Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗

Великий водій

— 1 —

Щороку Тесс відгукувалася на дванадцять повністю оплачуваних запрошень, якщо їй щастило їх звідкілясь отримати. Брала дванадцять сотень доларів за кожний виступ, отже, загалом виходило понад чотирнадцять тисяч. Це був її приватний пенсійний фонд. Почуваючись після дванадцяти вже опублікованих книжок все ще цілком задоволеною В’язальним товариством Вербового Гаю, вона не дурила себе, ніби зможе продовжувати їх писати й після того, як їй виповниться глибоко за шістдесят. Ба навіть якби й так, то що вона на той час зможе зачерпнути із дна спорожнілої діжки? «В’язальне товариство Вербового Гаю вирушає в Терре Гот» [80]? «В’язальне товариство Вербового Гаю відвідує Міжнародну космічну станцію»? Ні. Навіть якщо в дамських літературних клубах, котрі становлять її головну опору, і читатимуть такі романи (а радше за все, таки читатимуть). Ні.

Отже, мала вона вдачу кмітливої білочки, котрій добре живеться з гонорарів за книжки... Але горішки на зимовий час відкладати не забувала. Упродовж останніх десяти років Тесс щороку вкладала від дванадцяти до шістнадцяти тисяч у свій накопичувальний фонд. Через хитання ринку акцій загальна сума поки ще не була такою, як їй мріялося, але вона запевняла себе, що якщо не переставати трамбувати, все з нею мусить бути гаразд; усередині неї працював невеличкий, але потужний двигун. Крім того, щороку вона також зголошувалася щонайменше на три безоплатні виступи, аби підмаслити собі сумління. Цей часто дратівливий, внутрішній орган не турбував її, коли вона брала чесні гроші за чесно виконану роботу, хоча подеколи й смикався. Либонь, тому, що плескання язиком та писання автографів на книжках не відповідали тій концепції праці, задля усвідомлення якої її виховували.

Окрім гонорару щонайменше дванадцять сотень доларів, вона висувала ще одну вимогу: щоб їй зручно було самій доїхати машиною до місця виступу та щоб дорогою туди й назад не треба було робити більше однієї зупинки на ночівлю. Це означало, що вона рідко заїжджала кудись далі Ричмонда в південному напрямку або Клівленда в західному. Одна ніч у мотелі нагороджувала їй втомою, але була ще стерпною; дві вибивали її з нормального стану на тиждень. До того ж Фрітці, її кіт, ненавидів залишатися сам на хазяйстві. Він це ясно давав зрозуміти, коли вона поверталася додому, плутаючись у неї між ногами на сходах та знічев’я випускаючи пазурі, коли вже всідався у неї на колінах. І хоча Петсі Макклейн, найближча її сусідка, чудово справлялася з його годуванням, він майже не їв як слід, поки Тесс не поверталась додому.

Справа була зовсім не в тім, ніби вона боялася літати чи остерігалася обтяжувати організацію, яка її запросила, дорожніми видатками, вписувала ж вона до загального рахунку ночівлю в мотелях (номери завжди комфортабельні, але ніколи шикарні). Просто вона це ненавиділа: всі ті натовпи й принизливе сканування всього тіла, ненавиділа те, як авіакомпанії останнім часом підгребли під себе все, що зазвичай було безплатним, усі ті затримки... і той невідворотний факт, що ти перестаєш бути сама собі хазяйкою. Оце-то й було найгіршим. Щойно пройдеш ті їхні безкінечні контрольні пункти та отримаєш врешті дозвіл зайняти місце на борту, як от їй вже й віддав найціннішу зі своїх цінностей — власне життя — в чужі руки.

Звісно, те саме стосується швидкісних магістралей та федеральних шосе, якими вона майже завжди користувалася у своїх поїздках. Якийсь п’яниця міг не впоратися з керуванням, перескочити роздільну лінію і лобовим зіткненням покінчити з твоїм життям (самі-то вони виживають зазвичай; скидається на те, що п’яні завжди виживають), але, сидячи за кермом власної машини, вона принаймні мала ілюзію самостійності. А ще їй просто подобалося кермувати. Це заспокоювало. Деякі з найкращих її ідей народилися, саме коли вона мчала на круїз-контролі, і з увімкнутим радіо.

— Можу закластися, що в попередній інкарнації ти була водієм-далекобійником, — проголосила якось Петсі Макклейн.

Тесс не вірила в минулі життя, та й у майбутні теж, як на те пішлося — в метафоричному сенсі вона вважала: що людина бачить, те вона й має, — але їй подобалася сама ідея такого життя, де вона не маленька жіночка з личком феї й сором’язливою усмішкою, котра заробляє собі на хліб писанням затишних детективчиків, а дебелий парубок у крислатому капелюсі, який притіняє йому засмаглого лоба й сивіючу щетину на щоках, парубок, що дає волю бульдогові [81] на своєму капоті вести себе мільйонами шляхів, котрими помережана ця країна. І без усякої в такому житті потреби прискіпливо аранжувати деталі туалету перед виходами на публіку; достатньо линялих джинсів і чобіт з пряжками збоку на халявках. Їй подобалося писати книжки, і виступати перед аудиторією їй було легко, але насправді найбільше їй подобалося кермувати машиною. Після виступу в Чикапі [82] це вражало її забавністю... проте не того типу забавністю, що підбурює розсміятися. Аж ніяк, зовсім іншого ґатунку забавністю.

— 2 —

Запрошення від «Книгогризів-Буквоїдів & Ласунів» ідеально пасувало її вимогам. Чикапі — це на відстані якихось шістдесяти миль від Сток-віліджа, виступ має відбутися в денний час, до того ж «КБ&Л» запропонували їй гонорар не дванадцять, а п’ятнадцять сотень. Плюс, звісно, витрати, але вони мінімальні, оскільки їй не доведеться навіть зупинятися в «Затишних двориках» або в «Гемптон-Інн» [83]. Запрошення було підписано особою на ім’я Рамона Норвілл, котра пояснювала, що, хоча вона й є старшою бібліотекаркою в Публічній бібліотеці Чикапі, наразі вона звертається до Тесс як Президент товариства «Книгогризи-Буквоїди & Ласуни», яке влаштовує по одній денній лекції щомісяця. Там усіх заохочують приносити з собою домашні смаколики, і такі заходи мають велику популярність. На 12-те жовтня вони мали домовленість про виступ із Дженет Іванович [84], але та скасувала свій приїзд через якісь сімейні обставини — чи то весілля, чи похорон, через що саме, Рамона Норвілл не мала певності.

«Я розумію, що звертаюся до вас із надто терміновою пропозицією, — писала міс Норвілл у дещо підлесливому останньому абзаці, — але у Вікіпедії повідомляється, що ви живете по сусідству, в Коннектикуті, а наші книгогризи тут, у Чикапі, всі такі щирі шанувальниці ваших панн із В’язального товариства. Ви отримаєте нашу невмирущу вдячність, звісно ж, разом зі згадуваним вище гонораром».

Тесс сумнівалася, що вдячність протриває довше від пари днів, крім того, вона вже мала домовлений виступ у жовтні («Тиждень літературної кавалькади» у Гемптонах [85]), але ж траса І-84 виведе її на 1-90, а там і до Чикапі зовсім близесенько. Легко підскочити, легко вискочити. Фрітці навіть не зрозуміє, що вона кудись з’їздила.

Звичайно, Рамона Норвілл подавала в листі свою електронну адресу, і Тесс тут же їй відписала, що погоджується з датою й сумою гонорару. А також уточнила — як вона це зазвичай завжди робила, — що підписуватиме автографи не довше ніж годину.

«Маю кота, котрий виказує мені свою зневагу, якщо я не нагодую його вечерею особисто», — додала вона. Поставила запитання про ймовірність якихось додаткових побажань, хоча й без того знала, що там на неї може очікувати; такі читання вона регулярно відбувала відтоді, як їй виповнилося тридцять. Утім, заповзяті організаторки, до типу яких, певне, належала й Рамона, самі очікували на подібні запитання, і якщо ти їх не ставив, вони починали нервуватися, загадуючись, чи не з’явиться ця запрошена письменниця до них без ліфчика й нетверезою.