ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
«Цілком секретно
Генерал-майорові Константинову.
На ваш запит повідомляю, що Дубов Сергій Дмитрович вилетів учора в Адлер рейсом 852.
Підполковник Зиков».
«Дані спостереження за Білим (таку кличку дали Дубову абхазькі чекісти, бо він прилетів до моря в легкому білому костюмі, в білій сорочці з білим бантиком; але черевики були чорні, важкі, тупорилі, старого американського фасону).
Зупинившись у корпусі «Маяк» у номері 212, Білий о 8. 47 пішов снідати. Посадили його за столик поруч з двома жінками, одна з них була чорнявенька, років двадцяти трьох, вийшла разом з ним з кафе о 9.17.
Він запропонував Чорнявенькій зайти до нього в номер. Чорнявенька погодилась.
У номері Білого вони пробули 52 хвилини, вийшли звідти уже в купальних костюмах і подалися на пляж. Там вони купались і загорали до 12.49, після цього разом пішли обідати в те саме кафе. За столиком сиділи з 13. 05 до 13. 51. Потім пішли в номер Білого, де й пробули до 16. 10, і знову повернулись на пляж. З пляжу о 18. 26 пішли вечеряти і сіли за той самий столик, що й уранці. До вечері Білий замовив пляшку вина марки «Тібаані». Після цього запросив Чорнявеньку на прогулянку. Ні з ким не розмовляючи, вони вийшли з території пансіонату «Піцунда». Коло пошти Білий залишив Чорнявеньку і, розмінявши три карбованці на монети по п'ятнадцять копійок, подзвонив по телефону до Москви. Коли розмовляв з якимось Віктором Львовичем, то з кабіни було чути, як він говорив, що «треба триматися і що він теж хотів би піти за нею слідом, але кожен повинен до кінця виконувати свій обов'язок перед людьми». Він просив Віктора Львовича полежати ще кілька днів, сказав, що «повернеться з відрядження» через тиждень. Після цієї розмови Білий запросив Чорнявеньку в бар і там танцював з нею до дванадцятої години, потім вони повернулися в його номер, де й залишились.
Габунія».
Телефон, по якому дзвонив Дубов, належав Віктору Львовичу Вінтеру.
«Чорнявенькою» виявилась Ольга Вронська, двадцяти двох років, москвичка, секретар відділу, комсомолка, незаміжня, українка.
… Лікар п'ятдесят другої міської лікарні здивовано глянув на Константинова:
— Та я ж усе пояснив, товаришу…
— Кому?
— Сьогодні приїздили з інституту, де працювала Вінтер, потім, звичайно ж, батько, він наше світило, я повинен був пояснити йому…
— Бачите, я приятель її чоловіка…
— Ах, це того, що за кордоном?
— Так.
— Зрозуміло… Він ще нічого не знає?
— Ні.
— Напишіть, що вона не страждала — моментальна втрата свідомості… Дивна, безглузда смерть… Її приятель розповідав, що ввечері Олю почало морозити, він дав їй аспірин, вона заснула, але температура була висока… Він згадав, що вона вже тиждень покашлювала, але все одно їздила на корти — глупство, звичайно… Вранці він викликав «швидку допомогу»… Ми намагалися зробити все, що могли, але, мабуть, почався набряк легенів — тут ми безсилі.
— Чому «мабуть»?
Лікар не зрозумів і запитливо подивився на Константинова.
— Розтин, напевне, дає не приблизну відповідь, — пояснив той, — а точну: в чому причина загибелі молодої, здорової жінки?
— Але розтину не було… Вибачте, вас як звати?
— Костянтин Іванович.
— Дуже приємно. А я — Арчил Георгійович… так от, Віктор Львович попросив не робити розтину, його слово для нас закон, великий хірург, усі московські жінки його обожнюють і правильно ро…
— Арчиле Георгійовичу, розкажіть, будь ласка, детальніше, як усе це трапилося?
— Ну що ж… Я тоді чергував. Уранці, годині о восьмій, подзвонив чоловік…
— Її приятель?
— Ні, Сергій Дмитрович приїхав уже потім зі мною, в машині реанімації… Подзвонив сусід, я забув його прізвище, старий, військовий… Він сказав, що жінка непритомна, просив негайно приїхати. Ми приїхали, Ольга Вікторівна була не просто непритомна, мені здалося, що вже настав летальний кінець, пульс ниткоподібний, повіки синюшні, зіниці майже не реагують. У машині я підключив її до підживлення, а вже тут, коли приїхали, я викликав професора Євлампієва, почали вливати кров. Словом, години чотири ми намагалися врятувати її, хоча, чесно кажучи, мені здавалося, що все це марно…
— Але чому ж не зробили розтину?
— Та я ж пояснив вам…
— Ні, не пояснили.
— Віктор Львович попросив про це…
— Це не пояснення. Увечері жінка була здорова, вранці помирає, а ви не робите розтину. А раптом це якась інфекція?
— Ні, це не інфекція. За ознаками — раптовий, ураганний набряк легенів.
— Це часто буває?
— Я особисто такого не зустрічав… Ну третій день, шостий, занедбаний процес у легенях…
— Але ж її приятель… Як його?
— Сергій Дмитрович. Саме він розповів, що вона давно кашляла, нездужала…
— Отже, не інфекція.
— А ураганні процеси трапляються в медичній практиці. Пригадуєте, як загинув від ураганного раку легенів американський поліцейський, який хотів дати нові свідчення в справі Кеннеді: його поклали на обстеження, і через два дні він помер.
Константинов рвучко підвівся; його очі, завжди усмішливі й голубі, стали сіро-тьмяними маленькими буравчиками.
— Спасибі, Арчиле Георгійовичу. Це сталося…
— Коли я чергував, я вже вам казав.
— Тобто чотири дні тому?
— Саме так.
— Можна попросити, щоб підготували копію висновку про смерть? Я пошлю її чоловікові, так буде правильніше, без емоцій, як вважаєте? Тим паче, що її сюди привіз приятель… Мабуть, він дуже переживав?
— Так, довелося зробити укол… Немов закам'янів, поки не заплакав. Але воля є: приїхав Віктор Львович — він був на конференції у Дубні, його викликали, — ну, звичайно, шок, то він повіз з собою старого, за один день організував похорон, добре тримався…
Академік медицини Сергій Сергійович Вогульов потоваришував з Константиновим на полюванні. Вони разом літали і в Кабардино-Балкарію до Хажисмела Саншокова, і в Ахтирі, і в Астрахань.
На відміну від Гмирі, він був мисливцем-спостерігачем, брав з собою фотоапарат, захопив фотополюванням Константинова, хоча той найбільше цінив постріл «у місце»: бив навскидку, і єдине, чому заздрив у житті, це коли бачив добрячу рушницю в руках іншого мисливця.
Вогульов був байдужий до трофеїв, легко віддавав кабанячі ікла, любив мисливські трапези, вважав, що в нашу пору стресів ніякий санаторій не дає розрядки — його може дати тільки полювання на кабанів чи на ведмедів.
— Усі ці терапії, — говорив він, — нові ліки — голки, сон, голод — не варті дірки з бублика. Полювання. В крайньому разі, ніж. Все-таки у своє діло я вірю. Але це — в крайньому разі, коли рак душить. А інфаркти, стенокардії, виразки шлунків, атеросклерози треба лікувати полюванням — тут, у горах, де пахне каштаном, прілою травою й гірськими джерелами.
Ось до нього після коротких роздумів і подзвонив Константинов. — За подібних ситуацій він свого «Жигульонка» з гаража не брав, їздив на «Волзі» з рацією, щоб тримати постійний зв'язок з усіма підрозділами: Коновалов, Панов, Проскурін, Гмиря — всі були зараз на казарменому становищі; вдома, практично, не бували, одержували інформацію, дробили її на безліч окремих питань, правильно вважаючи, що чим ретельніше досліджено кожну деталь, тим надійнішим буде загальний висновок.
— Сергію Сергійовичу, я до вас приїду, якщо дозволите, — сказав Константинов. — Оце зараз.
— Або через п'ятнадцять хвилин, або ввечері, Костянтине Івановичу, — відповів той.
— Операцію починаєте?
— Куди гірше. У ВАК їду.
— А можете не поїхати?
— Щось трапилось?
— Трапилось.
Вогульов вислухав Константинова, зняв телефонну трубку, набрав номер:
— Ірино Фадеївно, — сказав він, — я запізнюсь на годину. Будь ласка, зробіть так, щоб докторські Гавриліна, Дар'ялової і Мартіросяна без мене не розглядали — бо доброзичливці завалять. Що? Ну, скажіть їм, затримуюсь на невідкладній операції. Спасибі.
