Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич (электронные книги без регистрации txt) 📗
– Ну, здрастуй! – Рябцев утупився у вічі Аліку, що сидів на вічно розкладеній канапі. – Що робитимемо?
– А що ми можемо робити? – Алік знизав плечима.
– Треба рятувати місто! Це ж наше місто! Треба бити в усі дзвони! Повідомити в «жовті» газети – вони напевне здіймуть галас! Он через якогось негідника «доктора Пі» скільки галасу! А тут справи серйозніші! Може, хоч тоді міліція та контора замисляться про те, що відбувається, та про його можливі наслідки?
Алік мовчки закивав. Те, що ця тема має бути набагато ближчою «жовтій пресі», ніж йому, серйозній людині, що працює освітлювачем сцени в оперному театрі, не викликало в нього сумнівів. Але тільки чому тоді капітан приїхав сюди, до нього на Замарстинівську, а не вирушив одразу до редакції газети «Експрес»?
– Ну що? – порушив паузу голос Рябцева. – Думаймо разом!
– Я готовий, – Алік подивився на колишнього капітана цілком серйозно. – Тільки я не знаю, як і про що думати!
– Ні, ти не турбуйся! – Рябцев, отримавши позитивний сигнал від Аліка, розслабився. – Я говоритиму, а ти слухай і реагуй! Так ми швидко складемо план дій і почнемо ці дії! Так у нас було заведено в конторі – завжди працювало. Один говорить, двоє-троє слухають і коригують. Отже, що ми маємо? Аномальні природні явища. – Рябцев утупився у вічі Аліку.
Алік зрозумів, чого від нього хоче його давній знайомий, і кивнув. Рябцев діловито всміхнувся й теж кивнув. І вів далі.
– Аномальні природні явища, які ми вже зафіксували: вихід назовні солоного морського повітря з явною присутністю йоду в різних районах міста.
Алік кивнув.
– У місцях виходу цього повітря відбуваються порушення атмосфери і, мабуть, магнітних полів, що приводить людину, що опинилася в цьому місці, в замішання і в паніку.
Алік знову кивнув у відповідь на пильний погляд колишнього капітана. Йому раптом сподобалось, як чітко і ясно Рябцев викладає свої думки. Зовсім не так, як він же намагався пояснити сонному Аліку своє хвилювання цього ранку по телефону. Алік раптом зрозумів, чому Рябцев так сумбурно висловлювався по телефону – перед ним нікого не було, перед ним не було очей, що слухають його! Алік усміхнувся.
– Ці ж локальні аномальні зміни в атмосфері приводять у паніку не лише людину, але й птахів, запрограмованих природою на життя біля моря – тобто на чайок! – Рябцев підвів праву руку, показуючи вказівним пальцем у стелю і, очевидно, маючи на увазі небо. – Значить, морське повітря будить у чайках якийсь інстинкт… Скоріше за все – інстинкт полювання! Чайки живуть зграями. Ймовірно, одна з таких зграй і розбила вітрини рибного магазину на Липинського, і вони ж викрали звідти всю живу рибу, що була в магазині…
Рябцев завмер, немовби був сам вражений власними висловленими вголос думками. Його рот трохи розкрився, він подивився на піч із порожньою джезвою на конфорочних кругах, підвів погляд на віконце.
– Слухай, а звідки у Львові чайки? – запитав він несподівано, повернувши погляд на хазяїна житла.
Алік знизав плечима.
– Зі звалища, напевно, з Грибовичів…
– Але до звалища вони ж десь біля води жили?
– Не знаю, – видихнув Алік.
– Гаразд, повернемося до нашого аналізу. Значить, ми з тобою погодилися, що солоне повітря просочується десь із-під землі. Так?
Алік замислився. Це припущення все-таки викликало сумніви, але ж усе інше Рябцев виклав так доладно і логічно! Може, дійсно з-під землі?
Алік нерішуче кивнув.
– Бачиш, нам треба діяти самим і провокувати на дії інших. А значить, спочатку ми маємо підкинути сенсацію газетам! Як ти думаєш?
– Згоден, – твердо мовив Алік.
– Якщо ти прийдеш до редакції й розповіси їм про все, вони подумають, що ти обкурився! – голос Рябцева втратив упевнену інтонацію. – Якщо прийду я, вони подумають, що їх хочуть використати в якій-небудь спецоперації… Треба, щоб прийшов хтось третій…
– Хто? – запитав Алік.
– Це має бути людина, що викликає довіру, бажано, відома в місті…
– Письменник? – вирвалося в Аліка.
Очі Рябцева пожвавилися.
– Чому письменник?
– А кому ще повірять? Політику, чи що?
– Ні, – погодився колишній капітан. – Політикові не повірять. Але, наприклад, якому-небудь професорові університету повірять!
– Є такий, – зрадів Алік і відчув, як його охоплює незвичайний азарт, ніби він тепер став причетним до деяких великих подій. – Він і письменник, і в університеті викладає!
– Хто це? – Рябцев подався всім тілом уперед.
– Юрко Винничук! Мого віку…
– Що, теж такий волохатий, із хіпі?
– Ні, навпаки, лисий, не хіпував, просто пив…
– Отож я й подумав, що не чув раніше про такого… А він, думаєш, погодиться?
– Треба поговорити. У мене є його телефон. Він у Винниках живе! – сказав Алік, і згадана ним самим назва львівського передмістя переключила його думки на безкоштовний душ і безкоштовне прання одягу, які йому пропонували там же, у Винниках.
Рябцев вичікувально дивився на замисленого Аліка. За вікном не переставав дощ. Алік згадував кругловиду Оксану. І думав про гарячий душ. Йому дійсно раптом захотілося в гарячий душ. Ні, не для того, щоб намилитись і пройтися по своєму тілу мочалкою. Це він міг зробити в будь-який день після закінчення спектаклю в душі за акторськими убиральнями. Ні, захотілося просто стояти і «слухати» всім тілом гарячу воду, що ллється по шкірі. І щоб на вулиці періщив суцільний, безперервний холодний дощ. Він уявив собі це відчуття, цю картину. Уявив себе під гарячим душем. Стало жарко. На лобі виступив піт.
– Ну що? – нетерпляче запитав Рябцев. – Придумав що-небудь іще?
– Ні, – Алік відволікся від своєї гарячої уяви. – Зараз подзвоню Винничуку…
Він дістав мобільник, «заліз» у список контактів.
Через десять хвилин під зливою на жовтому «piaggio» вони вже їхали на зустріч із Юрком Винничуком. Знову Алік сидів іззаду, незручно обхопивши колишнього капітана руками, зімкнувши їх на його животі. Йому було б зручніше дотягнутися руками до керма, але вести моторолер удвох, та іще й по мокрій дорозі, було ризиковано.
Крислатий шкіряний капелюх Аліка явно заважав їх швидшому просуванню по дорозі, зате частково рятував од дощу. Здути його міг зустрічний вітер тільки разом із головою – натягнута лямка капелюха різала підборіддя. Але ж за всяку зручність треба платити якоюсь незручністю. Волосся, одначе, було вже абсолютно мокре, з нього вода струмками збігала вниз і злітала на дорогу гронами великих крапель, уже розсмиканих вітром. Маківка Ряб-цева, об яку при сильному гальмуванні Алік обов'язково б ударився своїм підборіддям, блищала мокрою лисиною, майже не помітною в суху погоду.
Юрко Винничук чекав їх у барі «Чарівний ліхтар» на Федорова. Він сидів за барною стойкою з келихом білого вина. Сірі випрасувані брюки, начищені чорні качконосі туфлі та бежевий светр грубого плетіння надавали йому незвичайної солідності. «У такому вбранні горілку не п'ють!» – подумав Алік, одночасно помітивши на вішалці мокрий чорний плащ і внизу, на дерев'яній підлозі, згорнуту парасольку, що лежала в невеликій калюжці води.
– Юрко, – Алік відрекомендував давнього знайомого колишньому капітанові.
– Рябцев, – назвався той і простягнув руку.
– А ім'я та по батькові? – зацікавився Юрко Винничук.
Алік хотів було вставити швидко ім'я та по батькові Рябцева в цей словесний момент знайомства, щоб швидше перейти до справи, але зі здивуванням зрозумів, що не знає ні його імені, ні по батькові. Приголомшений, він «стрибнув» у пам'ять, але і там натрапив тільки на комбінацію «капітан Рябцев».
– Пане Юрію, – заговорив Рябцев напрочуд ввічливо. – Я не користуюся, чесно кажучи, своїм ім'ям уже років сорок, якщо не більше. Поки мати була жива, користувавсь, а потім перестав… Річ у тому, що я служив УКДБ.
– У Львівському? – уточнив Винничук.
– Так, але ми до вас з іншого приводу приїхали… Сядьмо? – запропонував Рябцев і озирнувся на вільний столик біля вітражного вікна.
