Дракула - Стокер Брэм (читать книги регистрация .txt) 📗
«Наглядачу, здається, вовки чимось не задоволені».
«Можливо, це через вас», — відповів я, бо мені не сподобалась його манера говорити. Він не розсердився, хоча я сподівався розізлити його, а лише посміхнувся пихатою посмішкою, продемонструвавши рот, повен білих гострих зубів.
«О ні, я їм подобаюся», — відповів він.
«О так, ви їм подобаєтеся, — відповів я, перекривляючи його. — Їм подобається кістка, а ліпше дві, а ви для них — повний мішок, щоб почистити зуби під час чаювання».
— Отже, як це не дивно, але коли тварини побачили, що ми розмовляємо, вони вляглися на землю. А коли я зайшов до Берсикера, він дозволив мені почесати в нього за вухом, як завжди. Той чоловік також підійшов і, простягнувши руку через ґрати, також почесав у нього за вухом!
«Стережіться, — сказав я, — Берсикер — спритний».
«Не переймайтеся, — відповів він. — Я вмію з ними поводитися!»
«Ви маєте справу з вовками?» — спитав я, знявши капелюх перед людиною, що спеціалізується на вовках. Таких людей ми, наглядачі у зоопарку, поважаємо.
«Ні, — промовив він, — не зовсім справу, але я маю кілька таких домашніх улюбленців». І з цими словами він відкланявся, неначе лорд, знявши капелюха, і пішов. Старий Берсикер дивився йому вслід, поки той не зник із-перед очей, тоді вилягся у кутку і не виходив звідти весь вечір. Минулої ночі, коли зійшов місяць, усі вовки в зоопарку завили. Але в них не було жодної причини для виття. Поруч не було нікого, крім якогось чоловіка, який кликав свого собаку, що забіг далеко, напевно, на Парк Роуд. Одного разу чи двічі я виходив поглянути, чи все гаразд. Саме так і було, а потім виття припинилося. Акурат перед дванадцятою годиною я зробив обхід, та коли дійшов до клітки Берсикера, то побачив, що штаби зламані, а клітка порожня. Ось і все, що я знаю.
— Ще хто-небудь, крім вас, бачив це?
— Один із наших сторожів, який у цей час опинився поряд. Він вертався з вечірки і бачив якогось великого сірого собаку, що перескочив через паркову огорожу. Принаймні він так сказав, але я не дуже йому вірю, бо він і словом не обмовився про це своїй місіс, коли дістався домівки, а повідомив про це лише тоді, коли про втечу вовка стало відомо. Ми ж усю ніч розшукували Берсикера в Парку, а хлоп і не згадав, що щось бачив. Моя думка така, що в його голові грала гармонь після вечірки.
— Містере Білдер, а ви можете чимось пояснити втечу вовка?
— Так, сер, — промовив він якось підозріло скромно, — гадаю, що можу. Але я не впевнений, чи задовольнить вас моя теорія.
— Звісно ж, задовольнить. Хто ж тоді, як не така людина, як ви, що знає цих тварин з власного досвіду, ризикне висловити припущення?
— Тоді гаразд, сер. Ось що я гадаю. Мені здається, що вовк утік тому, що він просто хотів вирватися на волю.
Судячи з того, як щиро розсміялася подружжя Білдерів із цього жарту, я зрозумів, що вони вже це робили і раніше, і все це роз’яснення було всього-на-всього заздалегідь продуманим шахрайством. Я міг відповісти на насмішки шановного Томаса тим самим, але подумав, що знаю кращий шлях до його серця, тому сказав:
— Отже, містере Білдер, вважатимемо, що свої перші півсоверена ви відпрацювали, але його братчик також чекає, коли ви заволодієте і ним, розказавши мені про те, як, на вашу думку, надалі розгортатимуться події.
— Ви праві, сер, — сказав він, пожвавівши. — Вибачте мені, я знаю про ваші півсоверена, але стара жінка підморгувала мені, коли я балакав занадто багато.
— Я такого не робила! — обурилася стара.
— Моя думка така: вовк десь поруч. Сторож, який мало що пам’ятає, сказав, що бачив, як вовк мчав учвал на північ, як кінь. Але я йому не вірю, бо як ви знаєте, вовки не вміють бігати учвал, як собаки. Їм цього не дозволяє їхня будова тіла. Вовки такі чудові тільки в казках. Але дякувати Господу, в реальному житті вовк — нижче створіння, собака вдвічі розумніший і сміливіший, і вчетверо войовничішій. А цей вовк узагалі не здатний ані битися, ані здобувати собі їжу. Найбільш вірогідно, він вештається десь навколо парку, переховується і тремтить від страху, і дивується, якщо взагалі здатний мислити, де ж подівся його сніданок. А може, він забіг на якесь подвір’я за парком і сидить у вугільному підвалі. Якщо він не знайде там їжі, то шукатиме її, і можливо, вчасно побачить м’ясну лавку. Якщо ні, можливо, якась няня загуляє із солдатом, залишивши спадкоємця у візочку без нагляду, і я не здивуюся, якщо одним немовлям стане менше. Це все.
Я передав йому наступні півсоверена, і цієї самої миті побачив, що за вікном хтось підстрибнув. Од здивування лице містера Білдера видовжилося.
— Боже, благослови! — вигукнув він. — Це ж повернувся старий Берсикер власною персоною.
Він підійшов до дверей і відчинив їх, що взагалі-то, на мою думку, було зайвим. Я завжди вважав, що дикі тварини ніколи не сприймаються так добре, як тоді, коли між нами і ними є певна надійна перепона. Власний досвід радше підкріплював, ніж спростовував цю думку. Але, напевно, Білдер і його дружина були звиклими до вовків так само, як я до собак. Тварина поводилася миролюбно і слухняно, ніби це з нього малювали на картинках вовка, колишнього приятеля Червоної Шапочки, коли сіроманець намагався втертися у довіру до дівчинки, переодягнувшись її бабусею.
Ця сцена видавалася невимовною сумішшю комедії і драми. Злий вовк, що на півдня паралізував Лондон і змусив усіх дітей у місті тремтіти від страху, зараз нагадував грішника, який розкаявся і якого прийняли назад із розпростертими обіймами, мов блудного сина. Старий Білдер уважно й стурбовано оглядав його. Закінчивши з цим, він сказав:
— Я знав, що старий ускочить у якусь халепу. Хіба я не казав? Ось бачите, у нього вся голова порізана і повна битого скла. Він перестрибував через стіну чи щось таке. Це неподобство, що людям дозволено обсипати стіни огорожі битим склом. Ось що від цього буває. Ходімо, Берсикере!
Він забрав вовка і зачинив його у клітці зі шматом м’яса завбільшки з вгодоване теля, і покинув розповідати.
А я, своєю чергою, більше й не розпитував, адже і так уже отримав ексклюзивну інформацію щодо того, чим сьогодні завершилася дивна втеча із зоопарку.
Щоденник доктора Сьюарда
17 вересня
По обіді я розкладав книги у своєму кабінеті, які через надмір іншої роботи і численні візити до Люсі були звалені на купу. Раптом двері розчинилися, і до кабінету увірвався мій пацієнт з перекошеним од люті обличчям. Мене наче вразила блискавка, бо такого ще не було, щоб пацієнт вдирався до кабінету головного лікаря!
Він одразу ж кинувся до мене. В руках у нього був столовий ніж, і з огляду на те, що стан його був небезпечний, я намагався триматися так, щоб нас постійно розділяв стіл. Він перевершував мене спритністю і силою, і на моє нещастя, встиг вдарити мене ножем, зачепивши лівий зап’ясток, і то досить глибоко.
Перш ніж він завдав другого удару, я вдарив його правою рукою, і він упав на спину, розтягнувшись на підлозі. Мій зап’ясток сильно кровоточив, і незабаром на килимі утворилася справжня калюжка. Побачивши, що мій приятель не збирається повторювати спробу, я зайнявся своїм зап’ястком, постійно тримаючи розпростерту на долівці постать у полі зору. Коли прибігли санітари, ми взялися до нього. Його поведінка викликала в мене справжню відразу. Він лежав на підлозі долілиць і, наче собака, злизував кров, яка накрапала з моєї рани на зап’ястку. Його легко вгамували, і на мій подив, він досить спокійно пішов із санітарами, повторюючи знову і знову: «Кров — це життя! Кров — це життя!»
Я не міг собі дозволити втрачати кров, особливо зараз. Я і без того втратив її забагато, щоб фізично почуватися добре. До того ж хвороба Люсі затягнулася, і ця жахлива фаза, в якій вона перебуває зараз, вплинула на мене. Я надто збуджений і стомлений. Я потребую відпочинку, відпочинку і ще раз відпочинку. На щастя, Ван Гелсінґ не викликає мене, тож не потрібно позбавляти себе сну. Сьогодні я відчув, як сильно його потребую.
