Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (читать книги онлайн полные версии txt) 📗
– Тепер бачиш, яка це шляхетна людина? – закінчила вона.
Лешека це вочевидь зворушило.
– Так! Він неймовірно добрий! Проте й ми не гірші! Нехай-но лише все складеться добре, і він отримає в Люд- викові добрячу хату й пожиттєве утримання. Той, хто тобі з-під ніг камінець прибере, уже може розраховувати на мою вдячність. І навіть тепер, при найближчій зустрічі, я дам йому трохи грошей…
Марися засміялася.
– Ти зовсім його не знаєш. Він узагалі грошей не бере. Лікує переважно безкоштовно. Крім того, ти сказав, наче він простий селянин. Так от, уяви собі, що я в цьому серйозно сумніваюся.
– Чого б це?
– А тобі відомо, що він знає французьку?
– Ну, він міг бути в еміграції. Чимало селян їздить до Франції шукати роботи.
– Ні! – заперечила Марися. – Якби це було так, він говорив би французькою. Але він читав, причому вірші. Тільки не викажи йому, заради Бога, що ти про це знаєш.
– Чому?
– Бо він страшенно хвилюється від самого спогаду про це! Я впевнена, що в його житті є якась велика таємниця.
– Ти припускаєш, що це не проста людина, що ховається під селянським убранням?
– Не знаю, чи ховається. Та я ладна присягнутися, що така людина, як він, не могла вчинити нічого ганебного, що примусило б його переховуватися. Він дуже розумний. Зверни увагу на його очі, деякі рухи, на його манеру говорити. Може, мені це й здається, та коли я з ним розмовляю, то маю враження, що він значно розумніший за мене.
– Трапляються дуже розумні селяни, – зауважив Лешек і замислився.
За хвилину він вигукнув:
– Уже знаю! Є дуже простий спосіб. Ми можемо легко перевірити його й зрозуміти, хто він: інтелігент чи селянин. От тільки треба вибрати зручний момент.
– Лешеку! Але я нізащо не хочу…
– Знаю, знаю! Я теж не маю лихих намірів. І не збираюся втручатися в його таємниці, якщо вони взагалі існують. Мені йдеться лише, аби перевірити. Ручуся, що він навіть не помітить.
– І все-таки… – Марися здавалася невдоволеною. – Це негарно.
– Як хочеш. Можна й без цього обійтися, – погодився Лешек.
Та погодився він лише вдавано й вирішив за першої ж нагоди спробувати втілити свій план. Він від природи любив розгадувати таємниці. Іще в дитинстві Лешек зачитувався Карлом Маєм, а пізніше детективами Конан-Дойля. Він обожнював навіть звичайні ребуси.
Спосіб, що спав йому на думку, справді не був складним. Слід лише було в розмові зі знахарем ужити такі слова, що їх звичайний селянин знати не може. Якщо він зрозуміє речення чи запитання, це буде доказом, що він не той, за кого його мають. А тоді можна й продовжити пошук причин…
Невдовзі, їдучи окружною дорогою до Радолишок, Лешек зустрів знахаря, коли той повертався з містечка. Зупинив мотоцикл, уклонився і, кивнувши на жмут якихось трав, що їх Косиба зібрав край дороги, запитав:
– А від якої ж це хвороби, пане Косибо?
– Це дягель. На серце допомагає, – ввічливо, проте холодно відказав знахар.
Аби прихилити його й втягнути в розмову, Лешек пожартував:
– А не знаєте часом, які найкращі ліки від кохання?
Знахар глянув на нього й виразно проказав:
– У коханні, пане, найкраще бути чесним.
Зняв шапку, прощаючись і пішов своєю дорогою.
Якусь мить Лешек стояв непорушно, вражений відповіддю, якої не сподівався, а тоді, збагнувши, що знахар мав на увазі, пробурмотів до себе:
– Йому не дорікнеш, він-таки має esprit d’apropos*.
Приїхавши до Марисі, він розповів їй про зустріч і додав:
– Зізнаюся, що він приголомшив мене трохи відповіддю, хоч я й не заслужив на такий рецепт.
– Але він про те не знає, – зауважила Марися.
– Отож. Мені страшенно кортіло розповісти йому правду. Мене взагалі пригнічує ця таємничість. Я б радо повідомив усім про наші заручини. Та ще поки не можна. Поспіх дуже завадить моїм планам.
Тому тепер Лешек намагався не лише в Людвикові, а й у Радолишках не привертати нічиєї уваги до своїх відвідин. Іноді залишав мотоцикл біля корчми або на подвір’ї в Глязера, торгівця кіньми, а до крамниці приходив пішки. Усе ж воно не так кидалося в очі.
Мабуть, до Людвикова перестали доходити нові плітки, бо батьки ні про що не згадували, навпаки, із цікавістю стежили за синовою роботою на фабриці. До вирішальної розмови не поверталися, не починав її й Лешек, побоюючись, що в його нетерплячості вони дошукаються справжніх причин.
Якоїсь п’ятниці він знову зустрів знахаря Косибу. Цього разу в крамниці. Старий розмовляв з Марисею, і коли Лешек увійшов, на його широкому бородатому обличчі ще видніла
* Вміння формулювати влучні відповіді ( франц.).
тінь усмішки. Певне, він перебував у доброму настрої, тож Лешек вирішив скористатися нагодою провести свій експеримент. Він щиро привітався й неначе між іншим запитав:
– А ви із Королівства походите, не сумуєте за рідним краєм?
– Я там нікого не залишив, то й не сумно.
– Дивно. Я ще занадто молодий і досвіду не маю, та від старших чував, що їх на чужині мучила ностальгія. Ви її не відчуваєте?
– Чого? – закліпав знахар.
. – Ностальгії, – повторив Лешек.
– Ні, – похитав головою знахар. – Адже це та сама земля, не чужина.
Чинський не був упевнений, тож зауважив:
– Ну, так, але ж люди інші, інші звичаї. Усе-таки нелегко буває акліматизуватися.
Знахар знизав плечима.
– Я мандрував по всій країні. Мій дім скрізь і ніде.
Проте й цим Лешек не вдовольнився. Знахар міг здогадатися про сенс невідомого слова із цілої фрази. Треба було побудувати питання точніше.
– Але тут люди вас люблять, – продовжував він. – Я сам не раз чув. У вас висока фреквентність?
Косиба кивнув.
– Авжеж. Найбільша навесні й узимку. Улітку хворіють менше.
Лешекові закалатало серце. Тепер він був упевнений, що Марисині здогадки виявилися слушними. Та докинув іще:
– Ви б могли нажити маєток, якби не те, що маєте прагнення бути філантропом.
Знахар або не помітив, що йому влаштували іспит, або йому було байдуже до цієї пастки, бо лише добродушно посміхнувся.
– Це не філантропія, – мовив він. – Я просто хочу допомагати недужим, а майна мені не треба. Вам, як людині багатій, складно таке зрозуміти.
– А чому?
– Бо багатство затуманює. Його слід здобувати на те, аби воно в чомусь прислужилося, у чомусь допомогло. Та коли вже його здобудеш, воно заглушує все й примушує людину служити лише собі.
– Тобто із засобу перетворюється на мету?
– Саме так.
– Якщо керуватися цим принципом, то небезпечно взагалі чимсь володіти, бо людина може стати рабом своєї власності?
– Ну, певне ж, – терпляче притакнув знахар. – Але небезпека виникає лише тоді, коли людина цього не розумітиме, коли забуде про справжню мету.
Марися мовчки прислухалася до цієї розмови й зрозуміла, що Лешек завів її, щоб перевірити свої підозри. Тепер вона більше не сумнівалася в тому, що мала слушність. Знахар Антоній Косиба явно не був простим селянином. Він напевне отримав освіту й перебував свого часу в середовищі освічених людей. Такого самого висновку дійшов і Лешек.
Коли знахар пішов собі, Лешек сказав:
– Знаєш, це дивовижно! Ця людина думає про абстрактні проблеми, уміє логічно мислити й прекрасно розуміє значення слів, яких простолюдини ніколи не вживають. Ручуся, що тут і справді є якась таємниця.
– От бачиш!
– Та справа зараз не в цьому, – продовжував Лешек, – мене найдужче дивує інший бік цього питання. Отже, ця людина безсумнівно обдарована неабияким розумом. Припустімо, що він через якісь невідомі причини вирішив удавати звичайного селянина. Мабуть, йому це було потрібно, якщо він живе як селянин, працює як селянин, вбирається й навіть висловлюється як селянин. І раптом дозволяє себе втягнути у випадкову розмову, в якій дає нам можливість відкрити його освіченість! От, чого я не збагну. Як це так? Він стільки зробив, щоб вдавати простого чоловіка, геть усе, а тут дозволив собі потрапити в примітивну пастку! Якось це не в’яжеться одне з іншим. Схоже, що йому не потрібно більше критися. От чорт! Не дає мені спокою ця загадка!
