Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ,
де смакуються чутки про можливу націоналізацію грибка маслючка, а також наводиться Мартошине інтерв'ю, в якому, зокрема, не обійшлось без випадів проти французької горлодерки
Чутка про поїздку Хоми до Америки спричинилась до створення деяких комітетів, які, щоправда, діяли на громадських засадах. Не варто, мабуть, докладно зупинятись на галасливій діяльності цих організацій, бо вони не мали ні чіткої програми, ні виразної мети, а скажемо лише про один комітет. Цей комітет, багато в чому схожий на інші, все ж таки піднісся вище на кілька голів, бо в основу своєї програми поклав ясну й конкретну ідею, а також мав філіали в колгоспах і на заводах, в інститутах та університетах, в науково-дослідних закладах.
Суть ясної й конкретної ідеї виражалась ясно й конкретно: «Націоналізувати Хому!»
Авжеж, щоб під час цієї сакраментальної поїздки до Америки не сталось непередбачене й непоправне, слід націоналізувати старшого куди пошлють із яблунівського колгоспу «Барвінок». Свого часу, коли за океан із паризького Лувру посилали знамениту картину «Мона Ліза Джоконда» знаменитого живописця Леонардо да Вінчі, то цю Мону Лізу не тільки застрахували на кілька мільйонів доларів, а й обладнали для неї спеціальний сейф, у якому ні загадковій Джоконді, ні її загадковій усмішці не страшні були ні океанські шторми, ні гангстери всіх американських мафій. Так само дбали про безпеку живописних скарбів із ленінградського «Ермітажа». На величезні суми страхуються не тільки твори мистецтва, а й, наприклад, видатні представники націй. А що вже тоді казати про ліву — особливо ж про праву! — ногу футболіста, котрий зважується грати в футбол за яку-пебудь американську команду. І ліва—особливо ж права!—нога страхуються в банках на суми, які значно перевищують суми, котрі визначаються при страхуванні за життя будь-якого видатного представника будь-якої нації.
Мабуть, робота комітету по націоналізації Хоми Прищепи й по негайному оголошенню його всенародною святинею закінчилася б схвальним рішенням. Тим більше, що з Америки до Яблунівки докочувалися свіжі чутки про баталії між ворогуючими гангстерськими бандами, про міжусобну колотнечу в мафії, про всякі терористичні акції, про викрадення з політичною метою чи з мстою наживи,— отож слід було ще вдома турбуватись про повну безпеку яблунівського колгоспника за кордоном. Проте несподівано в роботу комітету втрутилась Мартоха, рідна жінка Хоми.
Поки тривали історичні проводи, на перших сторінках газет (спершу районної, а вже тоді з районної передрукували «Фігаро», «Дейлі-телеграф», «Нью-Йорк таймс» і деякі інші) появилося інтерв’ю з Мартохою. Інтерв’ю нагадувало гру в піддавки: запитання інтерв’юера провокували й підказували відповіді. Чулась роздратованість і недоброзичливість у ставленні до комітету по націоналізації Хоми. Початок інтерв’ю витримано в кращих зразках красномовства яблунівських жінок: «Брито, стрижено, а все голо, отож говоріть, говоріть нісенітницю. Мудрий мудрець гускою оре, отож тікайте, голі, а то обдеруть. Недавно осліпли, а нічого не бачите, отож, хлопці, запрягайте воли, а ярмо потім знайдемо. Ах ви ж куряча сліпота! Чи я вам межу переорала, чи я вам якась турецька, а чи я вам врагова мати? Будьте ви тричі неладні, а щоб ви затямили сьому масляну, а нехай вам сто чортів, іродові сини ви, гемонові пасинки й гидолове насіння!»
Після цього традиційного яблунівського заспіву роздосадувана Мартоха висловлювалась по суті діяльності комітету по націоналізації Хоми. Але ця суть у неї чомусь починала танцювати аж до французької горлодерки, яка зовсім несправедливо порівнювалася з яблунівською спекулянткою Одаркою Дармограїхою. «О, вона там співає, а ми в селі своєму співаємо ліпше. Ліпше, бо давно вже не їмо сочевиці з картоплею й сочевиці з цибулею, не їмо січеників із гороху та чини відварної з томатом і цибулею, не їмо нуту з цибульною підливою й оладок із квасолі. А що французькій горлодерці ніколи не скуштувати січеників, нуту й чини, то хай навіть роздереться — не співати їй журливіше й печальніше за наших жінок!»
Та й після випаду проти французької горлодерки Мартоха в своєму інтерв’ю ще довго ставала гопки довкола суті справи (чомусь закортіло їй поговорити про драглі з вина та ягід, молочні та зі збитих вершків, кофейно-вершкові драглі, вершково-шоколадні драглі), а потім уже, либонь, тицьнулась лобом, як у тин, у діяльність комітету. «Це діло таке, що слід сім разів відрізати, аби довге було, а сім разів перелицювати, аби новеньке вдалось. Це діло таке, що годилося б озути в чоботи, але ж і замороки багато, бо доведеться ті чоботи мазати, а саме діло не взується в чоботи, значить, доведеться взувати. Це таке діло, що його слід годувати тільки цибулею з медом, але ж цибуля яка? Цибуля стане хвалитись і чванитись, наче вона дуже солодка з медом, а мед гоноровитий, він і без цибулі добрий,— от і посваряться мед із цибулею, от діло зостанеться ненагодованим і голодним. А це ж діло з хороби норовливе, схоже воно на кадило, хоч і не так пахне, і голова в такого діла шукає місця, а щось інше батога».
Звісно, коли Мартоха в своєму інтерв’ю дала таку різку оцінку роботі комітету по націоналізації Хоми Прищепи, то комітет умить розпався і розпались його філіали — на всіх виробничих об'єднаннях, в науково-дослідних інститутах та університетах. Комітет розпався, як порхавка, й тепер ніщо не гарантувало безпеки Хомі, тепер будь-хто за синім морем міг посягнути на його людський суверенітет. От що таке ревнощі Мартохи, яка любить Хому, як сіль в оці, а тернину в боці, а тому-то дала інтерв’ю, де й на міжнародній арені лається, бо таки з дідьком знається!
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ,
де пояснюється, чому Хома не може взяти
з собою в подорож за океан свого бойового побратима
Хвалений борщ надвір виливають, а що ж тоді чинити з автором, який сам себе хвалить і хвастається, що Хома ось-ось опиниться в Америці, а Хома й досі в Яблунівці? Рідна земля не відпускає колгоспника з «Барвінка» чи, може, автор зумисне бариться з розповіддю та подіями? Фрази якісь в автора — ні гульня, ні робота, ритм оповіді — ні кує ні меле, а вже темперамент — що автор і за косою змерзнув би!
Але ж дарованому коневі в зуби не дивляться, отож нічого заглядати в зуби авторові, бо він не збирається з довбнею носитись, хоч де ще оте теля,— себто не стане квапитись. І фрази його не бігатимуть, мов собака по хаті, і думки не шастатимуть, мов миша в пастці, і темперамент не вируватиме поспішно та недоладно, й події не падатимуть, як грім на голову. А все тому, що автор відчуває скупість, йому не хочеться прогавити навіть найдрібнішу подробицю, коли йдеться про Хому. І хоча не все дається так, як прагнеться, бо, видать, не для пса ковбаса і не всякому по Якову, й хоча автор наставляє ширше й ладен іти з довгою рукою під цвинтар, а в нього тільки по губах помазано,— отож, незважаючи на ці вдачі-невдачі, автор однаково співатиме своєї пісні, а вона довга.
Хтось заперечить: стільки кусай, скільки можеш лигнути. А що вдієш зі вдачею? За своєю скупою вдачею автор то прирівнює комара до слона, то чіпляє кобилі другий хвіст, то коня шукає, а кінь його виглядає, то робить — на собаку мале, на кішку велике.
А тільки ж кортить розповісти про зустріч Хоми Прищепи з його бойовим побратимом Дмитром Волосюком. Бойовий побратим, звісно, не міг не провести Хому за синє море, отож навідався в Яблунівку, отож не обійшлось без нього застолля. Сивий посічений чуб так само костричився кострицею, оченята гостренькими шильцями блискотіли, а над ними завмерли брови — щоправда, не двома чаєчками, як колись, а двома змерзлими, настовбурченими горобчиками. Бойовий побратим за звичаєм накинувся на страви, а добряче попоївши і таким чином погомонівши, бойовий побратим почувався так, наче плюнув на рака, а юшку геть вилив, та ще й одклав млинці на другий день. Затим підвівся і, заточуючись од невипитого, смикнув Хому з-за столу й повів у кущі. А тут, у кущах, став проситись: візьми та й візьми, Хомо, в Америку мене, ось так приспічило.
