Кров кажана - Шкляр Василь (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Звичайно, могла. Якби, наприклад, дім згорів, то в слухавці була б німа глухота. Або якби раптом там… хтось підняв трубку, то…
— Дякую, пані Варваро.
Вона взяла телефон і знов намалювала на своєму обличчі посмішку. Цього разу не таку вже обов’язкову.
— Коли матимете бажання подзвонити, скажете. А Леонід Борисович неодмінно зайде до вас, — пообіцяла вона. — Тільки, якщо ви не будете їсти, він вас ніколи звідси не випустить.
Варвара щільно причинила за собою двері.
Ніколи не випустить? Та одного мого дзвінка достатньо, щоб через годину вже сидіти в офісі фонду «Дитяче серце».
Або на престолі… храму Івана Богослова.
Я підійшла до вікна і відхилила зелений єдваб. Кімната моя була на першому поверсі, незаґратоване вікно виходило на те чудове подвір’я, через яке вчора (так, учора) вів мене Г. С. на зустріч з психоаналітиком.
Так само зеленіли туї, схожі на молоді кипариси, так само палали айстри на клумбі — фіолетово, синьо, рожево, і довкола тієї клумби походжав, як і вчора, жвавий чоло вічок зі складаним метром. Час від часу він нагинався, прикладав того метра до землі, ніби обмірював довжину квітника по колу, але скільки ж його можна обмірювати?
Ось він знов розігнувся, різко повернув голову в бік вікна й весело, як давній знайомій, помахав мені рукою. Я теж хотіла йому помахати, уже звела руку, та він швидко нагнувся до землі й узявся за своє.
А далі ґравієва доріжка вела до автостоянки, і там, на тому ж самому місці, де я його залишила, на мене чекав… мій «форд».
Настрій знову піднявся, навіть з’явився апетит. Я сіла до столу, без відрази з’їла шмат підхололої печінки, трохи сируватої, майже з кров’ю, та, мабуть, саме такою її і треба споживати тим, у чиїй крові бракує гемоглобіну. Залюбки з’їла свіжосолений кав’яр, терту моркву, потім, випивши ґранатовий сік, викликала Варвару, аби вона прибрала зі столу.
— О, то вам ніщо не загрожує, пані Анастасіє! — сказала Варвара, але я не зрозуміла, рада вона чи невдоволена з того.
— А що б мені мало загрожувати?
— Хіба я вам не казала? Леонід Борисович не випустить вас звідси, поки не наберетеся сил.
Вона ще трохи пристояла з тацею в руках, ніби хотіла щось додати, але я спитала про інше:
— Варваро, — звернулась до неї майже по дружньому. — Хто отой чоловік, що весь час ходить довкола клумби?
Садівник?
— Отой зі складаним метром? — чудно всміхнулась вона. — То наш давній пацієнт. Він тут відколи й клініка.
— А що він робить?
— Обмірює клумбу, хіба ви не бачили?
— Для чого?
— Хворий страждає на манію запізнення. Він так скрізь поспішав, що й до нас прибіг ще майже здоровим, бо дуже боявся, що не встигне. Поспіх — взагалі хвороба нашого часу. Я маю на увазі не лише патологічну квапливість лю дей, а й сам час. Люди занесли в нього вірус поспішности, і він тепер спливає з набагато більшою швидкістю, ніж, скажімо, в дев’ятнадцятому сторіччі. Це вже доведено наукою.
— Так, я читала про це.
— Тож Леонід Борисович лікує цього пацієнта колотерапією. Він звелів йому ходити не доріжками, а довкола клумби, по колу, щоб той нарешті зрозумів, що повсякчас ступає у свої сліди і поспішати немає куди. Однак бідолаха і там не вгамовується. Він постійно обмірює клумбу скла даним метром і підраховує, скільки вже пройшов і скільки ще залишилося…
— А що, є якась визначена відстань, скільки йому треба пройти? — здивовано спитала я.
— Кожному з нас відведена певна відстань, — глибоко думно зітхнула Варвара.
— Отут, у клініці?
— В житті, — знов по філософському зітхнула Варвара, і те зітхання було промовистішим за її пояснення.
Коли вона виходила з моєї… палати, здалося, що Вар вара відмірює кроками цю призначену зверху відстань, але відмірює дуже боязко, обережно, хоч могла ступати своїми довгими, як у лошиці, ногами відразу на сажень.
Я теж поволі, майже скрадливо підійшла до вікна, щоб знов виглянути на подвір’я, аж тут з’явився доктор Цур.
— Ну, як тут наша новенька? — спитав він.
Мені не сподобалося слово «новенька», що натякало на моє перебування в стаціонарі. Щоб показати, що я здорова і при добрій пам’яті, навіть попросила в доктора Цура вибачення за свою вчорашню істерику.
— Пусте, — сказав він. — Вродливим жінкам це личить.
Мене більше хвилює ваше недокрів’я. Знімайте піжаму, я вас послухаю.
Я роздяглася до пояса, доктор Цур зняв зі своєї шиї змійку фонендоскопа й уважно вислухав мене зі спини, потім спереду, після чого обхопив одну мою грудь твер дими прохолодними пальцями й боляче притис. Із соска виступила біла крапля.
— Зрозуміло, — сказав він. — Недавно ви зробили запізнілий аборт. Дуже запізнілий, тоді, як плід уже майже дозрів і почало вироблятися материнське молоко. Я не помиляюся?
— Ні, — сказала я.
— Звідси нестача не лише гемоглобіну, але й крови взагалі. Де вам це робили?
— В гінекології, де ж іще.
— Чому так пізно звернулися? Вам що, тринадцять років?
— Спершу хотіла залишити дитину, а потім… переду мала.
— Вибачте за нетактовне запитання, пані Анастасіє, але ж ми з вами домовилися про цілковиту відвертість…
Дитина від вашого чоловіка?
— Так.
— То тепер ви розумієте, що не могли його вбити? Ви ж не могли вбити батька вашої дитини. А навіяли собі казна що. Щоб я цього більше не чув од вас, зрозуміло?
— Могла, — сказала я. — Якщо я вбила свою вже живу дитину, то чоловіка й поготів порішила.
— Добре, порішили й порізали на дрібні шматочки. Але ж він цього заслуговував? — з розумінням посміхнувся до мене доктор Цур. У нього були гарні зуби, щоправда, два крайні вгорі справді трохи загострені, але вони зовсім не псували його білої посмішки.
— Так, заслуговував, — сказала я.
— То й викиньте це з голови. А тепер зніміть штанці і ляжте. Я подивлюся, чи нічого не натворили вам ці ветери нари.
Я роздяглася зовсім й покірно лягла в ліжко.
Доктор Цур дістав із накладної кишені світлого піджака (щось середнє між сурдутом і церковним фелоном) той самий, схожий на лжецю, інструмент, з допомогою якого хотів оглянути мій язик.
— Так, ноги… Ширше… Ще ширше… Ні, кровотечі немає.
Тут якраз усе гаразд, що немало важить для такої розкішної панни. Зодягайтеся.
Я взяла піжамні штанці і завагалася.
— Докторе Цуре… Мені треба додому.
— Навіщо?
— Як навіщо? Там за мною хвилюються. Я не попере дила, що затримаюся.
— Хто хвилюється? — Іванько. Він же мені як брат.
— А, так, пам’ятаю, — згадав мою сповідь доктор Цур. — Йому перекажуть, що ви лягли підлікуватись.
— Я все одно не п’ю ліків, не проходжу ніяких процедур, щоб тут залишатися.
— В їжі, яку вам дають, є все необхідне для вашого організму, пані Анастасіє. До того ж, як мені здається, зараз вам якраз необхідно побути далі від дому, відійти від отих кошмарів, які вас там переслідують. Я ще раз кажу, що ви абсолютно здорова людина. Не бачу потреби в жодних радикальних засобах чи впливах, однак наполягаю на профілактичному курсі лікування. Мине ще день другий, і ви самі не захочете від нас іти. Вважайте, що ви в санаторії.
— А якщо я захочу…
— Буде так, як ви захочете. Он ваш одяг, он автомобіль, хоч зараз можете їхати. Але я б вам не радив.
— Скільки триватиме цей ваш курс?
— Тиждень, ну, може, два. У нас є непогана бібліотека, є басейн, кінозал… Не занудьгуєте. До того ж Григорій Семенович також просив, щоб ви побули тут, поки набе ретеся сил.
— Ге еС просив?..
— Так, він уже поривався провідати вас, але я суворо забороняю ці телячі ніжності. Вам потрібен абсолютний спокій.
Якби доктор Цур силоміць примушував мене залиши тись, я, напевно, видряпала б йому очі, а так — не хотілося завдавати нікому прикрощів і, тим більше, засмучувати Г.
С. Якщо хтось із його людей делікатно пояснить Іванькові, що я тиждень побуду в лікарні, то мені немає чого поспіша ти додому. Нехай там усе перемелеться, вляжеться, втихо мириться. Нехай трохи похвилюється майбутній патріарх за свою непутящу матушку, яку він не вберіг і довів до анемії. Нехай і великий слідець Притула вкусить себе за одне місце, зламавши мізки в стонадцятьох версіях, куди я могла подітися, адже клініка доктора Цура дотримується найсуворішої конфіденційности щодо своїх пацієнтів. І хоча володареві чарівної люльки борульки заборонили стромляти носа в мої справи, він все одно хоч боком та здалеку, а нюшить тим носом де треба й не треба.
