Мати все - Дашвар Люко (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
— Ні.
Стас ухопив Ліду за плечі. Силоміць — до стіни. «Яка ж вона тендітна й беззахисна», — промайнула невчасна думка.
— Мами нема, Ангеліна пішла на базар, я не можу, не можу зараз… — Ліда, здається, навіть не звернула уваги на грубощі, знай белькотіла оте «не можу, не можу»… Заглядала йому в очі благально і віддано.
Стасу стало соромно. Та що це він? Увірвався, руки розпускає… Ревнощі? Про це і мови не було: вона кохає його до нестями. Кохає.
Відпустив Лідині плечі.
— Лідо… Заспокойся. Я не заважатиму. Просто почекаю тебе. Добре? — Пішов до вітальні, не ждучи відповіді.
Нічого підозрілого. Усе як завжди. Академік на стіні, срібло, порцеляна, ідеальний порядок і ніяких слідів надзвичайного стану…
Стас озирнувся, зупинив погляд на дверях кімнати, яка завжди, коли б не прийшов, була зачиненою, як у тих фільмах жахів. Він, звичайно, у всі закутки хоромів Вербицьких не заглядав і ніколи не просив Ліду про екскурсію вражаючими апартаментами, проте, крім вітальні і кухні, заглядав у світлу Лідину кімнату, бачив, як зі своєї спальні виходила Іветта, проходив повз кімнатку няньки Ангеліни і години зо дві просидів у славетному кріслі академіка Вербицького в його кабінеті. І тільки в цю кімнату двері ніколи не відчинялися. Стас відзначив подумки: на дверях, крім звичайної ручки, ще й замок. «Замикає двері тільки ззовні», — констатував. І пішов прямо до таємничої кімнати. І — буває ж! — відчув, як до спини прилип холодний незрозумілий жах. Тьху ти! Зупинився біля дверей — що за маячня? Спокійно! Потягнувся до дверної ручки.
— Не треба! — почув.
Озирнувся. Діда стояла посеред вітальні, безпорадно притискала долоні до грудей.
Краще би змовчала! За мить до того у Стасовій голові промайнула пересторожна думка, що, може, і не треба пхатися до кімнати з замком. Яка різниця, хто там?! Начхати! Але Лідині слова пробудили суперечливу бунтарську цікавість і чоловічу пихатість: що значить «не треба»?!
Стас знизав плечима і рвучким рухом відчинив двері.
На широкому ліжку спав голий підліток. Стас хотів був чіпким поглядом окинути всю кімнату, як це зробила би будь-яка нормальна людина, що раптом потрапила у незнайоме і лячне місце, та очі його зупинилися на ідеальному юначому торсі і… Стас не бачив просторої — метрів на тридцять — кімнати, важких портьєр на високих вікнах, широких крісел, невідомо чому присунутих до вікна, спортивного тренажера, полиць, заставлених книжками, і великого монітора на столі.
Несподіване збудження й естетичний захват змушували роздивлятися ідеальне голе тіло — рельєфні м’язи, молочну шкіру, довге чорне волосся.
Стас раптом пригадав, як свого часу потрапив до моргу, де хлорку традиційно поважали і купували регулярно, і там, у холодному підвалі, серед босих ступень із клейончастими ярликами, що стирчали з-під брудних простирадл, натрапив на божевільного художника з пошарпаним альбомом анатомічних малюнків Леонардо: той трусився від холоду, дмухав на руки, відкидав простирадла, обмацував кінцівки мерців, потім кидався до альбому да Вінчі, порівнював і все бідкався, що без м’язів не показати душу, і ця гидка, образлива суперечність доб’є його, доб’є…
Стас дивився на ідеальне, ніби з альбому да Вінчі, тіло і раптом відчув себе вбогим та безпорадним: дідько, треба би м’язи підкачати, бо Ліда, певно… Перемкнуло. Це ж вона щодня порівнює бездоганне голе тіло безсоромного юнака з його дев’яноста кілограмами, із яких мінімум десять — стабільний і невмирущий, як усесвіт, прошарок жиру. «Лідо, Лідо… Цей юний бог і є твій брат? Що ти шукаєш у його кімнаті щодня? Інцест — категорія вічна. Не все ж фараонам та Габсбургам…»
У серці прокинувся і загарчав дикий звір. Стас здригнувся. Отямився. Маячня!
— Брат? — запитав, не озирнувшись.
— Поговорімо у вітальні…
— Ні. Тут.
— Не можна заважати Платонові… Це зашкодить…
Серйозно?! Стас відчув, як дикий звір біля серця зловчився, перестрибнув у мозок. До скронь.
— Серйозно? — рвучко обернувся до Ліди. Зміряв підозріливим поглядом. — Ти тут — для яких справ? Чому я заважаю? І чому він — голий?
— Платон не любить одягу…
— А у чому він по вулиці ходить?!
— Він не ходить… вулицями…
— А де?! У хмарах літає?!
— Приблизно так. У Платона — свій світ.
— Та невже?! І де? У цих чотирьох стінах?
Стас відвів від Ліди злий погляд, урешті обдивився велику, затишну, як рукавичка, кімнату і спіймав себе на думці, що тут, мабуть, так гарно спиться, що і прокидатися не захочеш. Уявив себе голим красенем на широкому ліжку… Перелякався — тут повітря нема! Тут із годину при зачинених вікнах — і смерть. Майже фізично відчував: дивна кімната висмоктує з простору повітря, заповнює порожнечу густим мороком із дивним гірким присмаком.
— Чим пахне?
— Ліки… За десять хвилин маю зробити братові укол.
— Він же спить…
— Так. І має спати ще три години.
— Навіщо? — Підозріливість і жалість раптом заступили заздрість до юного красунчика.
— Режим…
— Тобто він тут… Скільки? Все життя?
Ліда знизала плечима, обережно повторила:
— Режим…
Стас не запитав — чому?! Стас раптом відчув, що відповідь на це питання занурить його у непролазні хащі, де аргументи примушують до співучасті та співчуття, малюють на серці великий червоний хрест, перекреслюючи власні мрії та бажання. Дорослий, двадцятишестирічний мужчина раптом квапливо подався до дверей, вискочив геть, ніби той незрозумілий моторошний режим поширювався на кожного, хто випадково опинявся у кімнаті Платона. Вона має рацію! Дарма припхався!
Прибіг додому, скинув увесь одяг, завалився на ліжко і так лежав — голий. Ніби на власній шкурі намагався відчути, що відбувається у розкішній квартирі Вербицьких.
Ліда повернулася за півгодини — пригнічена, розгублена. Спантеличено глянула на голого чоловіка, присіла на край ліжка. Завмерла. Стасові стало холодно, та дивний внутрішній опір не дозволяв ухопити ковдру й зігрітися. Супився, намагався угамувати тремтіння, зиркав на Ліду роздратовано.
Та де там утриматися! Підскочив. Забігав по спальні.
— А що… Що має статися зі звичайним хлопцем, щоб він сам захотів не виходити з кімнати впродовж…
— Він виходив… Іноді… І він… не звичайний…
— Ненормальний?
— Платон не хворий…
— А що ж ти тоді йому колеш, щоби він по півдня з ліжка не вставав?
— Ліки для Платона добирає мама… Завжди… З її сорокарічним досвідом…
— То він хворий! Псих! Так?
Захитала головою, забідкалася, мовляв, ну як тобі роз’яснити…
— Ні, Стасе, ні… Припинімо цю розмову. Благаю. Усе мало статись інакше. Мама у слушний момент розповіла би тобі про Платона… Пояснила 6… І для тебе це не стало б шоком. Ти би зрозумів! Мама…
— Мама?!
Стас зупинився навпроти Ліди, присів перед нею навпочіпки — голий, схвильований, зовсім не ідеальний.
— Лідо… Ти… Ти зараз зосередься, дівчинко! Ти почуй усе, що я скажу.
Вона перелякалася. Смикнулася. Упала би йому в ноги та — як?! Обхопив її за коліна — сиди!
— Ні… — прошепотіла відчайдушно.
— Почуй! — повторив із притиском.
Вона завмерла, безпорадно кивнула.
— Ти… Ти говорила: «Вербицькі жертвують усім заради щастя своїх дітей»… Нормально. Я… Я вірю. Припустімо, я просто вірю! Без подробиць! Ти… ти казала, «цього року ти взагалі не побачиш Платона»… Так от. Я не хочу чути, бачити і знати про нього взагалі. Ніколи! Його не існує для мене. І ти… ти зрозумій, дівчинко… Це єдиний шлях зберегти те, заради чого півсотні п’яних гостей горлали нам «гірко» лише тиждень тому. Бо якщо ти почнеш розповідати мені про особливі умови для свого геніального брата, то я… Я! Звичайний нормальний хлопець, який у його роки гасав по клубах, упадав за дівчатами, грав у футбол на будь-якому придатному для цього майданчику і, може, завдяки цьому став цілеспрямованою людиною й успішним бізнесменом… я тебе не зрозумію…
Стас замовкнув. Підвівся. Пішов до вікна — голий, зовсім не ідеальний і цілком логічний. Закурив.
