Парфуми - Зюскинд Патрик (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗

Минулого року, під час отих убивств, він не відчував ще такої прикрої спокуси. Тоді Лора, принаймні так йому здавалося, була ще по-дитячому чарівною. І тому він не боявся, що вона теж може стати жертвою того маніяка, який, наскільки було відомо, не нападав на дітей чи жінок, а виключно на дорослих незайманих дівчат. Хоча про всяк випадок Ріші посилив охорону будинку, наказав поставити нові грати на вікнах верхнього поверху і служниці — спати в кімнаті Лори. Але йому не хотілося кудись відправляти доньку, як це зробили інші. Ріші вважав таку поведінку не гідною члена муніципальної ради й другого консула, який, на його думку, мав бути для своїх співгромадян зразком спокою, мужності та незламності. Крім того, він не звик у своїх рішеннях на когось озиратися, ні на юрбу, що впала в паніку, ні на анонімного падлюку-злочинця. В той страшний час він був одним із небагатьох у місті, кого обминула лихоманка загального страху. А зараз він раптом змінився. Саме тоді, коли люди, наче вбивцю вже повішено, святкували кінець отієї низки злочинців і майже забули згубні часи, в серце Антуана Ріші, мов ненависна отрута, проникнув страх. Він довго не хотів собі зізнаватися в тому, що саме страх змушував його відкладати давно заплановані поїздки, неохоче виходити з оселі, скорочувати візити й засідання, аби якомога швидше знову повернутися додому. Ріші все це скидав на нездужання, втому, навіть признався, що трохи стурбований, стурбований, як і кожен батько, який має дочку на виданні, і то цілком зрозуміла стурбованість… Хіба ж не пішла містом слава про її красу? Хіба ж не виверталися шиї, коли вони йшли з нею в неділю до церкви? Хіба ж деякі пани в муніципальній раді не натякали йому на можливе сватання від власного імені чи від імені своїх синів?..

42

Але одного березневого дня, сидячи у вітальні, Ріші побачив, як Лора вийшла в сад. На ній була блакитна сукня, на яку спадало руде волосся, переливаючись під сонцем. Такою гарною він її ще ніколи не бачив. Лора зникла за кущами. А з’явилася знову, може, на два удари серця пізніше, ніж він чекав — і він перелякався до смерті, бо протягом двох ударів серця думав, що втратив доньку назавжди.

Тієї ж ночі він прокинувся від жахливого сну, змісту якого не зміг пригадати, але сон був пов’язаний з Лорою, й Ріші кинувся до доньчиної спальні, переконаний, що Лора вже мертва, лежить у ліжку замордована, зґвалтована й острижена. Але донька спокійнісінько спала.

Він повернувся до своєї кімнати, обливаючись потом, тремтячи від хвилювання, ні, не від хвилювання, а від страху, тепер нарешті він собі в цьому зізнався, що його охопив був справжнісінький страх. У голові в нього поспокійнішало й проясніло. Чесно кажучи, він із самого початку не вірив в ефективність єпископського прокляття; так само, як і в те, що вбивця остаточно покинув їхній Грас і перебрався до Гренобля. Ні, він ще тут, у Грасі, й одного дня знову нанесе удар. У серпні та вересні Ріші бачив кількох забитих дівчат. Видиво нажахало його й разом з тим зачарувало, бо всі вони, кожна по-своєму, були вишукано гарні. Він ніколи не думав, що в Грасі так багато вроди. Злочинець відкрив йому очі. Мав витончений смак. І мав систему. Мало того, що всі вбивства були виконані однаково акуратно, сам вибір жертв свідчив про тонкий розрахунок. Правда, Ріші не знав, чого домагався той від своїх жертв, бо найкраще в них — красу й привабливість юності — вкрасти не міг. Чи міг?.. У всякому разі, хоч як абсурдно це звучить, вбивця здавався йому не деструктивною силою, а старанним колекціонером. Якщо уявити собі всі жертви не окремими індивідами, а частинами якогось вищого принципу, що зливаються своїми певними рисами в одне ціле, то має виникнути складна мозаїчна панорама, картина краси, і чари, які вона випромінюватиме, будуть вже не людськими, а божественними. (Як бачимо, Ріші був людиною з ясним розумом, яка не цурається й богохульних висновків, і, навіть якщо він думав не нюховими, а оптичними категоріями, однаково дуже наблизився до істини.)

Припустімо, — думав далі Ріші, — що вбивця був таким собі колекціонером краси й працював над створенням портрету Досконалості, хай навіть в уяві свого хворого мозку; припустімо ще, ніби він був людиною надзвичайного смаку з чудовою методою, а це вельми вірогідно; то як же він тоді відмовиться од найкоштовнішого для свого портрету елемента: від краси Лори? Всі його попередні вбивства будуть без неї нічого не вартими. Вона має стати завершальним каменем його споруди.

Роблячи цей страшний висновок, Ріші сидів у нічній білизні на своєму ліжку і дивувався, що став раптом такий спокійний. Його вже не лихоманило й не трусило. Незрозумілий страх, що мучив Антуана Ріші кілька тижнів доряду, зник, поступившись місцем усвідомленню конкретної небезпеки: помисли та бажання вбивці були очевидно з самісінького початку спрямовані на Лору. Всі інші вбивства були аксесуарами цього останнього, коронного злочину. Правда, лишалося незрозумілим, які матеріальні цілі мали ці вбивства, якщо вони мали їх взагалі. Але найголовніше, а саме — систематику вбивці та його ідейний мотив — Ріші розпізнав. І що довше він про це думав, то більше подобалися вони йому, і дедалі більшою ставала його повага до вбивці — повага, що негайно віддзеркалювалася на нього самого, бо хоч хай там як, а це він, Ріші, завдяки своєму тонкому аналітичному розумові викрив заміри супротивника.

Якби він, Ріші, був убивцею, схибленим на тих самих божевільних ідеях, як і той, він теж не міг би чинити інакше, ніж досі чинив той, і так само, як і той, усе зробив би для того, аби свій навіжений твір коронувати вбивством Лори, прекрасної й неповторної.

Ця остання думка особливо сподобалась Антуанові Ріші. Він був спроможний подумки уявити себе на місці вбивці своєї доньки, а це додавало йому почуття вищості проти того. Бо вбивця, при всьому своєму розумові, аж ніяк не міг уявити себе на місці Ріші — хай навіть через те, що просто не здогадувався, нібито якийсь Ріші уже давно уявив себе на місці його, вбивці. По суті це було не інакше, ніж у діловому житті, що називається mutatis mutandis [9]. Так само, як здобуваєш переваги над конкурентом, чиї наміри розкусив наперед; йому вже нізащо не дозволиш розкласти себе на лопатки; тим паче якщо тебе звати Антуан Ріші, й ти пройшов вогонь і воду, й не звик відступати в бою. Зрештою, найбільша торгівля ароматичними речовинами Франції, його багатство та посада другого консула не впали йому з неба; він, Антуан Ріші, здобув усе це завдяки власній наполегливості, хитрості, вчасно розпізнаючи небезпеку, вгадуючи плани конкурентів і знешкоджуючи ворогів. Так само він досягне своєї мети і в майбутньому, забезпечить владою і благородством своїм нащадків. Не інакше перекреслить Ріші й плани того вбивці, свого конкурента на володіння Лорою — вже тільки тому, що Лора — це замковий камінь у споруді його, Ріші, власних планів. Він, звичайно, любив Лору, але потребував її теж. А те, що потребував для здійснення своїх найвищих амбіцій, він не дозволить нікому відібрати, бо тримає його міцно зубами й кігтями.

Тепер йому полегшало. Після того як пощастило перенести свої нічні роздуми стосовно боротьби з демоном на рівень ділової суперечки, він відчув свіжий наплив мужності і навіть зарозумілості. Страх минув, зникло почуття розпачу та похмурого занепокоєння, що мучило його, як старезного дідугана, мов вітром здуло туман темних здогадок, у котрому він навпомацки блукав кілька тижнів. Ріші опинився на знайомому грунті й був готовий прийняти будь-який виклик.

43

Із полегшенням, майже з утіхою Ріші підхопивсь з ліжка, смикнув дзвоник за мотузку й наказав своїм сонним слугам збирати в дорогу одяг та провіант, бо він з донькою думає на світанку вирушити до Гренобля. Потім він одягся і позганяв із ліжок решту свого персоналу.

Посеред ночі в будинку на вулиці Друа почалася метушня. На кухні спалахнули вогні, коридорами снували заклопотані служниці, то вгору, то вниз поспішав сходами огнищанин, у підвалі бряжчали ключі комірника, в дворі горіли смолоскипи, наймити бігали коло коней, інші витягали із стаєнь мулів, запрягали, сідлали, носилися з вантажем — можна було подумати, ніби наступають, як у 1746 році, австро-сардинські банди, плюндруючи все на своєму шляху, й господар готується в паніці до втечі. Та де там! Господар незворушно, мов маршал Франції, сидів за письмовим столом, пив каву з молоком і давав указівки лакеям, що снували поряд. Паралельно писав листи бургомістрові й першому консулу, своєму нотаріусу, своєму адвокатові, своєму банкірові в Марселі, баронові де Бойону й різним діловим партнерам.