«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович (бесплатные полные книги txt) 📗
Коли Поляки побачили, що то їм так легко йде і Литва, прибита війною, маючи против себе і короля і шляхту, не важить ся оружно боронити своїх земель—забрала їх ще більша охота до нових зривків. Стали думати про иньші українські землї, а в тім підтримували їх і волинські посли, бо коли вони вже попали до Польщі, то не хотїли, щоб границя лягла між ними й иньШими українськими землями.
Першим ділом порішили взяти до Волини ще й Браславщину, котра по відірванню від неї західньоГо Поділя взагалі жила одним житем з Волинею, і там волинські пани займали уряди й мали маєтки. На се зараз пристали й сенатори польські й король: рішили включити Браславщину в гралюту про прилученнє Волини, немов частину Волини. Зараз король наказав браславським сенаторам і послам, щоб зложили присягу Польщі й засіли в соймі польськім, і се вже по попе-реднїй історії з Волинею пішло легко: за яких небудь два тижні справа з прилученнєм Браславщини була скінчена.
Не так легко пішло, коли посли польські заговорили про прилученнє Київщини: і король і богато сенаторів тому спротивили ся. Не тому що не почували за собою на те права: тим не журили ся й при иньших землях і чим небудь прикривали справу. Лякали їх величезні простори Київщини, відкритої від Москви і Криму: оборона таких величезних і в тім часі ще майже зовсїм порожнїх земель мусїла принести великі тягарі, великі видатки, непосильні для Польщі з її дуже лихою орґанїзацією фінансовою, з вічно порожнім скарбом державним і зовсїм незначним військом. Тому король і сенатори противили ся довго—та на рештї уступили під натиском польських послів, котрих підтримували депутати волинські й браславські. Дня 3 червня король подав ся і заявив, що надумав прилучити Київську землю до Польщі і накаже київському воєводї кн. Василю Константину Острозькому, аби присяг Польщі, як воєвода київський. Тим днем 3 червня підписано й грамоту про прилученнє Київщини, — мовляв вона також здавна належала до Польщі.
Литовські пани, побоявши ся, що так далі й цілу Литву розберуть без них, приїхали незадовго перед тим назад на сойм, але не відважили ся рішучо протестувати против відірвання від Литви її старих провінцій. Просили не відривати більше нічого і не касувати їх держави, бодай щось зіставити з їх окремішности. Де в чім їх гюслухано; на решту, не вимоливши, Литва мусїла згодити ся. Постановлено, що на будуче Литва не буде виберати собі осібного вел. князя, не буде мати осібних сеймів, тільки разом з Поляками; але матиме своїх осібних міністрів, свій скарб і своє військо.
Після сього Литва стратила всяке значіннє як осібна держава, стала частиною держави Польсько-литовської. Повідірванню Київщини з українських земель зістала ся в вел. кн. Литовськім тільки Берестейщина і Пинщина (з них зроблено воєводство Берестейське). Але се однаково було так, як би вони належали до Польщі, бо після 1569 р. в устрою Польщі й Литви було дуже мало ріжниць. Поза тим зістали ся: Сїверщина, забрана Москвою, теперішня Буковина, що належала тодї до Молдави, і закарпатські українські землї, що були під Угорщиною (Угорська Русь). Сїверщину одначе Польща собі здобула від Москви, сорок лїт пізнїйше, і так хоч не надовго (бо тільки до Хмельнищини) можна сказати, що цїла Україна спинила ся під Польщею й польським правом—бо з виїмком тільки маленької Буковини й чималої, але слабко залюдненої Угорської Руси всї иньші українські землї перед Хмельнищиною були під польським правом.
55. Переміни в житю і устрою громадськім
Прилученнє до Польщі українських земель в 1569 роцї мало важне значіннє, бо завершило перестрій їх громадського устрою на польський взір. В західнїх українських землях, що були прилучені до Польщі ранїйше: в Галичині, в Холмщинї і на Поділю, се стало ся скорше. Формально там заведено польське право і польський устрій в 1434 р., але ще перед тим польське панство, наплинувши сюди, перемінило все на польський лад. В українських землях, що належали до вел. кн. Литовського, теж право, устрій і всї обставини житя від самої вже унїї 1385 р. правительство литовське наближало і раз-у-раз нагинало до польських взірцїв. Литовський Статут—збірник законів вел. кн. Литовського, виданий вперше в 1529 р., в тій першій редакції задержав в собі богато з старого права українських і білоруських земель, що в них зістало ся з часів іще Київської держави. Але вже в другій редакції Литовського Статута, 1566 р., все се значно змінено на польський взір, і в устрою держави та в управі земель заведено важні зміни на взірець Польщі. Зіставало ся одначе чимало й ріжниць, а їх знесло і покрило отеє при-лученнє решти українських земель до Польщі.
Правда, грамоти 1569 р., прилучаючи їх до Польщі, полишили дещо з старого: зіставили українську мову в урядованню і в зносинах правительства з сими землями, зіставили дотеперішнє право—власне той Литовський Статут 1566 р.; заведено тому й осібний апеляційний суд для сих земель. Але сї відміни довго не продержали ся, по части тому, що загальне житє держави втягало в себе все сильнійше наші землі, а також і тому ще, що з прилученнєм до Польщі сюди посунула велика сила Поляків, які позаймали уряди, ріжними способами подіставали маєтки і—ополячили тутешнє житє. До 1569 р. в землях сих Полякам не можна було нї діставати посад, нї володіти маєтками, а тепер стало можна, і се була друга велика зміна, яку приніс 1569 рік.
Українське житє наломано на польські взірцї і ополячено. Був се повний, перестрій зверху і донизу, який не зіставив каменя на камені в українськім житю. Він перемінив його на польські взірці, і на самий спід його зіпхнув українську людність, яка тримала ся своєї української народности. Зазначимо тепер головнїйші прикмети нових порядків, принесені ними зміни і їх значіннє для українського житя.
Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, — хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далї високо підіймали ся над нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднїйшої шляхти. Податки і військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких обовязків, а дістала величезні права До неї належало законодавство на соймах і вона кермувала ним на свою користь; шляхта вибирала зпоміж себе судів і иньших урядників; коронні землї роздавали ся шляхтичам в доживотні держави і вони правили ними як поміщики; ніхто крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного. Шляхта правила всїм, всім кермувала собі на користь, і король мусів робити, чого вона хотіла Вдасть королівська, взагалі всяка публична власть була дуже слабка: все було повернене так, щоб боронь Боже шляхтича не стіснено нї в чім. Не було на шляхту ніякого суду нї управи, так що шляхтич міг собі робити що хотів, не боячи ся ніякої кари навіть за найтяжші вчинки—навіть заподіяні шляхтичеви, а не казати вже коли покривджено не шляхтичів: тим на шляхтича не було ніякої управи. При такій безправности і безсудности шляхтичі привикли доходити всього силою, тримали оружні ватаги на своїх дворах, зводили нераз чисті битви між собою, і се знов особливо давало ся в знаки не-шляхтї, яка була віддана, можна сказати, вповні на ласку шляхетську.
Міста (городи), які в давнїйших часах були центрами політичного житя, стратили тепер в нїм всяке значіннє. З наданнєм самоуправи по німецькому праву вони виключали ся з загального складу землі, а знов самі між собою не були звязані ніякою орґанїзаиією. Кожде місто було само для себе маленькою осібною республікою. Так мало бути, а на практиці таке відокремлене становище віддавало майже всіх міщан без виїмку в повну залежність від шляхетської управи, чи від поміщиків. На напрям законодавства міщане не могли мати нїякого впливу, бо не мали участи в соймах; законодавство лежало в руках поміщиків. шляхти, а та систематично кривдила міщанство на користь свого поміщицького господарства. Все се кінець кінцем зруйновало міста і культурно і економічно, позбавило край того добра, яке в нормальних обставинах могли б йому давати міста, і наповнило їх нарешті зайшлим народом, особливо жидівським, бо Жиди краще нїж иньші вміли приноровити ся до тих неможливих обставин, в які поставило міщан шляхетське хозяйство Польщі. А особливо українська людність в містах була поставлена в тяжкі умови, бо навіть звичайними міщанськими правами Українці не могли користувати ся.
