Похорон богів - Білик Іван Іванович (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗

Посвоячилися ми з тими старостенятами, Ян і питає мене:

— То ти княжич?

Кажу «угу», а той не йме віри!

— Хіба княжичі бувають такі? Он я видів княжича того літа — так той тю-у-у! Всей у сріблі та золоті, а кучма до самих віч, а чоботики на йому червоні, а на чересі справдешній меч, тільки манюній!

Мене диво взяло: що то за княжич, а тоді подумав трохи й згадав, що це ж Ольжине місто, певно, вона привозила сюди своє внуча.

Мене батько в Іскоростені не вельми панькав, пани наші носили сустуги та золочені мечі, а дітей своїх убирали простенько: аби в ціле та щоб не марке,

Аж тут надійшов і староста Ворота — сердитий і лається на дітей.

— Житимеш, — каже мені, — тут, хай тобі чорт. Удостоїв мене Каніцар ласки. Ну, якщо ж утечеш — уб'ю. Й не подивлюся, бо хоч так, хоч інак голову знесуть, бодай не гарно. — Й визвірився за піч: — А ти чого ховаєшся?

Ян потихеньку виліз і став коло дверей. Староста взяв між рогачами в кутку сокиру, а вона в його рухах здавалась така страшна, що мене почало млоїти: ану як візьме й заб'є! Та він лише сказав синові:

— Пантруватимеш за ним.

Вони вбралися й узяли мене з собою. Ворота йшов попереду з сокирою за чересом і ціпком у руці. Відразу за містом починалася дубина. В місті та полі сніг уже де-не-де попротавав, а в дубині ще лежав ціло. Ян сказав мені, що ця дубина теж Ольжина, в ній повно бортей із бджільми, а мед бортницькі холопи витягають для княгині.

Між дубами побачили ми двох людей. Один з них уклонився Вороті, а другий і не глянув на нас. То були княжі холопи.

— Тешіть, тешіть! — Це так до них привітався Ворота.

Холопи знову взялися до своїх сокир. Один обсвіжувая старі затеси, другий вирізував на них по три хрести: Ольжине бортне знам'я. На кожному позначеному дубі або ж виднілося бджолине дупло, або висіла в гіллі колода. Це зветься борть.

Отак я й став бортником.

Як підоспіла весна, почав ганяти нас Ворота з рання до вечора, вгору глянути не давав: то пожене обдивляти борті, чи не внадився до бджоли ведмідь, а то йдемо гуртом і затруюємо мишачі нори, бо миші обгризають стільники. Інколи ж ганяв нас облапувати борті та дупла — чи не позатікали водою або снігом з весни.

Я ще нічого не тямив у бортях, попросту боявся бджіл, зате Ян був хитрецем у цьому ділі. Лазив по деревах, як дикий кіт. Коли ми після великодня почали дерти перший луговий мед, Ян щодня вхитрявся потай від батька приховати кавалок вощини.

Мед видирали гуртом. Один холоп оповивав голову шматиною, чіпляв на ноги коти, брав димничку й ліз до дупла чи борті. Обкурював борть, бджоли ставали кволі-кволі, тоді він починав гаком витягати стільники, складати до берестяного кузова на шиї. А ми всі стояли й дивилися на холопа звіддалік. Ворота не давав дерти кілька бортей одразу, щоб холопи не розкрадали стільники. Часом Ян випрошувавсь у батька, це траплялося раз чи двічі на день, а то все дерли княжі холопи.

За другим дранням, то було вже після Купала, бо на липах висів цвіт, ми всі так потомилися, що я ледве ноги тяг. А ще мене покусали бджоли, верхню губу нагнало, як у коня, хотілося вельми їсти, а Ворота не давав. Ми з Яном несли на суку цілий кузов медяної вощини, а покуштувати годі було: за нами пильно пантрував староста.

Дійшли ми до Бортничів і повисипали все з кузовів у дуби, що стояли в підклітях Вороти. Хотіли з Яном трохи обібрати пальцями з кузовів медок, але староста дав нам потиличника й вигнав. Мені стало так прикро й зле, що коли б мав силу, був би його вбив отам. Аж сльози мені виступили од несили та люті, від цілоденної важкої роботи розколювалася голова, вкушену губу ще більше розігнало - просто лихо, та й край.

А коли Ворота замкнув підкліть і пішов до хижі, Ян мені підморгнув:

— Не журися.

Їхня мати (я тобі про неї не казав: то була вельми гладка жінка, звалася Рожею), всипала нам на вечерю щерби з куснем житняка, ми сьорбаємо, а ми знову підморгує й сичить:

— Не їж хліба...

А по вечері потяг мене надвір — мовбито до вітру. Коли це витягає з-за пазухи чималий шмат стільника:

— Тепер бачиш? А ти, дурний, поїв увесь хліб!

Я ж тоді його не второпав. А він порскає в жменю й жебонить:

— Осьо тобі шматик!

І ділить свій окраєць пополам.

Ну вже ж і пополасували! Тут губа вжалена пече, а меду ж хочеться, їм — аж за вухами лящить! А Ян нишком регоче, щоб батько з хижі не почув, бо дасть лемішки.

Отакий-то був Ян. Коли б не цей старостенко, я б у Бортничах ракотиці відкидав геть. А так ще й зміцнів за літо, вже й коліна мені не деремизилися, як по зимі, й рука подужчала.

Й почав я замислювати лихе: як би його втекти з Бортничів! Та Ворота не зводив із мене ока ні вдень, ні вночі. А я одно думав про свою та твою матір — де-то вони тепер? Думав і про батька. Про нього я знав одне: що сидить закутий у Любечі, далекому городі над Дніпром, десь аж під радимичами. Як добратись туди? То ж таки далеч неабияка. Коби хоч Дніпром униз — я б зладнав плота й подався, а то ж угору, супроти води.

Про твою матір я розпитував старосту, але той бурчав:

— До княжої котори [10] не хочу тручатися. Питай сам у тивуна.

Та Каніцара я не видів, бо той приїздив, коли ми, всі княжі холопи, лазили по дубах.

Тоді я вблагав Яна — більше ж не мав кого, щоб його мама Рожа сама якось розпитала Вороту, де мої матір і мала сестра.

З того теж нічого не вийшло: Ворота дав жоні стусана, а тоді й мене оддубасив.

І я затамував на нього ще більшу злість. Хоч він був і не таким лихим чоловіком, як здався першого дня, коли Каніцар привіз мене в Бортничі. Але в мені нуртували кров і жаль.

Ворота щось-таки та завважив. Мені скільки було? Дванадцятилітній отрок нетямущий. Він почав ще більше стерегти мене — не відпускав од себе ані на сажень, хоч сядь та й плач.

Тоді я вдруге підмовив Яна. Цього разу ми намислили тікати вдвох. Але ще не вирішили: чи до Києва або Любеча, чи, може, таки Дніпром униз — аж до того грецького Корсуня. Я йому казав: як виростемо — зберемо багатьох воїв і візьмемо Київ мечем, виженемо геть усіх варягів, щоби й духу їхнього тута не було, ні в Полянській, ні в Деревній землі.

Украв десь Ян старого човника. А неділями чи в який святий день, коли Ворота не гнав нас у дубину, Ян конопатив і смолив його, бо мене староста на відпускав од себе.

Ян щоразу по тому казав мені:

— Скоро доконопатю. Рушимо в перший мороз. Поки схопляться й кинуться в погоню, тут на Дніпрі вже стоятиме лід, а ми ще проскочимо водою.

Отакий був Ян.

Але наперед ніколи не заглянеш.

Одної неділі приходить Ян увечері й шепотить:

— Готово. Й полотна шмат е. Можна буде пливти за вітром, якщо споможе Дажбог. Наче старий мовив.

Уже ночами бував добрий мороз, але вдень пересідався й калюжі танули. Вирішили ми потерпіти ще сім днів, тим часом запастися хлібом чи якимсь іншим борошном — що боги пошлють.

Боги послали нам клунок жита: Янові пощастило відімкнути княжу підкліть. Уже настала п'ятниця, до збігу лишався день: ми вирішили втекти в ніч проти неділі. Зміцнів і мороз, далі вже не слід було зволікати, бо ще стане Дніпро — тоді все пропало.

Староста цілий день нас не відпускав: то садив тіпати з іншими холопами коноплі, то мити барила під новий мед.

Але врешті-таки смеркло. Коли Ворота кріпко заснув, ми з Яном обережно вислизнули й побігли. Наш човник стояв у верболозі Гусятиного ручая. Я ще не бачив того човника й думав, який-то він є. Ян веде мене престо плавнями, поміж уже замерзлих озерець та калюж. Коли же чую — як крикне Ян!.. Що сталося? Чого він, думаю, кричить?

Потрапив ногою в пастку. Хтось поставив на вовка чи кабана: така зубата й туга залізна пастка.

Ми ледве визволили його ногу вдвох. Пастка простромила зубами халяву й пожувала Янові ногу. Вертати назад? Ян каже: не можна вертатися з дороги вп'ять, якось підемо далі.