Тінь сови - Шкляр Василь (книги полностью .txt) 📗
— Добре. Я розкажу вам, як усе було. Тільки ви, будь ласка, нікому, а то скажуть — побіг жалітися… А я ж не пожалітися хочу, я хочу зрозуміти. — Муталіб глянув на понівеченого ліхтарика, що лежав обік нього, знов попросив: — Навіть голові Кадаму Силаєву не кажіть, а то подумає: бач, якому розмазні дали подарунок, а він його не вберіг.
— Обіцяю мовчати, — сказав Єгям-ата.
І Муталіб розказав усе. Косуючи на мишку, що зирила на нього двома чорними крапельками з дула рушниці, він розказав, як збирав бавовну, не думаючи, ні про яку нагороду, як несподівано для всіх Кадам Силаєв підніс йому ось цього, тоді ще новенького ліхтарика і як потім його перестріли троє біля Зміїних скель і почали лупцювати. Муталіб думав, що вони хочуть забрати ліхтарика, а ті троє лише потовкли його ногами і пішли геть.
— Чому, чому вони так зробили? — зазирав Муталіб у єдине око Єгяма.
Єгям-ата довго мовчав, злегенька покивуючи головою, потім поставив піалу й сказав:
— Найбільше лихо у світі, синку, — це людська заздрість. Якби Кадам Силаєв дав їм по десять ліхтариків, а тобі дав одинадцять, на одного більше, вони б все одно били тебе. От що робить з людиною заздрість. Їх не ліхтарик розлютив, а вищість твоя, те, що ти заслужив його чесно, ти працював найкраще, не думаючи про винагороду, і цього вони не могли простити тобі. Це їм не вкладається у голову, вони тільки відчувають, що ти вищий, а вони нижчі, тому й побили тебе. Вдалися до сили від безсилля, ти мене розумієш, синку? — Єгям-ата повернув голову трохи ліворуч, щоб краще бачити Муталіба, й повів далі: — Колись ти це зрозумієш і тоді так, як я, тисячу разів скажеш собі: найбільше лихо у світі — це людська заздрість. Хіба не вона, заздрість, породила сьогодні в цих людях таку жорстокість? Від неї, від неї, синку, жорстокість, і вбивства, і брехня, і війни, і всі біди, які підстерігають людину. І вони, ці вбивці, брехуни й відступники — вони розуміють, що такими зробила їх заздрість, і тому найдужче бояться зізнатися перед людьми, навіть перед самими собою, що вони заздрісні. Ти, синку, ще багато поживеш на світі й побачиш, що людина легко зізнається у своїх гріхах: зізнається, що вона любить золото, гроші, багатство, що вона бреше, не проти поледачкувати, втекти від роботи, — в усьому зізнається, кається чи не кається, але зізнається підла душа; вбивця і той не витримує, приходить тоді, коли його сліду ще не знайшли і каже: в’яжіть мене, це я убив. Було і таке бува, синку. Але ніколи не було такого, щоб хтось став перед людьми і сказав: судіть мене, я — заздрісник. Бо вони, ці заздрісники, знають, що це найбільше зло, якого немає навіть серед звірів, найстрашніша вада, не гідна жодного живого створіння.
Одноокий Єгям підлив собі в піалу чаю, надпив і, перевівши подих, вів далі, поблискуючи своїм єдиним оком:
— Так, люди придумали для свого виправдання якусь білу заздрість. Мовляв, є чорна заздрість, а є біла. То знай же, синку, що це брехня. Немає ніякої білої заздрості, є радість, щира радість за гаразди іншої людини! Все інше — брехня, чорна заздрість, вона буває тільки чорною і підступною! — майже закричав одноокий Єгям, схоплюючись на худі ноги. — І наша трагедія в тому, що ми не знаємо, як з нею боротися! Ледаря ми можемо примусити працювати, брехуна можемо вивести на чисту воду, і справедливість візьме гору, вбивцю ми можемо кинути до в’язниці або і вбити. Але ми, синку, не знаємо, як боротися із заздрістю. Я багато думав над цим. Може, думав, колись усі матимуть всього вдосталь, і тоді буде інакше. Але ні… Дай сьогодні клишоногому Бабаджанові, який наторгував на Півночі за урюк купу грошей, дай сьогодні йому ні за що три мішки золота, і він стрибатиме до неба, та коли дізнається, що пикатому Камюлу дали чотири мішки чи бодай на грам більше, клишоногий Бабаджан так зненавидить його, що стережись. Він готовий буде віддати назад свої три мішки, аби лиш у пикатого Камюла забрали його чотири… Ось що таке людська заздрість, синку, ось чому вони розтоптали твого ліхтарика…
Єгям-ата сів, помовчав і додав:
— І немає на цю біду жодних ліків, і ради немає.
Муталібові здалося, що Єгям-ата чекає відповіді на його слова, проте він не знав, що сказати, хоча й багато чого зрозумів із того, що той говорив. Може, не все, але багато, і треба якось дати знати одноокому Єгяму, що він говорив недаремно, що перед ним сидить не слинько. І, відвівши очі вбік, дивлячись на цівку рушниці, де вже не видно було мишки — чи заховалася глибше, чи втекла, — Муталіб сказав:
— Єгям-ата, я більше не буду красти кавунів з вашого баштана.
— Пусте, — махнув він рукою. — Думаєш, я не бачу, як ви забігаєте у мій баштан? Бачу. Але це пусте, дитячі розваги. Зате виростеш, станеш дорослим і колись згадаєш старого Єгяма. І тоді не простягнеш руку до чужого… Ти ким хочеш бути?
— Не знаю, — сказав Муталіб. — Може… може… лікарем. Хочу робити так, щоб людям… ніколи не боліло, — і соромливо опустив голову: він ніколи про таке не думав, це тільки тепер зморозив одноокому Єгяму перше, що спало на гадку, і виходило так, ніби обдурює його, щоб Єгям-ата не подумав, що розмовляє з якимось слиньком, у котрого ще й мрії нема.
— Добре діло намислив, — сказав Єгям-ата. — Дуже добре діло. Я радий, що в Алішера, Карієвого сина, такий розумний онук. Передай же йому вітання од мене.
«А може, я й не збрехав, — подумав Муталіб, — може, я справді хочу бути лікарем і навіть колись ним стану».
— Хвилинку! — Одноокий Єгям підвівся. — Я зараз прийду.
Він пішов на праву половину баштана, де вилискували проти місяця (уже місяць зійшов) великі череваті кавуни, вибрав найбільшого, дав йому щигля, приніс і подав Муталібові.
— Це кавуниха, тримай, не впусти, — сказав він. — Передай од мене своєму дідові Алішерові, скажеш, вітання передає йому одноокий Єгям. — Він так і сказав про себе: одноокий Єгям.
Й ось тепер точнісінько таку кавуниху із блідо-жовтою плямою на боку, з жіночою коричневою цяткою-родимкою на вістрі осердя, таку-от солодку кавуниху викотив з мішечка Атаназар і сказав, що це Муталібу вітання від одноокого Єгяма.
— Справді? — зрадів Муталіб. — Як він там, наш Єгям-ата? Живий?
— Живий-здоровий, — сказав Атаназар. — І досі доглядає баштан, і непогано, як бачиш, доглядає, — кивнув на черевату кавуниху.
— З якої половини дав? — весело спитав Муталіб.
— З правої.
— Тоді я вірю, що це ти не вкрав, що це справді від одноокого Єгяма. Скільки ж це йому літ уже? Сімдесят, вісімдесят?
— Більше. Він, мабуть, і сам не знає скільки. Передай, каже, Муталібові і скажи, який я радий, що такий славний онук у Алішера, Карієвого сина. Хай згадає, каже, одноокого Єгяма, тільки хай, каже, не викидає зернята з цієї кавунихи, а візьме на насіння.
— Еге, на балконі баштан заведемо! — сказала Клавдія Іванівна.
Вони всі разом сіли до столу, хоч видно було, що Атаназарові зручніше сидіти на підлозі під стінкою. Дуже вже тішилася з того Клавдія Іванівна, але без кривої думки, добродушно так усміхалася і, смакуючи кавунихою, розпитувала Атаназара про його рясну сімейку, про кишлак, роботу і, дізнавшись, що Атаназар чабанує, аж у долоні сплеснула від захвату. Почала розпитувати про овечок, окіт, і що особливо здивувало Муталіба, вона називала навіть породи овець і деякі подробиці, яких не почерпнеш із телепередачі «У світі тварин», а тим більше з журналів «Здоровье» та «Человек и закон». Якби Муталіб не знав Клавдію Іванівну, то подумав би, що й вона десь чабанує чи принаймні вивчає овечок десь на дослідній станції. У всякому разі, Атаназар так припав їй до душі, що вона не пустила його до готелю. «Є ж вільна кімната, ось ця вітальня, поживіть трохи у нас, Атаназаре. Ви ж Муталібів товариш, почувайтеся як у себе вдома, сідайте на підлогу чи куди вам хочеться, а там буде видно».
Атаназар відмовлявся, незручно, мовляв, маленька дитина в домі, він знає, що це таке, бо його Гюльнара ось-ось днями має народжувати шосте, і він, поки Уктам буде на обстеженні (Муталіб каже, що це займе тижнів зо два), хоче навіть з’їздити додому, провідати її і побачити шосте своє дитинча.
