Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
29 березня бойові операції в основному завершилися. Прип'ять (включно по Чорнобиль) опинилася в руках українців. Але 2 квітня більшовики відбили Фастів та Брусилів. Перед Оскілком гостро постала проблема резервів: де їх взяти, щоб закінчити операцію визволення Києва?
Коли 25 березня до Рівного, де розташувався штаб Північного фронту, прибув Симон Петлюра, Оскілко страшенно зрадів: нарешті прийшла допомога!
Петлюра схвалив стратегічний план Оскілка і передав у його розпорядження корпус Січових стрільців Євгена Коновальця силою 5000 багнетів, а Рівне проголосив тимчасовою столицею УНР, закликавши переїхати сюди уряд та інші установи.
5000 тисяч січових стрільців — добрий кулак, але Оскілкові, щоб втримати фронт, треба було не менше 50 тисяч вояків. До того ж він критично ставився до корпусу Коновальця, стверджував, що бойовий стан його «дуже низький», як, власне, і моральний. Оскілко казав, що січові стрільці у переважній більшості не хотіли воювати з більшовиками [77, с. 33].
Коли уряд і Директорія переїхали до Рівного, Оскілко швидко переконався, що катастрофічні невдачі останніх місяців «нічому їх не навчили». Він бачив, що державний центр і «далі котиться по похилій площині», а вище керівництво не здатне витворити реальної програми порятунку Батьківщини. Замість конструктивної роботи — безпідставні надії, що Антанта врятує Україну. В цьому переконувала кожна зустріч із політичними діячами, міністрами, членами Трудового конгресу чи лідерами партій.
А міжнародне становище України погіршувалося: Антанта, на яку сподівався Петлюра, активно допомагала полякам, котрі хотіли оголосити українські землі східними «кресами» свого «моцарства». Однак польський народ до війни проти України ставився без ентузіазму. Поляки були не проти порозумітися з нею. Оскілко розумів, що боротьба на два фронти — «з комунізмом і капіталізмом» — неминуче призведе до катастрофи, тому й прагнув домовитися з поляками [77, с. 43].
В уряді багато хто теж був проти боротьби на два фронти. Але замирюватись уряд збирався з червоною Москвою, яка окупувала вже більшу частину нашої землі, взагалі заперечуючи право українського народу на державне життя.
27 березня до Рівного прибув Центральний комітет Української партії соціалістів-самостійників, до якої належав і Володимир Оскілко. Після наради постановили: «Змусити С. Петлюру оголосити військову диктатуру на чолі з ним, взагалі розв'язати кабінет, який був цілком зайвим, залишивши замість ресортових міністрів завідуючих відділами, а ціле управління з'єднати коло диктатора, установити при ньому дорадчий орган — Військову раду, котра складалася б з командуючих арміями, начальника Генерального штабу і начальника штабу Дієвої армії, і всю повноту влади віддати в руки військової команди». Справді, які могли бути міністри земельних питань чи народної освіти, коли територія УНР звузилася до однієї губернії?
29 березня делегація ЦК Української партії соціалістів-самостійників у складі інженера Олександра Макаренка, морського міністра адмірала Михайла Білінського, державного контролера Симонова та командувача Північним фронтом Володимира Оскілка відвідала Петлюру. Оскілко зазначав, що Головний отаман вислухав делегацію ніби із задоволенням і визнав пропозиції ЦК партії самостійників як єдиний вихід з безперервних кабінетних криз і партійних сварок. Петлюра просив погодити це питання з іншими членами Директорії, спонукати їх зректися своїх прав на його користь.
Вирішили діяти швидко, план реалізувати за кілька днів. Та, як тільки делегація від'їхала, Петлюра запросив до себе Ісака Мазепу, Андрія Лівицького та Аркадія Степаненка. Під час наради вони постановили протилежне: не допустити зречення мандатів членами Директорії Федором Швецем і Андрієм Макаренком, що ж до Панаса Андрієвського, члена партії самостійників, то було висловлене побажання, щоб він свої повноваження склав. Вирішено було на противагу планам правих створити лівий кабінет…
Виходило, що Петлюра обманув делегацію ЦК партії самостійників. Це викликало обурення. Особливо розгнівало Оскілка те, що Головний отаман запланував створити уряд з тих партій, які «22 березня у Кам'янці-Подільському вчинили переворот і намагалися зліквідувати Українську Державу на користь Раковського і Москви… Соціалістичний кабінет означав повний розрив з концепцією порозуміння з Європою та Польщею, котре нам так було потрібне» [77, с. 37, 38].
А на Північному фронті насувалися грізні хмари. Вичерпавши за місяць боїв сили, «лицарі-козаки просили просто зі сльозами на очах зміни для відпочинку, лазні, чистої білизни, — писав Оскілко, — а я не міг дати ні того, ні другого, бо все, що тільки можна було кинути на фронт, було кинуте». Все очевиднішим ставало: нового удару фронт не витримає. А червоні готувалися досить поважно [77, с. 38].
Петлюра ж, як завжди, обіцяв все залагодити, допомогти, «але недвозначно вказував» Оскілкові «на неможливість замирення з Польщею», беручи до уваги позицію галичан. Симон Васильович обіцяв Оскілкові повернути частини, які забрав у нього Осецький на спеціально для нього створений Холмський фронт, і замінити їх Галицькою армією.
Час летів, обіцянки лишалися обіцянками. Більшовики ж почали наступ, змусивши Північну армію відступати.
4 квітня близько 9.00 години ранку зі Здолбунова до Оскілка прибула делегація у складі командира корпусу Січових стрільців Євгена Коновальця, заступника начальника штабу Дієвої армії полковника Василя Тютюнника і в. о. військового міністра Григорія Сиротенка. Делегати повідомили, що члени Директорії підписали декларацію про створення нового уряду з членів соціал-демократичної партії та соціалістів-революціонерів на чолі з Борисом Мартосом (насправді члени Директорії Федір Швець і Панас Андрієвський не погодилися на відставку правого уряду Сергія Остапенка). Після цього делегація запропонувала Оскілкові погодитися на мир з більшовиками. Делегати намагалися переконати, «що нема иншого порятунку для нашої держави, як тільки мир на сході та війна на заході». Оскілко ж на «замирення з Раковським і Троцьким» йти не збирався [77, с. 38, 39].
Того ж дня командарм відвідав Петлюру і рішуче заявив про згубність такої політики. Петлюра зробив вигляд (твердження Оскілка), «що буцімто він нічого не знає». Тоді Оскілко добився скликання «державної наради», на якій мали з'ясувати позицію уряду і війська у питанні війни з Польщею і Москвою.
«Настрій в армії при перших чутках про соціалістичний уряд і мир з большевиками страшенно упав, — стверджував Володимир Оскілко. — Майже скрізь і всюди говорилося про зраду у верхах. Старші старшини запитували мене, чи дійсно правда, що й я згоджуюся на мир з большевиками… Були й такі, що погрожували недвозначно на випадок миру. Ще гіршим ставав настрій кожного свіжо прибувшого в столицю України — Рівне. Тут був повний кошмар» [77, с. 41].
Рівне справді перетворилося в дикий ярмарок спекулянтів та урядовців, їхніх жінок і дітей, утікачів звідусіль… «Гульня, кидання направо і наліво державними грошима йшло без перерви день і ніч… Ресторани, кав'ярні, їдальні, паштетні були повні по береги… Рівне було правдивим Содомом! Не було дня, щоб не відбувалося менш десятка вистав з алкогольними напоями обов'язково, не було дня, щоб не сталося пари десятків скандалів в місті, не було ночі, щоб не то урядовці, але директори департаментів, а то й віце-міністр не заночував п'яний у комендатурі міста або не оскандалився ще в більш непристойний спосіб! І це тоді, коли тут же, в відлеглості якоїсь сотні верст, йшла боротьба з ворогом, який ішов знищити навіть ім'я України, де річкою лилася кров, де конали й умирали люде, звідки привозили до Рівного ранених лицарів сотнями, а щодня по вулицях столиці тягнулися довгі похоронні процесії. Хіба це не був баль під час чуми? Хіба не цей Содом деморалізував військо? Як міг стояти фронт, маючи за собою такий державний центр? Чи міг цей центр дати імпульс арміям до активного чину?» [77, с. 41].
Оскілко не раз просив Петлюру перенести столицю з Рівного в якесь інше місто, подалі від фронту. Прохав відібрати сотні міністерських автомобілів на потреби війська, та все марно… Командир 17-ї пішої дивізії Антін Пузицький казав, що йому було «незрозуміле байдуже ставлення до нашого фронту зі сторони вищого командування» [115, с. 24].
