Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич (книги регистрация онлайн .txt) 📗
— Стривайте, шановний, — Петро подивився просто в очі полковнику. — То ж чому тоді всі люди не переходять тут на українську мову? Національний дух — це ж найперш національна мова!
— Ні, — відповів полковник. — Національний дух вищий за національну мову. Він змінює ставлення людини до того, що її оточує, до всього довкола і до себе самої. Дух діє на людину будь-якої національності, пробуджує в ній тільки хороше. А мова — це тільки зовнішня ознака національності. Нею може однаково добре розмовляти і президент, і маніяк-убивця. Якщо мову возвести до найважливішої якості національного духу, вона стане знаряддям сегрегації, сучасної інквізиції. Виходить, що ґвалтівник, який розмовляє українською, виявиться кращим від ґвалтівника, який розмовляє російською. Розумієш?
Петро слухав уважно. Тільки ледве помітно він кивнув на «розумієш?» полковника.
— Національний дух учить любити представників усіх націй, а не лише своєї, — додав Вітольд Юхимович і очікувально втупив погляд у Петра, який сидів нерухомо й задумливо.
— Це мені ще треба осмислити, — неголосно промовив Петро, потер пальцями праву скроню і заходився набивати тютюном свою люльку.
— Ти ще матимеш час усе це осмислити, — по-батьківському згорда промовив полковник Тараненко і перевів погляд на мене. — Нам усім іще належить багато чого осмислити...
— А як ми вчинимо з майором Науменком? — запитав я.
— Якнайкраще... Треба поховати з почестями...
Звук роздертого паперу відірвав мене від думок про майора Науменка. Краєм ока я побачив, як Галя розірвала упаковку на одному «Снікерсі», потім розламала його навпіл і половинку простягнула Гулі.
49
Вечір настав непомітно. До місця розкопок ми не поверталися, та й узагалі по обіді не розмовляли, наче будь-який сенс нашої спільної справи зник. Кожен був сам по собі. Петро час від часу підгодовував багаття убогим пустельним хмизом, хоча тринога стояла з голим гачком — порожній казанок лежав поруч на піску. Спочатку я хотів зробити Петру зауваження, адже пустеля навчила мене економити все — і воду, і хмиз. Але очі Петра були настільки задумливі та сумні, що я не зважився його турбувати. Наді мною теж висіла похмура хмара почуттів та думок — і оповідь полковника про трагічну долю майора Науменка, і моє майбутнє, яке ще далі заглибилося в туман, — все породжувало тривогу. Я раптом відчув заздрість до всіх людей, що живуть одноманітно: буденність їхнього життя, яке складається з робочої п'ятиденки, батьківських зборів і раз на тиждень звареного борщу, була немовби гарантією стабільного і такого ж одноманітного майбутнього та спокійного життя. Але геть! До чого вона мені, ця одноманітність! Я припинив скиглити. Я ніколи не прагнув до спокою і щоразу отримував винагороду за його відсутність. Спокій породжує тільки тишу й самотність.
Я задумався про Гулю. Хоча я і був подарований їй батьком, вона стала найдорожчою нагородою за моє небажання спокійного життя.
Я озирнувся, відшукуючи її поглядом. Вона перекладала щось у своєму подвійному баулі, сидячи на піску до мене спиною. Її смарагдова сукня-сорочка у вечірньому прогрітому повітрі відливала перламутром.
«Моє майбутнє тепер із нею, і воно вже не моє, воно — наше, — подумав я, не відводячи погляду від її спини. — Ми тепер завжди будемо разом, і те, що ми настільки різні, вбереже нас від одноманітного спокою сімейного життя. Де ми житимемо? Звісно, в Києві... Там, де є житло...»
Думки про Київ повернули стан тривоги. Мені хотілося якомога швидше дістатися туди, додому, але водночас виник і страх, страх радше за Гулю, ніж за себе. Я теж був беззахисний, але моя безпека хвилювала мене значно менше. Я збирався повернутися до Києва з дивно коханою жінкою. Я ще не до кінця усвідомлював, як я кохаю її. Я тільки знав, що вона — найдорожче, що є в мене. Для безтурботного життя будь-коли потрібна тільки одна умова — бути нікому не потрібним, тобто — висловлюючись сучасною мовою — не висуватися. На жаль, із самого початку я висунувся і, здається, занадто сильно. Якби так далеко висунулося з гнізда якесь пташеня — воно давно б уже впало і його би з'їла кішка.
«Може, не Київ? Може, Астрахань чи будь-яке інше місто, де можна спочатку влаштуватися вдвох без нічого, в якомусь гуртожитку, а далі вже оправляти своє життя в гідну рамку? Ні, — розумів я. — Усе це — лиш фантазії. Я не можу не повернутися додому. І не варто самого себе лякати раніше, ніж треба, — може, ті, кому я споганив торгівлю „дитячим харчуванням“, уже лежать під землею на санітарній глибині в півтора метри? Може, і ті, хто вклав їх туди, теж лежать поруч і тільки датами смерті на мармурі пам'ятників відрізняються від перших?»
Життя завжди цікавіше, ніж смерть.
Я роззирнувся. Галя сиділа на своїй підстилці та щось вишивала. У сутінковому повітрі я помітив тільки клубок червоних ниток у неї на колінах. Дивна ідилія, що виникла цього дня по обіді, і насторожувала, і зворушувала мене одночасно. А де полковник? Я ще раз роззирнувся навсібіч. Його ніде не було. Може, він спустився до мумії?
Мене вела цікавість, і я вийшов на край піщаного пагорба та кинув погляд униз. Сонце вже не потрапляло своїми ослабленими променями на місце наших пошуків. Я розрізнив унизу чорну мумію, але полковника Тараненка видно не було. Спантеличений, але не більше, я повернувся до багаття. Присів поруч із Петром. Прислухався до тріску вогню.
— Петю, — промовив я хвилин за п'ять. — Я хочу поговорити з тобою...
Петро звів на мене запитальний погляд. Його обличчя було освітлене зблисками вогню, який підкреслював його опущені до підборіддя чорні вуса.
— Ти знаєш, — почав говорити я, — мені здається, що ми з Гулею тут зайві... Це більше ваша справа, твоя, Галі й полковника... Я відчуваю, що... як би висловитися? Я — росіянин, Гуля — казашка. Я тільки зараз почав усвідомлювати, що для вас — це доторк до святого...
Я говорив абсолютно щиро; щирість заважала мені чіткіше висловлювати свої думки, але Петро несподівано підняв до обличчя руку, наче намагаючись зупинити мене. Я замовк.
— Ти не правий, — сказав він по-російському. — Ти абсолютно не правий. Ми не нацисти, і не треба нас боятися. Ми не заявляли, що «Україна тільки для українців». Якщо ти любиш Київ, ти повинен полюбити і Україну. І зовсім не обов'язково для цього надягати сорочку-вишиванку та вішати над дверима рушник... Ми всі разом: українці, євреї, росіяни, казахи, — побудуємо європейську державу...
Я остовпіло слухав Петра. У голові не вкладалося, що це говорить член УНА-УНСО. Щось тут було не так. Мало того, що він почав розмовляти зі мною по-російському, він ще й висловлював думки, співзвучні радше декларації прав людини ООН, ніж згаданій організації, про мету й завдання якої я читав у газетах дещо зовсім протилежне.
— Ти зобов'язаний залишитися з нами до кінця, — вів далі він. — У нас іще багато роботи. Ввечері повернеться Вітольд Юхимович, і тоді ми тобі все розкажемо...
— Повернеться? — здивувався я.
— Так, він пішов до міста. Повернеться з новинами. Потерпи ще годинки зо дві...
У мене відібрало мову. Виявляється, доки я спокійно поділяв наш «дружний колектив» на три зацікавлені сторони: нас із Гулею, СБУ та УНА-УНСО, дві останні знайшли спільну тему й стали однією зацікавленою стороною. І тепер, схоже, вони збиралися запросити нас із Гулею долучитися до їхніх лав.
— Піду, доки зовсім не стемніло, позбираю хмизу для чаю, — сказав, зводячись на ноги, Петро.
Його кроки прошипіли по піску за моєю спиною.
Я залишився сидіти біля багаття, що затухало. Я передчував полегкість душі. Пояснення для всього, що відбувалося, було десь поряд. Я передчував його. Звісно, воно було зовсім поруч, унизу за близькою лінією піщаного обрію. Це пісок, збагнув я. Це запах кориці, це український національний дух, який просочив собою околиці Новопетрівського укріплення. Це, певно, саме та річ, яку закопав у пісок Тарас Григорович «за три сажні від старої криниці». Це дещо невидиме, розчинене в повітрі, наснажене неймовірною силою, що здатна поліпшувати людей, їхні думки і переконання. Містика? Біоенергія? Аура? Радіація? А що повідомить увечері полковник Тараненко, коли повернеться з міста? Щось же таки повідомить! Принаймні, можливо, розповість, що він там робив?
