Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги .TXT) 📗
Ось вона маленька… Такий самий місяць зазирає у вікно. На ньому темні плями, вони поволі зливаються і складають силует обличчя з глибокими проваллями очей, носа, вуст. Ось уже вона доволі чітко бачить це обличчя — старече, страшне, залите кров’ю. Воно схиляється над Вірою усе нижче. Віра кричить.
Обличчя вимальовується чіткіше — то вже стурбоване обличчя мами.
— Тихо, тихо… — шепоче мама, — усе добре. Це — сон. Зараз буде інший. Про кого ти хочеш?
— Про золотого птаха, — відповідає маленька Віра.
— Зараз буде сон про золотого птаха, — впевнено говорить мама і кладе на чоло свою холодну долоню.
«Хочу про птаха», — сама собі говорить Віра, але думки крутяться довкола роботи. Віра знову відчуває солодкаву нудоту, як тоді, при погляді в очі Ліліани Олегівни. Їй здається, що з переходом в аґентство у неї почалося «дежа вю» — якась давнішня, забута історія, в якій діють ті ж самі люди. Але де ж вона могла їх бачити раніше? Точно — ніде.
«Це просто втома! — заспокоює себе Віра. — Так на мене завжди впливає повний місяць. Якби я знала, що сьогодні — ніч повного місяця, запросила б до себе Альбика, і тоді б не було цих дурних думок». Альбик, або Альберт, був її давнім кандидатом у чоловіки. Вже кілька років він наполегливо пропонував Вірі руку і серце, та в неї ніколи не було вільного часу, щоби серйозно поставитися до цієї пропозиції. Крім того, Віра вже звикла жити сама.
«Треба з усіма познайомитися ближче, — вирішує Віра, — не може бути, щоб я не знайшла до них ключик! На роботі треба почуватися комфортно…»
Вона заснула лише під четверту годину ранку. Якби вона могла контролювати свій сон, то чітко побачила б у ньому ідилічну картинку: кілька веселих дітлахів сидять на лавочці і гойдають ногами. А поруч з ними притулилася згорблена тінь. Вона завжди маячить на тій лавці. Дітлахи переглядаються, сміються, бавляться її чорним лакованим ціпком. Картинку поволі закриває яскраве пташине крило…
«Золотий птах…» — уві сні посміхається Віра.
Величезна пласка тінь птаха відділяється від стелі й опускається прямо на груди, від неї пашить жаром, як від сонця. Приємне тепло перетворюється на пекло.
Віра зблизька бачить брудний, викривлений дзьоб із засохлим на ньому шматком смердючого м’яса. Віра відчуває на грудях важкі лапи, але вони чомусь не ранять її своїми гострими пазурами — адже це не пташині лапи. Із жахом Віра помічає, що у птаха — ніжні жіночі пальці з довгими відполірованими нігтиками. Дві теплі вологі долоні повзуть до шиї, тіло птаха здригається при кожнім порухові, він закидає голову й, ніби у передчутті насолоди, примружує свої порожні білясті очі. Він гортанно клекоче, вібруючи усім своїм хитким тілом. На цей глухий клекіт збігаються інші звірі й оточують ліжко. Віра бачить синю ослицю з жіночим торсом, єхидну з вузькими жовтими очима й роздвоєним язиком, чорну пантеру, чомусь одягнуту в шкіряний заплямований кров’ю фартух, та велетенського пацюка, вкритого слизькою каналізаційною лускою… Всі вони хапаються за краї ліжка й у такт пташиного клекоту починають ритмічно розхитувати його. Долоні птаха ковзають по Віриній шиї, голова гойдається, як маятник. Ковзанка стає дедалі нестерпнішою. Віра судомно хапається за краї ліжка, наштовхуючися руками на пухкі, вологі пазуристі лапи. Ліжко трясеться, крутиться, потворні звірячі пики гигочуть, обмацують тіло, бризкають ядучою слиною. Віра задихається. Її ноги холонуть, терпнуть, хвиля крижаного холоду піднімається до серця. Птах на її грудях розсипається на шматки, його зітліла маленька голова падає Вірі на обличчя. Віра кричить.
Крик проривається крізь сон тяжким хрипінням.
Віра скидається на ліжку і, ще погано розуміючи, що відбувається, механічно змахує з обличчя невидиму потворну пташину голівку й відчуває під долонею струмки холодного поту.
«Усе, усе, я прокинулась…» — умовляє себе Віра.
За вікном — ранок. Крізь щільні портьєри яскраво світиться вузький промінюючи — нереально білий у напівтемряві кімнати, майже неоновий, наповнений броунівським рухом срібного пилу. Віра з полегшенням відкидається на подушку — ніч минула. Тепер — поставити чайник, зібрати в сумку папери, прийняти прохолодний душ. А головне — не думати, не згадувати чергове нічне жахіття. Треба скоріше вирватися на вулицю, на свіже повітря, у незамкнений простір, де вона завжди почувала себе вільною. Віра давно помітила цей парадокс: що більше вона замикається в собі, то нестримніше її тягне в натовп, у центр уваги, у відчайдушність безглуздих спілкувань, аби тільки не лишатися наодинці із собою. Її робота, яка була заснована саме на спілкуванні, іноді геть виснажувала її. «Я не вмію креслити, не можу працювати граблями чи лопатою, не знаю математики, — казала вона. — Я вмію складати докупи слова. І це в мене виходить непогано. Я продаю свої мізки, і, як виявляється, вони чогось варті». Але всечастіше вона стомлювалася, і її відвідувала крамольна думка, що писання статей і літературних творів схоже на проституцію. І навіть гірше. Там продають тіло, тут — душу. Останнім часом вона мучилася через необхідність продавати найсокровенніше, формулювати те, що існує лише на межі відчуття. Колишнє захоплення Словом, насолода від цієї гри перетворювалася на огиду: вона вже могла доволі вправно висловлювати те, що бачила навколо, а найважливіше було простим і відвертішим. Як усе з того, що відбувається років до п’ятнадцяти. А можливо, як це було з самою Вірою, набагато раніше.
Потім з трагедії ночей, з вирів засипаних снігом вулиць, від спокуси гострих лез і небезпечних піґулок люди повертаються на здорове світло дня і вже не помічають своєї щохвилинної смерти. А щоб відчути смак — шалено перчать їжу…
Віра вийшла з дому на півтори години раніше, ніж зазвичай, взяла таксівку й швидко доїхала до свого улюбленого скверу — там у невеличкій кав’ярні, що, мабуть, єдинапрацювала з сьомої години ранку, їй варили смачну каву й приносили свіжі газети, які вона завжди переглядала перед роботою. Віра взагалі любила блукати містом, заходити в його найдальші вулички. Ось і зараз вона одразу відшукала найобідранішу лавчину в старому закутньому сквері, сіла й на цьому острівці посеред суєти вранішнього міста розгорнула свій зашмульганий записник. Іноді, сідаючи тут, вона брала пляшку шампанського. І, відсьорбуючи по ковтку просто з пляшки під осудливими поглядами дідусів і бабусь з онуками та пінчерами, сторінку за сторінкою жадібно перечитувала написане або гарячково занотовувала свої думки. Це вже ставало хворобливою звичкою. Незрозумілий страх гнав її на вулицю. Саме там oбрази й слова не застигали, не присиплялися диванною тишею. А в хаотичному русі вона ніби бачила знайомі обличчя — здебільшого тих, кого давно вже немає на цьому світі. Бувало, вони йшли в одному потоці, на невеликій відстані один від одного — і Віра здригалася від упізнання. Іноді їй здавалося, що ці міфічні перехожі також упізнають її, але оминають, не хочуть мати з нею ніяких справ. «Бійтеся жінок, що блукають вулицями», — вичиталавона в якомусь індійському трактаті. Віра була однією з таких жінок. На самоті вона відчувала полегшення, не затруювалася людськими історіями, а можливості пересування в часі і просторі здавалися їй безмежними. Вона хотіла пробитися крізь щільне скло пам’яті, що розділяло її життя на дві частини: Віра велика нічого не знала про Віру маленьку…
За цим безжальним склом маячив лише один образ, збережений у пам’яті: сусідська дівчинка Саламандра. Її тінь супроводжувала Віру скрізь. Особливо любила завітати в цю невеличку кав’яреньку під парасолькою на гребені старовинної вулиці. Перепочивши на лаві, Віра попрямувала туди, сіла за столик, примружила очі, й одразу переднею з’явилася Саламандра.
Підійшла й мовчки сіла поруч. Була така, якою могла б бути саме зараз — через двадцять років: густе руде волосся, в якому колись ламалися найміцніші гребінці, сукня з фіолетовим полиском, чорні окуляри, під якими — справжні відьомські зелені очі. Віра вже знала: якщо довго дивитиметься на витончений силует колишньої подруги, він втратить обриси, і Саламандра полетить, розчиниться у повітрі, лишивши по собі тьмяний таємничий запах священної квітки шафалі, яку ніхто ніколи не зірве.
