, про що ти шкодуватимеш. Проте з відповідальністю в тебе ніколи не було проблем. Я певна, що брати на себе відповідальність ти вмієш ліпше, ніж більшість сорокарічних із тих, що я знаю, — Рене знову засміялася. — Моя маленька донечка середнього віку. Тобі пощастило, що ти спромоглася знайти собі пару з такою самою дорослою душею.
— А ти… не сердишся? Ти не вважаєш, що я чиню жахливу помилку?
— Звісна річ, краще було б, якби ти кілька років почекала. Ну, поглянь на мене, невже я на вигляд така стара, що мені пасуватиме роль тещі? Ні, можеш не відповідати… Але ж ідеться не про мене. Ідеться про тебе. Ти щаслива?
— Я не знаю. Я наче переживаю клінічну смерть.
Рене хихикнула.
— Ти щаслива з ним, Белло?
— Так, але…
— Тобі коли-небудь захочеться проміняти його на когось іншого?
— Ні, але…
— Але що?
— Ти хіба не збираєшся сказати, що я поводжуся, як і будь-який закоханий підліток ще з початку людства?
— Ти ніколи не була підлітком, сонечко. І ти знаєш, що найкраще для тебе.
Останні кілька тижнів Рене на диво активно занурилась у весільні плани. Годинами вона висіла на телефоні, балакаючи з Едвардовою матір’ю Есме — тут і мови не могло бути про те, щоб свати не помирилися. Рене просто обожнювала Есме — та зрештою, як іще можна було ставитися до моєї чудової майбутньої свекрухи?
Мене звільнили від багатьох клопотів. Едвардова та моя родини давали раду з весільними турботами разом, тож мені не доводилося ні думати про це, ні тим паче щось робити.
Чарлі, звісно, шаленів, але мене радувало, що шаленіє він зовсім не через мене. Винуватицею була Рене. Він сподівався, що вона задасть мені перцю. А що тепер він міг вдіяти, коли головна його погроза — все розповісти мамі — нікого вже не лякала? Він не мав козирів і добре це усвідомлював. Отож і крутився по хаті, бурмочучи собі під ніс щось про те, що не можна довіряти нікому в світі…
— Тату? — покликала я, розчиняючи двері. — Я вдома.
— Стривай, Белло, постій там, де стоїш.
— Га? — перепитала я, автоматично зупиняючись.
— Секундочку!.. Ай! Боляче, Алісо!
— Вибачте, Чарлі, — відгукнувся захеканий голос Аліси. — А так?
— У мене кров!
— Нема тут нічого. Навіть шкіру не подряпала — будьте певні.
— Що там відбувається? — настійливо запитала я, вагаючись біля дверей.
— Ще тридцять секунд, будь ласка, Белло, — мовила Аліса до мене. — І твоя терплячість буде винагороджена.
— Гм, — докинув Чарлі.
Я нетерпеливо притопувала ногою, рахуючи кожен удар. Ще я не дорахувала до тридцятьох, Аліса гукнула:
— О’кей, Белло, можеш заходити.
Ступаючи обережно, я завернула за ріг і опинилась у вітальні.
— О, — фиркнула я, — о! Тату! А тобі не здається, що вигляд ти маєш…
— Дурнуватий? — докінчив за мене Чарлі.
— Я хотіла сказати — франтуватий.
Чарлі почервонів. Аліса взяла його за лікоть і змусила повільно розвернутися, щоб показати світло-сірий смокінг зусібіч.
— Алісо, припини, я видаюся повним ідіотом.
— Ніхто з тих, кого вдягала я, ніколи не видавався ідіотом.
— Вона має рацію, тату. У тебе фантастичний вигляд! А з якої оказії?
Аліса закотила очі.
— Остання примірка. І для тебе теж.
І тоді я нарешті відірвала очі від напрочуд елегантного Чарлі й побачила застрашливих розмірів білий мішок для одягу, який охайно поклали на канапі.
— А-а-а…
— Піднімайся у свій щасливий куточок, Белло. Це не забере багато часу.
Я глибоко зітхнула й заплющила очі. Отак із заплющеними очима я подибала сходами нагору до своєї кімнати. Там я роздягнулася до білизни й стала, розвівши руки в боки.
— Можна подумати, що я тут заганяю бамбукові скіпки тобі під нігті, — пробурмотіла Аліса, заходячи до кімнати слідом за мною.
Я не звертала уваги. Я була у своєму щасливому куточку.
У моєму щасливому куточку гармидер, пов’язаний із весіллям, давно закінчився. Без моєї участі. Все було зроблено й забуто.
У моєму щасливому куточку ми з Едвардом були на самоті. Декорації постійно мінялися — з туманного лісу перетворювалися на хмарне місто, а тоді на полярну ніч, — бо Едвард тримав у секреті місце, де ми збиралися провести медовий місяць, щоб зробити мені сюрприз. Але мене найменше турбувало питання де.
Ми з Едвардом були разом, я виконала свою частину угоди. Я вийду за нього заміж. Це було найголовніше. Крім того, я прийняла всі його ганебні подарунки та вступила до Дартмутського коледжу. Отож тепер була його черга.
Перш ніж він перетворить мене на вампіра (це головний пункт угоди), він має виконати ще одну умову.
В Едварда була досить нав’язлива стурбованість стосовно того, що я незабаром утрачу людські переваги, а він не хотів би, аби я жаліла про деякі речі. Більшість із них (як випускний бал, наприклад), я вважала цілковитою дурницею, щоб про них шкодувати. Тільки одна людська перевага була варта того, аби жаліти про її втрату. І саме цю перевагу, Едвард волів би, щоб я чимшвидше викинула з голови.
Ось у чому була справа. Я погано уявляла собі, якою буду, коли перестану бути людиною. Я на власні очі бачила перволітків-вампірів, наслухалася безліч історій про важкі часи «дитинства» від своєї майбутньої родини. Кілька років мною керуватиме спрага. Мине чимало часу, перш ніж я знову стану собою. І навіть коли я знову отримаю контроль над власним тілом, я вже ніколи не почуватимуся точно так, як зараз.
Людиною… і шалено закоханою.
Я хотіла пережити людський досвід, перш ніж проміняю своє м’яке, вразливе, кероване гормонами тіло на щось прекрасне, міцне… і невідоме. Я хотіла справжнього медового місяця з Едвардом. І незважаючи на небезпеку, на яку, Едвард вважав, він цим мене наражає, я воліла спробувати.
