Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Пересікаючи невелику галявинку, Гунке спіткнувся, скрикнув і впав. Хтось шарахнувся вбік. Це був есесівець-автоматник.
– Пити… пити… – промимрив начальник гестапо, підповзаючи рачки до солдата.
Солдат сплюнув, витер рукавом губи. Він важко дихав: спрага мучила його не менше, ніж Гунке.
– Пити… – підводячись на ноги, прохрипів начальник гестапо.
Солдат озирнувся, відірвав од мундира клапоть сукна, який теліпався на нитці, і глухо промовив:
– Не пити, а тікати треба. Я бачив трьох чоловік… Я заплутав слід.
Гунке зблід. Значить, він не помилився, коли чув підозрілі звуки ззаду!
– Ходім, – сказав він і, зробивши крок, скривився від болю в коліні.
Вже смерком вони дійшли до болота. Зупинились. Коліно Гунке розпухло, завдаючи йому гострого болю. Але ще більше мучила спрага. Гунке облизував засмаглі губи і дивився на болото. Там була вода. Від безкрайньої трясовини віяло вологою.
Солдат-есесівець теж хотів пити і першим почав, промацуючи ногами грунт, пересуватися з купини на купину. Гунке пішов за ним.
Пройшовши з десяток кроків, він присів навпочіпки і сунув руку в густу траву. Прокляття! Він відчув лише в'язку рідину. Виходить вода далі.
Вставши, Гунке побачив спину солдата, який нахилився, зачерпував руками воду і вже підносив до рота. Гунке поспішив уперед. Купини траплялися все рідше, і, щоб попасти з одної на другу, треба було вже не йти, а стрибати.
– Стій! Куди вас чорт несе! Потонете… Кидай зброю!
Гунке застиг на місці, повернув голову і побачив трьох озброєних людей в цивільному одягу. Двоє з них ламали довгі жердини.
– О… о… о… – пролунало десь збоку.
Гунке обернувся і побачив, що есесівець уже по груди занурився в болото. Він намагався вилізти з трясовини, борсався, вигукував щось, але тряска драговина робила свою справу. Тіло есесівця занурювалось усе глибше й глибше. Зверху залишалися лише голова і руки. Він кричав диким голосом, а рідина лізла йому в очі, в рот, у вуха. Ось залишилися тільки вершечок голови і кісті рук, а через кілька секунд усе зникло. Похмуре болото наче знехотя плямкнуло кілька разів підряд і поглинуло есесівця.
Гунке забув про спрагу, що його мучила, забув про все на світі. Він не наважувався відірвати ноги від твердого острівця землі. Попереду було болото, позаду – вороги. Тримаючи довгі тички, вони вже наближалися до нього по болоту.
На якусь мить у голові Гунке промайнула думка про самогубство – пістолет з повною обоймою був у нього в руках. Але він відкинув цю думку і вирішив захищатись. Та вже було пізно: люди стояли поруч з наведеними на нього дулами гвинтівок.
Довелося відкинути вбік пістолет і лягти обличчям униз.
– Отак воно краще, – сказав один з росіян. Це був Хапов…
Ранок наступного дня застав Гунке в партизанському таборі. Начальник гестапо давав зізнання командиру бригади Кривов'язу і начальнику розвідки Костіну, який володів німецькою мовою.
Костін тримав у руках блокнот. До нього вже було занесено десяток прізвищ зрадників і підсобників гітлерівців, а Гунке продовжував згадувати. В числі ворожої агентури начальник гестапо називав Ожогіна і Грязнова, як співробітників військової розвідки «Абвер»…
Приблизно в цей же час Микита Родіонович сидів перед Юргенсом – інформував його про зошит з підозрілими помітками Кібіца, знайдений в його кабінеті.
Юргенс уважно вислухав Микиту Родіоновича і, не вдаючись у подробиці, відпустив його. Важко було сказати, що подумав і що вирішив Юргенс.
XXIX
Кібіц зустрів Ожогіна і Грязнова мовчки. Він заглибився в себе і нічим не виявляв цікавості до учнів. У кімнаті панував неймовірний розгардіяш.
Кібіц розставив апаратуру і жестом запросив учнів до столу. Але розпочати заняття не вдалося.
Пронизливо, надривно завила сирена. Їй відповіли зенітки. Кібіц зблід і тремтячими руками поклав деталь на стіл. До кімнати вбіг черговий солдат.
– Тривога!.. – крикнув він схвильовано. – Сідайте в машини!..
– Зараз… – сказав Кібіц, коли солдат уже зник, і швидко натягнув на себе плащ. – Ходім, тут небезпечно залишатись.
Ожогін і Грязнов мовчки рушили за Кібіцем.
У відчинені навстіж ворота вискочила машина Юргенса. Малолітражка, в яку сіли Ожогін, Грязнов і Кібіц, помчала за нею. Шофер гнав її на великій швидкості і зрідка вмикав фари, щоб розглядіти дорогу попереду.
Кібіц бурчав на шофера, забороняв йому запалювати світло, але той не звертав уваги або не чув, За міським парком, на шосе, де машини бігли одна за одною, він знову ввімкнув фари. Кібіц не витримав.
– Мерзотник! – крикнув він. – Гаси!
Шофер збавив газ і різко загальмував. Ожогін і Грязнов ударилися об спинку переднього сидіння. Оскаженіло відстрілювалися зенітки, з північного сходу наростав рокіт літаків.
Шофер виліз з машини і грюкнув дверцятами.
– Якщо у вас добрі очі, то їдьте самі, – в'їдливо сказав він і зник у темряві.
Кібіц завмер від люті і лише через кілька секунд, засовавшись на місці, крикнув.
– Вернись!
Ніхто не відгукнувся. Величезні спалахи освітили небо – на ворожий аеродром упали перші бомби.
– Який жах, який жах! – шепотів схвильований Кібіц.
– Заспокойтесь, пане Кібіц, – холоднокровно промовив Микита Родіонович і перейшов на місце шофера.
Машина рушила.
На шосе, при об'їзді, Ожогін увімкнув фари і їхав з світлом, поки об'їзд не залишився ззаду.
На цей раз Кібіц не сказав жодного слова, але Грязнов, який сидів ззаду, бачив, як він тремтів, наче в лихоманці. В кількох кілометрах від міста Кібіц наказав зупинитись і виліз з машини. Відійшовши на кілька кроків убік, він ліг на суху траву і затулив обличчя руками.
Під'їхали ще дві машини. Стало чути приглушену розмову по-німецькому. Хтось висловлював побоювання, що місто може впасти найближчими днями. Ніхто не заперечив. Той самий голос називав прізвища німецьких генералів – одних хвалив, інших лаяв. Часто згадував Гудеріана, який, на його думку, тільки й зміг би стримати натиск росіян. Потім голоси замовкли. Всі стежили за бомбардуванням. Нальоту зазнав тільки аеродром, куди позавчора прибуло з'єднання винищувальної авіації.
Місто було поза небезпекою, і залишати його не було ніяких підстав.
– Росіян хтось орієнтує по радіо, – почувся голос. – З повітря винищувачів не видно, там підземні ангари.
– Це цілком можливо, – погодився інший. – Місто відходити…
Вибухи припинилися, а через кілька хвилин почав затихати і рокіт літаків. Наступила тиша. Лише високе полум'я, що піднімалося з аеродрому – очевидно, горів бензосклад, – свідчило про бомбардування.
Переконавшись, що небезпека минула, гітлерівці почали сідати в машини.
Несподівано з боку вокзалу пролунали, з невеликими проміжками, три оглушливі вибухи.
– А це що таке? – спитав один із німців.
– Напевно, бомби уповільненої дії, – догадувався інший.
Однак, коли піднялося полум'я, стало ясно, що вибухи сталися не на вокзалі, а ближче до центральних вулиць.
Потім пролунав ще один вибух; він був удвоє сильніший від попередніх.
– Здається, бомби уповільненої дії тут ні при чому, – знову сказав хтось. – Чи не десант?
Ніхто не відповів. Як і раніше, було чути безладні одиночні постріли і короткі черги автоматів.
Додому Ожогін і Грязнов потрапили на світанку. Неодноразові спроби пробитися у місто вночі виявилися марними: вулиці були оточені гестапівцями і есесівцями. Ніякі перепустки не мали сили. Кібіц, який поскандалив з унтер-офіцером і назвав себе співробітником Юргенса, дістав у відповідь образу:
– Сиди, щур, поки цілий!
Розлючений Кібіц наказав Ожогіну рушати.
Унтер-офіцер відскочив убік, але в ту ж мить услід пролунали дві черги з автомата, і машина зі скрипом осіла. Кулі зрешетили задні покришки і камери.
– Для тебе їло, закону немає? – Унтер-офіцер, який підбіг, вибухнув лайкою. – Гей, сюди! – озирнувшись, покликав він когось.
