Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (читать книги регистрация .txt) 📗
Я підійшов до Понамки, яка дозволила подивитися свою руку. Кістка наче була ціла, але рука перетворилася на суцільний синець. Я приніс Понамці поїсти, вона швидко все проковтнула і вляглася спати далі. В ній було щось від хижака, який волів довго відпочити після вдалого полювання. Я вийшов до воріт, де всі дивилися на трупи диких, які везли з пагорбів. У натовпі слуг говорили про те, що дикі напали дуже несподівано. Знищили кілька постів джур, що стерегли стежки на пагорби, потім вдарили одразу по фортеці. Але охорона встигла зачинити браму. У цей час у печерах, де добували вугілля, залишилися з десяток паничів, біля сотні джур та слуг, що наглядали за рабами. Вони одразу перерізали мотузки, по яких опускали до печер їжу і забирали видобуте вугілля. Ніхто з рабів не мусив утекти. Потім паничі пішли у прорив до фортеці. Бачили, що не пробитися, але обрали смерть у бою. А ось деякі слуги спробували сховатися. Але в диких нюх не гірший за собачий. То вони знаходили слуг і вбивали. Навіть у полон не брали, бо полонені їм не потрібні, вони настільки дикі, що не знають рабства. То вбили і рабів, які змогли вибратися з шахти. Тепер раби були потрібні не тільки для кузні у фортеці, але й для шахт.
Невдовзі до фортеці прибула валка возів із тілами загиблих паничів та важкопораненими. Валку охороняв невеликий загін. Розповіли, що джури догнали диких і вбили їх ще кілька десятків, а інші таки змогли добігти до лісу, куди джури заходити не наважилися. Ніч на полі битви пройшла спокійно, диких не було. Я побачив, що у багатьох джур з’явилися намиста з вух вбитих диких. Прикраси.
Я подивився на поранених паничів. Дехто з них був геть скалічений. Розтрощені плечі чи стегна, пробиті черепи. Вони вже ніколи не зможуть узяти зброю. Що з ними буде? До валки вийшов Непийпиво, якому всі продовжували підкорятися. Наказав їхати далі, до степу, де була призначена Січова Рада. Непийпиво підійшов до кожного з поранених, обійняв, поговорив, навіть з тими, хто був непритомний. Паничі не стогнали, лежали, зчепивши зуби, з побілілими обличчями.
Валка рушила далі. На одному з останніх возів я побачив з десяток зв’язаних дітей диких. Років від трьох до десяти. Вже навіть малі дикі виглядали сильними. Дивилися на нас спідлоба по-звірячому, шипіли, шкірили зуби.
– А що буде з малими дикими? – спитав у Сашка, який вже встиг поснідати.
– Їх продадуть. На Великому торжищі, там за диких дають непогану ціну, – пояснив він, мало що прояснивши.
Непийпиво між тим дав наказ вирушати. Я підвів Понамці коня, допоміг всістися. Вона вже потроху рухала лівою рукою, хоч їй було дуже боляче. Ми поїхали з фортеці Чорних печер. Іноді на дорозі нам зустрічалися слуги та джури, що везли на мулах вбитих диких. Потім ми нагнали валку з убитими та пораненими. Обігнали її, почали спускатися з пагорбів, виїхали у степ. Там тряслися десь з годину, аж поки побачили великий табір.
– Що це буде? – спитав я.
– Після великої битви має бути велике свято, – відповів Сашко.
Ми наблизилися до табору. Там різали кабанів, стояли на вогні десятки великих казанів. Слуги розставляли столи, розливали пиво з діжок. Неподалік нагорнули з дров цілий курган у три людських зрости заввишки. Біля цього кургану виклали тіла вбитих паничів, яких перевдягали у червоні шаровари і білі вишиванки. Далі викладали тіла джур. Вбитих слуг, як я зрозумів, просто закопали десь на місці битви, а диких і зовсім залишили на поталу звірам.
Поступово до табору під’їздили все нові і нові загони. Паничі віталися один з одним. Непийпиво віддавав купу наказів, слідкував за всім. Свято святом, а про обережність він не забував, то кілька загонів джур верхи поїхало у степ, на випадок, якщо дикі спробують атакувати. Паничі підходили до возів з пораненими товаришами, розмовляли з ними. Поранені вказували на когось з товаришів, і він залишався при них. Потім джури розійшлися на два загони. Непийпиво махнув рукою, і кілька слуг потужно засурмило. Встановилася тиша.
– Січ Свята зібралася тут! – урочисто вимовив Непийпиво. – Жеби обходити звитяжство наше славне над дикими! Напали сі вразі окрутно і випадно, було їх полки незчислені, але вспиралася Січ, валчила і звитяжила сих дикунів! Слава Ісусу Кривавому!
– Слава! Слава! Слава! – заволали паничі і перехрестилися.
– Багато братів наших вабоїно було у сій битві. Жоден з них не звонпив, не гонзнув. І всі вони отримали в нагороду жадану смерть у борні! – продовжував Непийпиво. – Ось тіла їх вже готові взятися димом та летіти до Січі Небесної! А кожного нашого брата най заступить новий брат. Всі чотирнадцять куренів, прикордонні башти, фортеця у Поганих землях, фортеця Чорних печер, Застава, вся Січ зголосилася, жеби кожен із джур, хто валчив у борні сій, заслужив опаничення! Слава Ісусу Кривавому!
– Слава! Слава! Слава! – закричали паничі. Я побачив, що джури ще не вірять власному щастю, крутять головами, дивляться один на одного.
– Браття, зробіть оселедці нашим новим братам! – наказав Непийпиво.
До джур, які брали участь у битві, підійшли паничі. Кожен узяв одного джуру і відвів. Он і Понамка узяла якогось хлопчика, що шкутильгав. Нічого, заживе. Джури стали на одне коліно, а паничі почали голити їм голови кинджалами. Пасма волосся падали на землю. І на головах залишалися оселедці.
– А тепер кожен з вас нехай підійде до того, чиє ім’я візьме! – наказав Непийпиво.
Джури підійшли до тіл вбитих паничів. Кожен став біля одного тіла. Не всім вистачило, але джури не метушилися.
– У тій битві, в якій ми звитяжили диких, дехто з наших братів язвен був. Важко язвен. Питаю вас, браття, чи хочете ви жити, чи хочете взятися до Січі Небесної?
Поранені, хто міг говорити, прохрипіли, що хочуть на небо. Інші просто кивнули. Декілька непритомних лише стогнали.
– Кожен з вас вибрав брата, який допоможе вам. Слава Ісусу Кривавому!
– Слава Ісусу Кривавому!
Паничі, що стояли поруч, перерізали горлянку пораненим та скаліченим братам. Ті не пручалися, прийняли смерть з посмішкою. Біля їх тіл стали колишні джури, нові паничі. Ось один з молодих паничів підняв мертве тіло.
– Брат Коцур з куреня Шпака! – закричав хтось з паничів, хто знав покійного.
– Вітаю тебе, брате Коцур, з куреня Шпака, – звернувся Непийпиво до бувшого джури. – Віднеси тіло брата твого до останніх вандрів у Небесну Січ.
Новий брат Коцур поніс тіло мертвого панича до кургану з дров. Поклав там і повернувся. Далі колишні джури отримували нові імена і відносили тіла загиблих на курган з дров. Поступово там опинилися всі трупи паничів. По боках слуги склали тіла вбитих джур, яких не згадували по імені. Непийпиво знову прославив Ісуса Кривавого, після чого засурмили сурми і паничі підпалили курган з кількох боків. Вогонь швидко поширився по сухій деревині, перемішаній з сіном. І ось вже весь курган охопило величезне багаття, у якому тіла вбитих почали рухатися, наче оживали на мить. Всі стояли мовчки навколо кургану, аж поки все дрова не перегоріли, спаливши і тіла.
– Най шлях вам до Небесної Січі буде легким! – сказав Непийпиво. – Ми опатрили про мертвих, тепер дамо раду живим!
Непийпиво віддав булаву і став на коліна.
– Борня закінчилася, і я складаю з себе моц гетьмана, який Свята Січ здарила мені. Немає гетьмана Непийпива, є брат Непийпиво! Коли зробив що ледаяко, коли милився чи омішкував, нехай зараз отригнуть се і нехай шацують мене строго! – він дивився до інших паничів.
Вийшли кілька з них, мабуть, найбільш шановних. Підняли його під руки і самі вклонилися.
– Брате Непийпиво, ти був буий і ти був ярий! Визичив ти Січ. Під твоєю орудою звалчили ми диких! То дякуємо тобі!
– Дякуємо! – кричали всі паничі.
– Хочу подякувати і я! – сказав Непийпиво і почав довгу промову, у якій згадав десятки паничів і їх подвиги у битві. Одним з перших назвав брата Набоку, якому подякував за пораду підпалити траву і за багатьох вбитих диких. Говорив і говорив далі, по пам’яті, здається, нікого не забув з тих, хто проявив себе у битві добре. – Дякую всім вам, браття, вельможне панство січове! Ми звитяжили диких і маємо нині обходити се! За столи!
