Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
Я був хирлявим хлопчаком, і міцніші ровесники не кривдили мене лише з поваги до матері, вчительки. їхня прихована зневага ображала мою гідність, принижувала в очах товаришів. Я мріяв стати дужим. Отож, повернувшись зі школи, ще не охолонувши від спогадів слідчого, я заповзято заходився майструвати турнік: витягнув з огорожі трубу, викопав яму біля причілка і поставив двометрового грабчака, заготовленого на дрова. Потім до нього і причілкового стовпа прикріпив трубу. Пізніше на звалищі надибав два колеса від тачки і зробив з них штангу. Тепер мій день починався з фізичних вправ. Мати ніби не помічала мого мордування залізяччям.
Смішно згадувати, як попервах я щоразу мацав свої м'язи. Та вже в дев'ятому класі, всім на подив, я легко піднявся по канату аж до бруса і спустився на землю. У десятому сталася сутичка з Василем Хаварою, і я не показав спини: спритно відірвав його руку од свого коміра і так її скрутив, що Василь аж присів. А коли Великошич організував гурток з вільної боротьби, я записався першим. До призову в армію мав другий спортивний розряд, а Сергій Антонович став мені справжнім другом. Поступово я вийшов з-під впливу Балюка. Роман Гнатович ніби тим і не переймався, а наче спогордів. Зустрічаючись зі мною, поважно кахикав, погладжуючи руді вуса, мовби не знаходив теми для розмови.
Опісля я зрозумів, що Балюк, утративши сім'ю, вбачав у мені рідного сина і пильно стежив за самостійними кроками, однак не виказував свого хвилювання, вдаючи байдужого. Трьом людям я найбільше завдячував у житті: матері, Роману Гнатовичу і Великошичу.
Я звівся з-за столу і підійшов до вікна, пригнув вишневу гілку й губами зірвав ягоду. Вона була прохолодна й гладенька, мов намистина, і я не наважувався її розкусити. Поклав на календар у виямку для авторучки.
До кабінету завітав Сергій Антонович і перервав мої роздуми. Він був якийсь по-весняному жвавий і світлий: уся його могутня постать випромінювала снагу й бадьорість, а меткі очі життєдайну силу. Може, біла сорочка з засуканими рукавами хак освіжала його?
—Здоров, Арсене. Ох і день гряде! Ох і день!— міцно потис мені руку, сів на стілець коло вікна. Це б до Лебідки, та й у воду.
—Чого ж? Можна підскочити мотоциклом.
Великошич покивав пальцем, хитро примружився.
—Еге, тоді підскочиш у нашого прокурора на килимі, як хтось бовкне, що міліція серед дня загоряє. Ти хоч за мене відсмажся.
—Мені теж не доведеться.
—Ну, п'яти помочиш,— трохи заздрісно зауважив Сергій Антонович.— Коли почнете перекривати дах, тукни мене, допоможу. Звичайно, краще, щоб ти кудись поїхав. Відпустка вдома — не відпустка, а ще в нашого брата.
—А ви куди збираєтесь у відпустку?
—Збираємось до моєї матері. П'ять років не бачились,— з провиною у голосі сказав Великошич, хмурніючи. — Раніше як було: ото зберуся у відпустку, тільки складемо чемодани, а тут уже й відкликають.
—Це за Ященка?
—При ньому,— скривився Сергій Антонович.
—Я чув, що він надто полюбляв справну цифру.
—У нашій роботі та цифра — людям ось де,— і він схопив себе пальцями за горло.— Як не гірко, а поки що на одній профілактиці правопорушень далеко не поїдеш.
Сергій Антонович устав, повернувся до вікна, затримав погляд на вишнях. Потім повернувся до мене і запитав:
—Чим займешся сьогодні?
—Та майже ніякої роботи.
—А ти...— Великошич замислився на мить і продовжив:— Присвяти цей день архіву. Пора перенести його в ту кімнату. Впораєшся?
—Залюбки,— посміхнувся на його пропозицію.
—Закінчиш — і додому. Ні, бери Олю і до Лебідки. — Сергій Антонович поплескав мене по плечу важкою, жилавою рукою і весело додав: — Чортяка! І вибрав же дівчину...
Великошич рвучко, ніби засоромившись, вийшов з кабінету. А мені нестерпно забаглося побачити Олю, і я висунув шухляду, підняв на дні ріжок паперу. Під ним лежала фотокартка. Я сфотографував Олю у грудні, коли падав перший лапатий сніг. Вона стояла на східцях універмагу, вдягнена в зимове пальто з хутряним коміром, у хутряній шапці, простягнувши руки, і невимушено сміялась, трохи схиливши голову. Вся в білих зірочках, мов Снігурка. Мені подобалось те фото. Я завжди, як тільки всядуся, обов'язково гляну на нього. Світла й чиста, дитинно щаслива, Оля наче берегла мою душу від людської заскорузлості, черствості, підлості, з якими я стикався під час роботи. Потім зайшов до Великошича, який щось зосереджено писав, критично оглянув шафи, прикидаючи, скільки часу вони заберуть. Мабуть, небагато, через якихось дві години я вільний. Уже відчував прохолодний подих Лебідки, манливий плюскіт зеленкуватої води і тихий шелест очерету... До роботи! Взяв у чергового ключ від архівної кімнати, яку нещодавно прибудували в кінці коридора, набрав оберемок папок із позначками «1944 р.» і відніс туди, маневруючи між стелажами, як у бібліотеці. За шість ходок вивільнив одну шафу із справами по 1950 рік. Вони лежали горою на столі, безмовні свідки чиїхось провин.
Мені Давно кортіло ознайомитися з архівом, та все не випадало нагоди і бракувало часу. Із справ можна дечому навчитись, перейняти досвід, якого мені не вистачало, і я того не соромився, часто звертаючись за допомогою до Великошича. В школі міліції мене навчили азбуки слідства, а інше я повинен опановувати все життя, якщо, звичайно, прагнутиму робити як фахівець. Прикинув, що до другої години, коли закінчувалась Олина зміна, далеко і я ще встигну переглянути десять-п'ятнадцять справ. Погляд упав на папки з написом «1944 р.», далекий рік, коли я вперше пішов до школи.
Розгорнув верхню. Звичайне розслідування крадіжки зерна, інша — цукрових буряків, далі—макухи з олійні, пограбування їдальні... Всі справи вів Кедровський, дід Кедровський, як тепер його називали у відділі. Він давно перебував на пенсії. Я розчаровано подумав, що з них нічого не запозичу, надто прості справи. Звівся, щоб покласти їх на стелаж, коли ж в очі кинулося ніби знайоме прізвище на папці, перев'язаній навхрест розпушеною мотузкою із клоччя. Мотузка закривала рукописні фіолетові літери, і я відгорнув її з них...
«Розшук капітана Загайгори Федора Павловича...» Федір. І я Федорович... Невже?! Напевне, мати подала відразу після приходу наших. Але навіщо, коли батько загинув у бою під Хмельницьким? Я похапцем розв'язав мотузку, розкрив справу і гарячково почав читати. Хоч повідомлення коротке, але нічого не второпав —«...не повернувся у частину з триденної відпустки в село Березівку». Не загинув у бою, як казала мати, а не повернувся. Тобто десь зник... Відчував, як терпла шкіра на голові і по тілі повзли холодні мурашки.
Не повернувся...
Розділ третій
Мати назавжди втратила число і рік народження, місце і справжнє прізвище своїх батьків. Вона згадувала, що нібито вони жили в якомусь селі і їхній город левадою впирався у ставок, на якому ґелґотали гуси. А неподалік стояла чорна батькова кузня, в якій завжди палахкотів вогонь і з воріт висотувався сірий дим. Пам'ятала, як батько набивав на колеса розпечені залізні обручі, а по тому спускав їх з горба, і вони котилися прямо до ставка, шубовсяли у воду, здіймаючи бризки, сичали, і над ними довго клубочилась пара.
Ще згадувала, як вечором чи вночі їхала на возі польовою дорогою, а за ними мчали вершники. Батько стріляв з гвинтівки, аж дзвеніло в голові й закладало вуха, а мати все тулила дочку до себе, хрестилася і щось шепотіла... Вони опинились у вагоні, переповненому людьми, і батько висадив її кудись високо, до якихось клунків, де вона й заснула. Пізніше вже крізь сон чула постріли, іржання коней, гамір та зойки. Прокинулась уранці в порожньому вагоні на верхній полиці й почала плакати, гукаючи маму. Звідтіля її зсадив дядько і відвів до височенної кам'яної хати.
Опісля того матері дали прізвище Безродна, визначили число і рік народження. Виховувалась вона в дитбудинку під Києвом, де здружилася з хлопчиком Федьком Загайгорою. Коли закінчила педучилище, а Федір автошляховий технікум, побралися і поїхали на роботу за місцем призначення. Мати вчителювала в Березівці, а батько працював механіком в МТС. У 1936 році у них народився син, тобто я.
