«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович (книга бесплатный формат txt) 📗
Настрій у хлопців, з якими Лежнєв уже не раз «навідувався» у ворожий тил і яким можна було дорікнути в чому завгодно, тільки не в легкодухості, був поганючий. Лежнєв не приховував – вони летіли в невідомість. Їх мали скинути в той самий район, де тиждень тому за дуже загадкових обставин загинуло п’ятеро досвідчених чекістів на чолі з капітаном Архимовичем; куди перед тим пішов і наче крізь землю провалився спеціальний загін штабу партизанського руху; а вцілілі підрозділи місцевого партизанського загону «Месник», загнані карателями в непролазні трясовини Совиних боліт, по суті не діяли. Мало того, карта Русанівського лісу і сусідніх Совиних боліт, що була у Лежнєва, не відзначалася особливою точністю, а людей, які хоча б приблизно знали цей район, не було.
– Ох і скучно буде нам у тому лісі, – сказав Лежнєву його друг і помічник Петро Олійник. – Карта скучна, а обстановка ще скучніша.
Петро ніколи не казав «погано», він казав «скучно».
– Бородатий має зустріти нас, – невпевнено відказав Лежнєв, умовчуючи про те, що на командира місцевого партизанського загону Бородатого особливо розраховувати не доводиться – ще ввечері він повідомив по рації, що карателі нав’язали загону важкий бій.
Себе Лежнєв заспокоював думкою про те, що в найгіршому разі група висадиться північніше від обумовленого з Бородатим місця – в глибоких лісових нетрях, де й приземлятися не так просто, і діяти складніше, але – за всіма даними – гітлерівцями й не пахне.
Розташований поблизу старого кордону Русанівський район, ліси якого примикали до самого обласного центру Сосновського, і саме місто гітлерівці захопили в перші місяці війни. Однак до кінця 1942 року цей район не привертав до себе особливої увага. Тут не було ні значних промислових і військових об’єктів, ні великих доріг, а єдину залізничну вітку, що проходила через Сосновське, майже не використовували для військових перевезень. Правда, неподалік од Сосновського був аеродром, проте маленький, грунтовий. На ньому могли сідати тільки легкі тихохідні літаки. Загалом цей район, висловлюючись мовою військових, не мав стратегічного значення.
Але тут досить активно діяли місцеві патріоти: добре організоване міське підпілля і великий партизанський загін «Месник», який аж до грудня 1942 року контролював увесь Русанівський ліс і Совині болота. Наприкінці 1942 року гітлерівці, несподівано зібравши тут великі сили карателів, кинули їх проти русанівських партизанів. При цьому швидкість і напрям удару есесівських частин свідчили про те, що фашисти добре знали розташування партизанських баз і стоянок. Незважаючи на втрати, карателі відтіснили головні сили загону до трясовин Совиних боліт і накрили всю цю ділянку густим мінометним вогнем.
Водночас було завдано удару і по міському підпіллю. Гестапівці, так само як і карателі, діяли напевно – вони якось узнали адреси більшості конспіративних квартир, мали списки членів підпільного комітету і керівників бойових груп. Тільки за одну піч фашисти схопили понад сто чоловік; усіх їх розстріляли. Потім стались інші, не менш дивні події. Змінивши всю міську та районну адміністрацію, гітлерівці провели ряд заходів, щоб створити видимість благоденства місцевого населення під егідою третього рейху.
Фашистська пропаганда розрекламувала – та не де-небудь, а в своїй центральній пресі – ці заходи, видаючи їх за плоди «нового порядку». У Сосновське почали вчащати кореспонденти, фото- і кінохронікери, побували там і представники профашистських газет нейтральних держав. У місті й районі раз у раз влаштовували ярмарки, де фашисти продавали награбовані речі, «народні гуляння» із щедрими пиятиками; наче гриби після дощу, росли різні розважальні заклади, а сосновський чорний ринок став відомим далеко за межами гебітскомісаріату[1]. Поряд з цим гітлерівська адміністрація, очевидно, не вельми покладаючись на наслідки грудневої «акції умиротворення», як і раніше, не шкодувала сил і засобів, щоб придушити будь-який, навіть найменший опір «новому порядкові».
Оскандалившись із «бліцкрігом», розбиті під Москвою і Сталінградом, відкинуті з Кубані та Північного Кавказу, гітлерівські генерали гарячково переглядали свою тотальну стратегію. Водночас фашистська адміністрація окупованих земель шукала гнучкіших методів боротьби з наростаючим підпільно-партизанським рухом. Зневажливе ставлення до партизанів уже наприкінці літа сорок другого року змінилося тваринним страхом перед невблаганним валом народної помсти.
Про все це Лежнєв чудово знав, як знав він і про «нові форми» роботи гітлерівської розвідки: про змову СД з буржуазними націоналістами всіх мастей і відтінків; про створення псевдопартизанських загонів на чолі з переодягненими гестапівцями; про вказівку Гіммлера формувати спеціальні частини СС з осіб неарійського походження; про гарячкові спроби приховати від світової громадськості факти планомірного знищення мільйонів людей у таборах смерті; про виробництво фальшивих радянських грошей, хлібних і продуктових карток та про інші не менш підлі провокації, що їх розробляли і управління імперської безпеки і німецька військова розвідка – абвер, діяльність яких ще старанніше окутувалася туманом суворої таємничості.
Влітку 1943 року це вже не було новиною для радянської контррозвідки. Однак деякі деталі треба було уточнити. Про нову «методологію» абверу і СД найкраще було взнати на місці. Сосновське і район Русанівського лісу чекісти вибрали не випадково. За деякими даними, саме тут – осторонь велелюдних і неспокійних воєнних доріг – гітлерівська розвідка перевіряла і вдосконалювала нову методику своїх злочинів. Фашистських професорів шантажу, провокацій, фальшивок Сосновське і Русанівський район приваблювали не тільки своїм географічним положенням – багатонаціональне місцеве населення (тут з давніх-давен жили росіяни і литовці, українці й німці, білоруси і поляки) здавалося їм сприятливим середовищем для розсіювання бацил націоналізму. Взагалі у керівників Русанівського відділення поліції безпеки і командування абвер-частини 115, що, за деякими даними, розмістилася в Сосновському, було немало клопоту. І не дивно, що цими клопотами зацікавився Наркомат оборони СРСР і Штаб партизанського руху країни. Одначе добратися до сосновських абверівців було не так просто. Перший спробував це зробити капітан Архимович, але йому не пощастило. Тепер настала черга Лежнєва. Шансів на успіх він мав не більше піж Архимович. Якщо не менше, бо Архимович добре знав місцевість, чого не можна було сказати про Лежнєва і його товаришів. Але ж хтось повинен був летіти…
За дві години до вильоту Лежнєва викликали в особливий відділ авіаз’єднання, де на нього чекав полковник Собченко з військової розвідки. До цієї операції Собченко прямого відношення не мав. Проте його цікавили сосновсько-русанівські справи, і комісар держбезпеки Шкрабатов запросив його на розбір наступної операції. Доти Лежнєв не зустрічався з Собченком, а проте чув, що Шкрабатов недолюблював стриманого, до сухості небагатослівного армійського розвідника. На розборі Собченко в основному мовчав, але потім, коли, здавалось, уже все було вирішено, несподівано зауважив, що за обставин, які склалися, нерозумно висаджувати групу в заздалегідь погодженому – хоч би з ким – місці. Шкрабатов, здавалося, спростував зауваження Собченка. Однак армійський розвідник не змінив своєї думки, і Шкрабатов прийняв компромісне рішення: Лежнєву надавалося право діяти на місці так, як він вважатиме за потрібне. Проте свобода дій не полегшувала Лежнєву завдання.
І ось тепер Собченко обрадував і разом з тим спантеличив Лежнєва.
– Є чоловік, який знає Русанівський ліс і Совині болота, – без вступу почав Собченко.
– Він може вилетіти з нами?
– Так. Але з однією умовою: на місці він помагатиме вам стільки, скільки вважатиме за можливе. Обставини можуть змусити його в будь-який момент залишити вас.
– Сподіваюся, це станеться не раніше ніж ми з’єднаємося з партизанами?
– Може статися, й раніше… Думаю, що раніше.
