Тема для медитації - Кононович Леонід (читать книги без сокращений txt) 📗
Як був я малий, то в нас на вигоні повісили гучномовця. То була епоха, коли в космос полетіли перші ракети, коли один політик заявив, що за двадцять років побудує нам комунізм, коли всі чекали, що ось-ось і на Марсі зацвітуть яблуні, — тож радіо без кінця горлало й горлало пісню, яка починалася словами: «Главное,ребята, сердцем не стареть!» та ін... А я ніяк не міг уторопати: що ж це воно за главниє рєбята й чого їм не можна старіти ? От якось ідемо через вигін, то я й кажу:«Бабцю!» — «А що, сину?» — «А хто такі главниє рєбята?» — Вона довго мовчала. Аж врешті зиркнула на теє радіо, котре висіло на кривому дерев’яному стовпі, зітхнула та й каже: «Не слухай їх, дитино... то недобрі люде — активісти всякі там, комсомольці... одне слово, паразіти!»
II
... то прокидався, то знову засинав, неначеб виринаючи з глибокої глибини і знову занурюючись у непрозору темну товщу, крізь яку не долинає ані жоден звук, і тільки раз по разу спливаючи на поверхню, краєм вуха чув, як, нагрівшись, глухо потріскують сволоки, і ловив ніздрями запах крейди, якою була помащена груба, і вогкого мотлоху, що валявся по хаті, й жарин, які повипадали з піддувайла й ледве курілися гіркуватим чадом. Крізь приплющені вії видно було, що надворі насилу благословляється на світ; він перевернувся горізнач і, геть відкинувши тяжку ватяну ковдру, під котрою вже давно зробилося гаряче й парко, почав глибше й глибше провалюватися в сон, заколисаний тісною світлицею з образами на покуті і закуреною стелею, яка мовби схилилася над ліжком; і коли він опустився на самісіньке дно забуття, то непрозора темна товща зімкнулася над ним і загучала у вухах високим дзвоном в’язкого мертвого безгоміння...
... снилося: грузьке подвір’я. Калюжі, що блищать мов люстерка. І явори понад обійстям, котрі гойдає й гойдає холодний вітер. А над яворами у високій височині пливуть кудлаті темні хмари, схожі на конопляне повісмо. Він стоїть у сінях. Йому років зо три, не більше. Поріг такий високий, що сягає йому сливе по пояс. Але йому треба вибратися з хати. Він впирається долонями в поріг і задирає ногу. Сіни глибокі, мов яма, й нога зривається. Він падає на долівку, та підводиться й, сопучи, знову лізе на поріг. Вітер гойдає явори, вивертаючи мокре зелене листя. Він уже висадив ногу й, ухопившись за одвірок, намагається вилізти з сіней. Це дуже нелегко, та він мусить це зробити. Він мусить здолати цей поріг. Він повинен вибратися у той білий світ, де мокра земля, і явори, і холодне водянисте небо. Для чого це потрібно, він не знає. Знає лише одне: це конче треба зробити і зараз немає важливішої справи, — а тому вперто лізе й лізе на поріг, хапаючись...
... заколивалося, неначе водорості на бистрині, й почало танути, затягуючись примарною сивою млою, й коли він урешті розліпив повіки, то уздрів: золота сонячна повінь, що вливається у причілкове вікно. Миготливі тіні на стелі, які відкидає знадвору грубелецька стара груша. І якась легкість у всьому тілі, й нестримний захват од того, що все допіру починається і день стоїть як намальований.
— От учителька й послала нас, щоб одвідали Ганю та поспиталися, чого це вона перестала ходити в школу, — жебонів десь поруч монотонний старечий голос. — А була вже весна, й люде мерли, як мухи... було, вранці йдеш селом, а по дорозі то тут, то там трупи валяються... Тільки удосвіта й можна було таке побачити, бо до полудня їх уже звозили на цвинтар!..
— Гордій звозив, хто ж іще!.. — озвався другий голос.
— А певно! Йому ж два трудодні платили, що мерців по селу збирав... От ідемо ми через вигін та й заходимо в обійстя. Вовчиця, ти ж знаєш, коло вигону тоді жила, в Антоновій хаті. Двері незамкнені були, як зараз пам’ятаю... Ми на поріг. Здрастуйте! Здрастуйте. А де Ганя? — Деренчливий старечий голос урвався. Чутно було, як хтось закашлявся. — Аж тут нас немов би правцем поставило... на ослоні під вікном лежить її голова, й коси додолу звисають!..
Настала тиша, й тільки чутно було, як у шибку б’ється муха.
— Як ми кинулися надвір... а матінко рідна! Ніби подуріли — їде Гордій драбиняком, а ми простісінько під коні! Трохи й самі життя не стеряли...
— Той Гордій теж був добрий! — озвався другий голос. — Такого людей живцем у кагати повкидав...
— А Югину! А Христю! А Степанового батька хто ж одвіз, як не він? Степан у Мурманському офіцером служив та й прочув, що на Вкраїні голод. Приїжджає в село, а батька вже на цвинтар звезли. Він туди, коли ж гукає щось із кагата... Насилу живого витяг!
— Степанів батько потім і Гордія пережив!
— А все того, що Гордій Бога не боявся! Загадали йому норму — двадцять мерців. А воно ж у день одного чи двох і не добереш... То він тяг на воза й тих, котрі ще духа не рішилися! Це я, каже, за тобою ще раз буду приїжджати?!
— Але Господь його й покарав!
— Та вже ж! А все за ті хрести, що з цвинтаря привіз...
— Які хрести?
— А що ними піч топив! Ніде ж і галузки було взяти, ти ж знаєш! То він якось поламав хрести на могилах, привіз цілу хуру та й накидав у піч... Коли ж слухає — а щось наче співає! Та так протяжно, хором, неначе у церкві... Він туди по хаті, він сюди, аж у піч зазирнув, — а то хрести співають людськими голосами!
— З нами сила і міць Господня!
— Він тут і ума рішився. Як зараз бачу, така зима люта да холодна... а він іде по вулиці босий — і в кожного просить прощення! Простіть мене, каже, бо я Господа зневажав і живі душі закопував у землю! Простіть, каже, бо я сатані служив і з комуняками, чортами червонопузими, лигався... А народ то сміється, то відхрещується од нього. Коли вдосвіта їхали люде на базар, аж дивляться — висить Гордій скрай шляху на берестку!..
— Собаці й смерть собача! Скільки ж вони люду виморили в той год... щоб їх і кість непрощена була!
Він звісив голову з ліжка й побачив, що коло столу сидить бабуня, а навпроти — баба Лепестина, висока та здорова, мов гайдамака.
— А хто виморив, бабцю?
Бабуня неуважно подивилася на нього.
— Більшовики... хто ж іще!
— А хто такі більшовики?
— То такі погані люде, сину!
— Бо вони погані слова кажуть? Через те вони погані, еге?
Бабуня зітхнула.
— Вони людей гублять! Он і діду твоєму віка збавили колись...
— А чого вони людей гублять, бабцю?
— А щоб люде не жили, як їм хочеться!..
— А як?..
— А так, як більшовики їм скажуть!
Баба Лепестина похитала головою.
— Що ти оце дитину вчиш, бабо... А як ляпне десь, не доведи, Господи!
Бабуня знову глянула в його бік, і її очі зблиснули.
— Хай знає!.. — твердо сказала вона — Хай знає... може, виросте та відплатить за наші голови!
ГЛОСАРІЙ. На огненній річці калиновий міст лежить, біля калинового мосту камінний стовп стоїть, у камінному стовпі червоний див сидить. Кривим ятаганом грає-махає, живих із мертвими розлучає. Надіну я залізну кольчугу, заб’ю у сволока ясного ганджара, буду три посестри з того світа викликати. Ви, посестри-поляниці з Божого Вирію — Росана, Леляна й Світляна! Одягніте панцирі золотії, озьміте мечі гострії, полиньте за мною до калинового мосту. Червоний див не спить, не дрімає, гуком-свистом відьми, нави й біси збирає, мерлецьку рать із Отхлані викликає. Посестри-дівиці, Дажбога непорочні войовниці! Одверніте чорнії стріли, бистрії кулі, гострії мечі од раба Божого Юра — од його білого тіла, од його чорної крови, од його жовтої кости, од його комоня, од його шолома, од його щита, од його лат, од його кольчуги...
... захлинулася, насилу докотившись до насипу. Я повалився долілиць і зразу ж став переповзати вбік. Ситуація виглядала безнадійною: в село врізувалося прямокутне поле, й із того боку смалили так, що голови не підняти. А найгірше ж було те, що цю ділянку шосе кляті босняки пристріляли, мабуть, ще з місяць тому! Я сповз під насип і почав хапливо протирати затвор штурмової гвинтівки, який забився землею. Зараз піднімуть в атаку, а ця штатівська зброя завжди клинить у найкритичніший момент... Але й наступати під таким огнем — чиста загибель! Поклавши гвинтівку напохваті, я ледве звівся на ліктях і зиркнув поверх шосе. Куля з тріском клацнула над головою, однак я встиг побачити: стовп чорного диму посеред села. Поле, довге й вузьке, з поодинокими штурпаками жовтого кукурудзиння. А там, де воно кінчається, попід будинками — нагромадження бетонних блоків, перекинуті авта і мішки з піском... Аж тепер я тверезо й чітко усвідомив, що смерть чекає мене на цім полі. Я відчув, що мене поцілять, насилу я перебіжу шосе й почну спускатися униз. Поле довге-довге, і навряд чи хтось дістанеться до його кінця... Я востаннє протер ствольну коробку своєї М-16 і сховав ганчірку в кишеню комбеза. Усі мої відчуття зросли й аномально загострилися: я зненацька почув, як гостро і їдко пахне кущик полину коло насипу, і яка тепла земля під моїми ліктями, і як потужно та нестерпно садить по барабанних перетинках громохке бахкання великокаліберних кулеметів, і як смердять пороховим гаром долоні, — а в найостанніший мент, коли земля раптом задвигтіла й почала коливатися туди-сюди й насип із ревом почав перевалювати брудно-зелений приземкуватий танк, а за ним поповзло двоє бронетранспортерів, а потім почали підводитися й вискакувати на шосе постаті в плямистих комбезах, то перед моїми очима неначе б роздерлася завіса, і підхоплюючись на ноги, на однісіньку мить я ще встиг побачити: грузьке дворисько. Мокра зелень яворів, які шарпає й шарпає вітер. І крихітна постать, що вперто лізе й лізе у цей білий світ, хапаючись...
