Небезпечнi мандри - Адамс Ричард (прочитать книгу .TXT) 📗
— Е, ні! Хай мене задавить сильце, якщо я дожидатиму Падуба! Невже ти не розумієш, що мені хочеться привести сюди кролиць саме до його повернення? Але ось що я тобі обіцяю. Я так вірю в твої передчуття, що буду обережний як ніколи! Я навіть лапою не ступну на подвір’я, а сидітиму на стежці перед фермою. Якщо навіть зараз ти скажеш, що я не зважаю на твої застереження, то я вже й не знаю, що робити!
П’ятий не сказав більш нічого, й Ліщина знов почав обдумувати, як краще вчинити набіг та як подолати іншу трудність — привести хатніх кролів до колонії.
Наступний день випав напрочуд ясний і сухий. Подув свіжий вітер, і земля швидко протряхла. Ліщина повів Кучму й Ожину на край пагорка, звідки видно було садибу, розташовану на невисокому узвишші. Він описав їм підходи до ферми й пояснив, як потрапити до клітки з кролями.
Кучма був у захваті. Його збуджував бадьористий вітер, а ще дужче — перспектива зазнати цікавих пригод. Він примусив Кульбабу, Козельця й Вероніку потренуватись і влаштував учбовий «бій з котом». Кучма взяв на себе роль кота, а товариші повинні були якомога правдивіше нападати на нього. Навіть Ліщина, трохи стривожений розмовою з П’ятим, розвеселився, дивлячись, як вони борюкаються в траві, й собі приєднався до них.
Ліщина з Кучмою вирішили, що набіг треба здійснити поночі, як тільки на фермі все стихне. Це означало, що надвечір вони спокійно пройдуть півмилі до повіток при стежці, замість брести поночі по місцевості, яку знав тільки Ліщина. Там підкріпляться бруквою, поки споночіє, а тоді, добре відпочилі, нагрянуть на ферму.
Якщо не буде сутичок із котами, вони матимуть предосить часу на відкривання дверцят. А коли б вони подалися на світанку, у них було б дуже мало часу до тієї години, коли прокидаються люди. Так нальотчики матимуть у своєму розпорядженні цілу ніч, адже тільки вранці люди похопляться, що пропали їхні вухаті вихованці.
— І пам’ятайте, — напучував товаришів Ліщина, — домашнім кролям, мабуть, нелегко дасться дорога до пагорба! Нам доведеться бути з ними дуже терплячими. Треба забирати їх і негайно вести в колонію, незважаючи на всіх елілів. Це краще, ніж плентати з ними серед білого дня.
— Якщо буде крайня скрута, ми будь-якої миті можемо кинути хатніх кролів і накивати п’ятами, — сказав Кучма. — Адже елілі хапають тих, що відстають. Звісно, це свинство, але якщо опинимося у великій небезпеці, рятуватимемо першою чергою своїх. Та сподіваймося, що до такого не дійде.
До повіток дісталися в сутіні. Підкріпившись бруквою, кролі повмощувалися в траві й сиділи, поки згасла вечірня заграва.
Кролі не дають зіркам імен, але Ліщина знав, де сходить зірка, відома людям як Капела. Він вирішив чекати, поки вона засяє в північно-східній частині неба, праворуч від ферми. Коли Капела дійшла до точки, яку він намітив, він підняв товаришів на ноги й повів нагору, до в’язів. Біля вершини проскочив через живопліт і вивів загін на стежку.
Ліщина ще раніше сказав Кучмі про те, що пообіцяв П'ятому триматися чимдалі від небезпеки, й Кучма, який дуже змінився останнім часом, не добачив у цьому нічого ганебного.
— Якщо так застерігає П’ятий, то ти, Ліщино, краще дотримайся обіцянки, — сказав він. — Так воно ще краще буде. Ти засядь біля ферми в безпечному місці, а ми приведемо тих кролів до тебе; тоді ти береш нас усіх і ведеш до пагорбів.
Ліщина промовчав про те, що Кучмина пропозиція достоту співпала з його обіцянкою П’ятому.
Сховавшись під гіллякою, що впала з дерева, Ліщина дивився, як товариші, ведені Кучмою, попрямували на подвір’я. Він умостився зручніше й став чекати.
Кучмина охота діяти майже одразу знайшла собі застосування. Дійшовши до рогу комори, він зіткнувся з кішкою. Це була, однак, не смугаста знайома Ліщини, а тримасна (рудо-чорно-біла) особа жіночої статі, із тих, що люблять посидіти на підвіконні в дощову погоду. Вона жваво вийшла з-за рогу назустріч кролям і, побачивши їх, ураз заклякла.
Не роздумуючи й миті, Кучма кинувся на неї, мовби це була не кішка, а буковий сучок, на якому вони вправлялися дома. Але Кульбаба випередив його: вихопившись уперед, дряпнув кішку кігтями й відскочив назад. Коли вона обернулась до Кульбаби, Кучма стрибнув з другого боку й придавив її до землі всією вагою свого тіла. Кусаючись, вони зчепилися й покотилися по землі. Решта кролів чули, як Кучма шипів незгірш самої кішки. Потім він уперся задньою лапою в кіщин бік і завдав кілька швидких ударів.
Знавці котячої вдачі запевняють, що коти не витримують прямого й рішучого нападу. Навальність і шал Кучминої атаки приголомшили кішку. Вона була не слабачка, вступала в бої з пацюками, але, собі на лихо, здибалася з природженим бійцем, у якого просто лапи свербіли. Ледве їй пощастило відірватися від Кучми, як Веронiка вдарив її передньою лапою по писку. Цей удар виявився останнім, бо поранена кішка втекла через двір і сховалася під парканом.
Із трьох глибоких паралельних подряпин на задній лапі Кучми сочилась кров. Товариші обступили його, засипали похвалами, але Кучма сердито урвав їх, роззираючись по темному подвір’ю і намагаючись визначити, де саме вони перебувають.
— Ану, швидко! Шукайте! — наказав він. — Де та повітка з кліткою? Повертайтеся, поки собака спить!
Козелець винюшив двірок, де стояла повітка з кролями. Плануючи набіг, Ліщина потерпав, коли б двері повітки не були зачинені. Але двері, на щастя, були прочинені, і п’ятеро сміливців один за одним прослизнули досередини. В непроглядній пітьмі не могли розгледіти клітки, але чули запах кролів і їхню шамотню.
— Ожино! — швидко заговорив Кучма. — Лізь зі мною, відкривай дверцята! А ви троє — чатуйте! Якщо з’явиться інший кіт, упорайтеся з ним самі.
— Слухаємось! — відказав Кульбаба. — Покладися на нас.
Відшукавши сніп околоту, Кучма й Ожина вилізли на полицю.
— Хто там? Це ти, Ліщино-ра? — спитав хтось із клітки.
— Ліщина-ра прислав нас сюди, — відповів Ожина. — Ми прийшли випустити вас на волю. Підете з нами?
Запала мовчанка, потім щось зашаруділо чи зашепотіло, й Конюшина відповіла:
— Ми згодні! Випустіть нас!
Ожина винюшив дорогу до дротяних дверцят, а тоді сів на задні лапи й нанюхав шкіряні завіси. Після кількох невдалих спроб ухопити завіси зубами він розгублено присів.
— Навряд чи в мене що вийде з цими дверцятами, — сприкрено мовив він. — Чи не можна відкрити клітку яким іншим способом?
Цієї миті Самшит став на задні лапи, а передні поклав на верхню частину дротяних дверцят. Під його вагою верх дверцят виступив назовні й відтяглась верхня шкіряна завіса.
— Ану, спробуй погризти цю завісу! — сказав Ожина Кучмі.
Зачепивши зубами шкіряну завісу, Кучма щосили рвонув її, і шкіра ледь тріснула.
— Великий Фрітху, виходить! — мовив страшенно задоволений Ожина. — Тепер нам потрібен тільки час.
Але шкіра була міцна й прибита на совість, тож кролям довелось добряче коло неї поморочитись. Тим часом Кульбабу почали підводити нерви, й він двічі безпричинно подавав знак тривоги. Кучма, розуміючи, що вартові знудилися й знервувалися від тривалого та бездіяльного напруження, помінявся з Кульбабою місцями й послав Вероніку підмінити Ожину. Коли нарешті Кульбаба й Вероніка стягли шкіряну завісу з гвіздка, Кучма вернувся до дверцят. Але, здавалось, вони так і не наблизилися до успіху! Нижня завіса ніяк не піддавалась. Відсапуючись і нетерпляче трясучи вусами, Кучма знов привів до клітки Ожину.
— Що діяти? — спитав він. — Тут потрібні якісь чудеса — мов отой шмат дерева, що ти був зіпхнув на воду!
В цю хвилину Самшит зсередини уже вкотре сперся передніми лапами на верхню частину дверцят. Але передня завіса не відхилялась, її ніяк було вхопити зубами.
— Ти, що всередині, сядь! — звелів Ожина. — А ти, Кучмо, штовхни дверцята ззовні!
Кучма, підвівшись на задніх лапах, штовхнув верхню частину дверцят, і рама легко піддалась! Дверцята, звісно, відчинялись назовні, й нижньої їх частини не стопорила планка-поріжок. Шкіряна завіса перекрутилась, і Кучма трохи не впав досередини. Злякано пирхнувши, він сахнувся назад.
