Жменя вічності - Авраменко Олег Евгеньевич (серии книг читать бесплатно .TXT) 📗

— Моя донька помилилася, — сказав він, коли ми привіталися. — Ви не з поліції, ви льотчик. Чим можу допомогти?

— У моєму флаєрі ваша племінниця Рашель. Вірніше, племінниця вашої покійної дружини.

Аґатіяр здивовано звів свої густі брови.

— Перепрошую, сер, але тут якась помилка. По-перше, моя дружина жива-здорова, просто ми з нею розлученні. А по-друге, у неї немає племінниці на ім’я Рашель.

Цікаво, чому я зовсім не здивувався?

4

За чверть години ми з Аґатіяром пили у вітальні чай, і я розповідав йому про своє знайомство з Рашеллю. Її ми вирішили не будити, а перенесли з флаєра до кімнати для гостей, і зараз над нею клопотала дочка професора Ріта. Вона запевнила нас, що міцний сон Рашелі викликаний звичайною перевтомою.

Вислухавши мене, Аґатіяр задумливо насупився.

— Дивно, дивно. Я бачу цю дівчинку вперше. Вона точно не моя родичка і не може нею бути. У мене немає рідні на Полуденних — і я, і моя колишня дружина родом з Ранжістану. До речі, ви певні, що Рашель ваша землячка?

— Зважаючи на її вимову, так. Правда, у неї своєрідний акцент, але як на мешканку материка напрочуд чиста мова… гм… з нашого, острівного погляду. — Я трохи помовчав. — Хоча тепер я вже нічого не певен. Вона брехала про соцкартку, брехала, що ви її дядько, — могла збрехати й про те, що прилетіла з Джерсі. І взагалі, вона з першої хвилини поводилася підозріло. Взяти хоча б її істерику в метро, ті сміховинні байки про п’ятдесятника.

Професор неквапом надпив із чашки чай.

— А це, між іншим, найцікавіший момент у вашій історії. Навіть коли припустити, що Рашель збрехала вам, то постає лоґічне запитання: навіщо їй приплутувати п’ятдесятника? Адже було ясно, що ви не повірите їй. В усьому іншому вона брехала досить правдоподібно, а тут узяла й бовкнула таку дурницю.

— Може, вона просто розгубилася? Побачила знайомого, злякалася, що він може зіпсувати її вигадану історію, і в паніці вхопилася за перше, що спало їй на думку.

— За п’ятдесятника? — Аґатіяр скептично усміхнувся. — Навряд чи це перше, що могло спасти на думку дванадцятирічній дівчинці. Та й її пояснення не можна назвати сміховинними, тут вона нічого не вигадувала. Нереїв-п’ятдесятників справді можна впізнати по ході — якщо, звичайно, придивитися. Людську зовнішність вони копіюють бездоганно, міміку та мову теж, а от з рухами в них проблеми, обумовлені деякою специфікою будови суглобів. При швидкій, енерґійній ході їхні ноги погано згинаються в колінах. Запримітити це важко, але в принципі можливо. Вся справа лише в практиці. Якщо через якусь невідому нам причину Рашель часто дивилася стару хроніку, де фіґурували Чужі, і уважно спостерігала за поводженням п’ятдесятників, то немає нічого дивного, що вона впізнала одного з них. Інша річ — чому вона так злякалася. Судячи з вашої розповіді, це не було схоже ні на абстрактний страх за всіх людей загалом, ні на інстинктивну ксенофобійну реакцію; вона боялася чогось конкретного, спрямованого особисто проти неї.

Я пильно поглянув на Аґатіяра:

— Ви серйозно вважаєте, що ми зустріли п’ятдесятника?

— Цілком можливо.

— Але ж… це проти правил! Чужі зобов’язалися не втручатися в наші справи і не ступати на Магаваршу, поки ми дотримуємося умов мирної угоди.

Вираз Аґатіярового обличчя враз змінився.

— Ви справді в це вірите, містере Матусевич? Невже ви такий наївний? А втім, ні. Просто ви, як і переважна більшість наших співвітчизників, тішите себе ілюзіями, не хочете дивитися правді у вічі. Неухильне виконання домовленостей — обов’язок переможеної сторони; переможці ж роблять те, що вважають за потрібне. За моїми приблизними підрахунками нині на планеті перебуває кілька тисяч п’ятдесятників, замаскованих під людей. Їхнє завдання якраз і полягає в тому, щоб контролювати дотримання нами всіх умов мирної угоди… чи, якщо називати речі своїми іменами, умов капітуляції.

— А як же наш уряд? Він про них знає?

— І всіляко сприяє їм. У нього немає вибору. Ми не в тому становищі, щоб диктувати свої правила.

Я лише понуро похитав головою. Як і всі розсудливі люди, у глибині душі я розумів, що чужинці не могли просто полишити нас самих на себе, обмежившись орбітальною блокадою та контролем дром-зони. Це було б нерозумно й необачно з їхнього боку, а в бракові розуму й обачності їх не можна звинуватити, інакше б їм не вдалося перемогти людство, яке ще півтора сторіччя тому вважалося наймогутнішою расою в Ґалактиці. Однак для власного ж спокою я переконував себе в тому, що Магаварша цілком і повністю належить людям і ніхто сторонній не сміє втручатися в наші внутрішні справи…

З кімнати для гостей вийшла Ріта. У руках вона тримала сорочку та штани Рашелі, а також шкарпетки і спідню білизну.

— Поки мала спить, віддам її одяг почистити.

— Кишені перевірила? — запитав її батько.

— Звичайно. Поклала все на тумбочку біля ліжка.

— Що в неї було?

— Жетони на метро, паперові гроші, лазерний міні-диск і дистанційний пульт. Ніяких документів чи картки соцзабезпечення я не знайшла.

— А грошей багато?

— Забагато для дванадцятирічної дівчинки, але не дуже. Трохи більше шести тисяч. Принести?

— Будь ласка, доню. І решту речей теж.

Ріта кинула на диван одяг і знову зникла за дверима гостьової кімнати. Незабаром вона повернулася й виклала на журнальний столик тоненький стосик грошових купюр, п’ять жетонів, мініатюрний лазерний диск у прозорому футлярі без будь-якого маркування і дистанційний пульт керування — найпевніше, від якоїсь іграшки.

Спершу Аґатіяр перерахував гроші.

— Навряд чи вона пограбувала банк, замалий улов… Так, цікаво. Із сотнями та двадцятками все нормально, але тисячні… — Він віддав мені всі п’ять купюр. — Подивіться на рік.

— Вони випущені сто тридцять п’ять років тому, — здивовано промовив я, розглядаючи банкноти. — А зовні не відрізниш від сучасних.

— Дизайн паперових грошей не мінявся вже понад два сторіччя, — пояснив Аґатіяр. — Теоретично вони ще в обігу, але практично давно вилучені. Тим дивніше бачити п’ять таких банкнот вкупі. До речі, завважте: всі вони з однієї серії.

— Атож. Чудасія! І що це означає?

— Варіантів багато. Наприклад, дівчинка знайшла чиюсь покинуту схованку. — Він задумався. — А знаєте, шлях цих банкнот у принципі можна простежити. До війни рупія коштувала майже в сто разів дорожче, і такі великі купюри використовували переважно для міжбанківських розрахунків. При будь-яких операціях їхні номери фіксували. Спробую перевірити.

Аґатіяр забрав у мене гроші, поклав їх у нагрудну кишеню своєї сорочки, потім узяв зі столу футляр з диском. Оглянув його, відтак, завагавшись, сказав:

— Все-таки варто подивитись його вміст. Це, звісно, не дуже тактовно, адже там може бути щось особисте, але… Зрештою, Рашель сама напросилась. Я ж не змушував її називатися моєю племінницею. — Він підвівся. — Вибачте, я ненадовго залишу вас. Мені зручніше користуватися професійним терміналом у кабінеті, а не цим побутовим брухтом. — Аґатіяр кивнув убік великого стереоекрана в протилежній стіні вітальні. — Зараз має прийти Ріта, вона вас розважить.

Якийсь час я сидів, міркуючи над тим, що сталося. Мені на думку спало дурнувате припущення, що Рашель утратила всіх рідних у якійсь страшній катастрофі й тепер самотужки шукає собі опікунів, не покладаючись на турботу держави. Чому б у такому разі мені не взяти участь у цьому конкурсі? Я підхожу на роль її батька і за віком, і за соціальним станом, до того ж я родом з Полуденних. Щоправда, я розлучений — але й Аґатіяр теж, отже, він не має ніяких переваг. Зате я набагато молодший і зможу приділяти більше часу її вихованню…

Врешті я відігнав геть ці безглузді, хоч і спокусливі, думки і взяв з журнального столика дистанційний пульт. Його лицьова панель складалася з двадцяти чотирьох мініатюрних кнопок, десять з яких були позначені цифрами, а решта — незрозумілими значками або абревіатурами. Над кнопками знаходився невеликий дисплей, а ще вище виднівся ряд крихітних отворів — очевидно, там був умонтований мікрофон для прийому голосових команд.