Із медом полин - Куява Жанна (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
– Петька-Бізнесмен? – перепитала Тетяна, бо всяке трапляється!
– А хто ж іще? Тетяно, та хіба, опше-то, не все одно? Мені однаково, хто батько, головне, що це сталося. Я так цього хотіла!
– Ну… ясно, – мовила Тетяна. – Я рада за тебе, – докинула без надмірного захвату і вийшла геть із кімнати.
Споночіло. Молода Шолудиха сіла на лавчині біля колгоспного будиночка, що в ньому ось уже багато літ поспіль проживала весняні, осінні, а почасти, якщо буряк заростав буйним бур’яном, і літні тижні. Невеличке білоруське село стало для поліських заробітчан другою домівкою. Тут їх уже знали всі місцеві жителі, що відзначалися невеликою охотою до фізичної праці. Віталися, комусь радо всміхалися, когось у гості запрошували, товаришували, а від інших, бувало, й голови відвертали. Бо хто ж приятелюватиме з такими, що відбирають у сімей чоловіків? Чи й навпаки. Не секрет, що частенько й чоловікам з України западали в око білоруски, охочі фай-ненько й подовгу відпочивати. А ніч, як відомо, парує…
Тетяна вийшла побути на самоті, поплакати. Знала: ніхто не візьметься перевіряти, куди вона пішла. Бо ясно було: те, що робить Тетяна, не обговорюють, не вивіряють і, звісно ж, не гудять. Як пішла, то, значить, так треба.
«І чого ж у житті так багато незрозумілого? – подумала. – От як пояснити те, що Ритка вагітна? Непевна, розпусна, ненадійна, абияка хазяйка, неохайна, дурна, простакувата, досі без законного чоловіка…»
– Сувора Тетяна вийшли подихати свіжим повітрям перед сном? – її роздуми перебив знайомий молодик із сусіднього будинку.
Артур також приїздив до Білорусі з України (щоправда, з якогось центрального регіону) обробляти колгоспні поля. Тетяна не раз бачила цього гордовитого й показного молодого вродливця щораз з іншими дівчатами або й місцевими жінками.
«Ловелас паскудний!» – виснувала ще торік, під час осіннього сезону, тільки-но побачила смаглявого красеня з прегарною пакою чорного, як вороняче пір’я, волосся.
– Саме так, – відрізала Тетяна й хутко одвернулася, витерла єдиним помахом невблаганні сльози.
– А чого сама? – підступився ближче.
Тетяна, навіть не дивлячись у його бік, запримітила високу статуру, розхристану брудну сорочку, з якої виднілися звабливі кубики спокусливого тіла.
– І не думаю з тобою про це говорити, – відрізала.
Артур тої миті неабияк її дратував, бо їй, як ніколи, хотілося побути на самоті.
– Так-так, я чув про ваш холодний, як у снігової королеви, характер, – не здавався Артур.
– Зостав мене, прошу, – вже менш знервовано попросила Тетяна. – Я тебе сюди не кликала.
– А я б і не прийшов, якби покликала, – вкрився усмішкою чорноокий залицяльник. – Я з’являюся тільки там, де на мене не ждуть, – наблизився майже впритул до Тетяниної щоки, спершись однією ногою на лавку, де сиділа жінка. Став улесливо заглядати в розлючені очі. – Я з тих, хто завойовує.
– Цікаво, – пирхнула Тетяна. – Якщо я не маю тепер і крихти бажання отут з тобою патякати, то в тебе воно, навпаки, величезне?
– А як інакше поводитися з вами, сніговими королевами?
– І як же ми вийдемо з такої плутанини? – сипонула питанням поліщучка.
– А хіба треба? Настане час – і все розплутається само собою, – далі інтригував Тетяну красень.
– Відомо мені, що твоя пора, любоцаю, часто-густо настає якраз запізно! – важким духом задихала Тетяна на розмовника.
– Головне, щоб вона для мене була вчасна! Хіба ви, шановна Тетяно, не знаєте, що інтригує, захоплює і змушує серце прискорено калатати тільки щось непідхоже, раптове, загадкове? Ну, – оскалився, – хіба тільки в одному випадку приємно, коли бажання двох людей у якусь мить збігаються. І вам, мабуть, відомо, коли саме, – погладив її розкоювджене волосся.
– Іди вже, – гримнула Тетяна, не розуміючи теревенів непроханого гостя.
– Думаєш, пора вже?
– І не сумніваюся, – відрізала, за весь цей час навіть не глянувши на молодика.
– Кажуть, якщо під час розмови людина не дивиться в очі своєму розмовникові, то вона недобра чи… бідна духовно, – шпигнув Тетяну Артур.
– Не тобі мене судити, телепню! – скрикнула поліщучка й умах сховалася в будинку.
А другого вечора, помивши ноги в неглибокій мисці й перевдягнувшись у нічну сорочку, Тетяна вийшла з-за тонкої ширми й помітила, що на її ліжку, закинувши ноги в брудних черевиках на блідо-рожеве простирадло, лежить Артур.
– Це що таке?! Ану, геть звідси! – крикнула, не питаючи, чого прийшов.
– І чого ж ти, Тетянко, диви-но який красень до твого ліжка припав, – спробувала розрядити ситуацію щаслива останнім часом Ритка. Цього сезону вона не курила, не пила, а лишень багато сміялася, раділа життю й оточенню так, як ніколи. І все раз по раз погладжувала добряче випнутого животика, що саме тут, на заробітках, став рости не щодня, а щогодини.
– То забери його до свого ліжка, якщо він тобі такий красень! – зіпнула Тетяна. – Вийди з кімнати, нахабо, я спати буду! – наказала гостеві.
Той мовчки підвівся і вже в дверях обернувся та ледь чутно мовив:
– І що ж тебе так озлило, жінко жовчна?! – пройняв Тетяну бісовим поглядом, від якого стало аж гаряче. – Усе одно будеш моя, от побачиш, – пішов геть.
– Коли не пиріг, то й не пирожися! – кинула вслід мала Шолудиха.
– Так, ніби маєш ти, Тетянко, найкраще в світі заміжжя, – мовила тоді односелиця Людмила, що їй уже за п’ятдесят було. Але вона спокійно ставилася до тих молодших за себе жінок, які на заробітках дозволяли собі пофліртувати з чужими чоловіками. «Хай поживуть у далечі від дому, відчують себе жінками, поки молоді», – пояснювала несхвальні на перший погляд учинки.
– Якби отакий роботяга й красив’яга та й коло мене молодої халявки смалив, – залепетала оце до Тетяни, – то чи я б отак-о брикалася?! Ой, – махнула правицею селянка в літах.
– То ви, а то я, – тільки й відказала на те гордівлива Тетяна.
Того сезону вона більше не розмовляла зі звабником Артуром. Він перестав говорити до неї так само несподівано, як і почав. Тетяна знову потопала у власних думках, а чорночубий красень із чималою циганською сережкою у вусі раз по раз знаходив інших бесідниць. Певно, стриманіших та покірливіших…
…Тетяна згадувала колишні днини вже тоді, як прибрала зі столу. Пасхальний сніданок удався на славу: Дмитро не бурчав, а маленький Богдасик, посмакувавши свячених наїдків, і собі не вередуючи, міцно заснув, щойно відсьорбнув улюбленої лагомини – теплого, тільки з-під корови, молочка.
Вона лежала горілиць і все ніяк не могла стулити очей, що поїдали бліде забарвлення злегка освітленої світанком стелі. Ніби й наробилася, не лягала цілу ніч, але не до сну було. Щось не давало, так, ніби сіпало за руки-ноги, поколювало, як ото людські язики злими перегудами у самісіньке серце.
Авжеж, сьогодні вона мала важкий день, чи то пак ніч, бо винесла свого сина на люди. А завтра-позавтра, либонь, чутки про це ширитимуться від хати до хати. Тетяна вже й бачила подивовані очиська язикатих хвесьок, що не йнятимуть віри, відкіля в хлопчика темні, як лісові чорниці, очі, пухкі губенята, смугляста шкіра…
«І нехай собі! – махнула на те рукою Тетяна. – Пообсмоктують і викинуть, як качан від з’їденого яблука. Так завше було. Головне – витримати перші два-три тижні. А в очі мені ніхто не посміє чогось пустого сказати… Бо таке почують!»
Тетяна згадала, як через три роки після отих найперших пересварок з Артуром вона їхала з буряків додому. У звичній компанії минали кордон, відтак пересідали в український потяг. Поки люди у формі перевіряли їхні напівпорожні торби, Тетяна відчула давучу нудоту, їй стало млосно й хотілося якнайшвидше на щось обпертися. Поруч, як завжди, була Маргарита. Тоді вона вже кидала вдома свою трирічну Катерину: нею найчастіше опікувалася сестра Людка, котра хоч і мала свого первістка, але й Ритину слухняну Катеринку завше зголошувалася поглядіти…
– Що з тобою, Тетяно? – припала до подруги Ритка.
