Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович (книги без сокращений .txt) 📗
Від середини минулого століття перуанський уряд кілька разів пробував переконати амазонських розбишак у тому, що вони займаються неблагочестивою й по-всьому мерзотною справою, котра, крім іншого, спотворює міжнародний імідж країни. Розбишаки переконань не послухали і оголосили уряду війну. Бої в джунглях тривали кілька років з перервами, але впертих повстанців так і не вдалося викурити з нетрищ. На початку дев’яностих керівництво країни махнуло на них рукою: нехай вони вдавляться тим коксом.
Утім, 2009-го новий перуанський уряд надумав повторити спробу приструнчити непокірних, і знову розпочав бойові дії на сході країни. На жаль, мені не відомо, чим закінчилася ця історія, одначе останні новини, які вдалось почути, стосувалися урядового вертольота з кільканадцятьма десантниками на борту, якого повстанці збили десь над лісами Мадре-де-Діос.
Причина цьогорічного страйку в Куско була, як на українця, вельми банальною. За тиждень до мого прибуття у столицю штату до місцевих активістів дійшли чутки, що вельмишановний сеньйор Алан Гарсія Перес, президент Перу, надумав приватизувати у горах чималий шматок землі. Свідомі городяни миттю збурили решту волелюбної провінції, і за кілька днів увесь штат вже захлинався у справедливому обуренні. В найвіддаленіших куточках почалися заворушення та колотнеча, котрі поволі докотилися до столиці. 21 липня, якраз тоді, коли моя Експедиція вирушала до Мачу Пікчу, страйк досяг апогею. Дороги перетяли завалами, у гірських селищах звели барикади, ніхто не працював, ніхто нікуди не їздив. Кілька невдах бекпекерів, які ненароком опинилися посеред цього розгардіяшу, не знали, що діяти і куди бігти.
Усе це, звісно, було б дуже цікаво, якби ми з Яном не входили в число отих «невдах бекпекерів». Ба більше, ми вже мали на руках квитки на вечірній потяг до Мачу Пікчу (62 USD з чоловіка), дозвіл на відвідання загубленого міста (для іноземців — 40 USD), а також бронювання ліжок на дві ночі у хостелі в Аґуас Калієнтес, містечку біля підніжжя гори, на вершині якої розташована найвідоміша інкська фортеця (ще додатково 24 USD)…
- І як нам тоді, в дідька, добиратися до Мачу Пікчу?! — вибухнув я, спопеляючи ні в чому не винну дівчину гнівним поглядом. — Має ж бути хоча б якийсь спосіб!
Дівча геть знітилось, опустило очі, а тоді заперечно похитало головою:
— Тільки не сьогодні. Пробачте, пане…
Моя пика, певно, зробилася червоною мов помідор, бо Ян квапливо відтяг мене від стійки, після чого зайняв моє місце.
— Та все ж, сеньйорито, порадьте, будь ласка, що нам робити? — чемненько запитав чех.
— Чекати, — похнюплено відповіла перуанка. — Може, уряд домовиться з повстанцями і завтра дороги розблокують.
Почувши це, я ледь не луснув від лютощів та розчарування. Адже ми не могли чекати до завтра! Завтра ми вже мусимо дряпатися на Мачу Пікчу.
Я потягнувся рукою до журналу відгуків, однак нині насуплена перуанка мерщій вихопила його з-під моїх рук і сховала під столом. То, мабуть, такий спеціальний перуанський журнал відгуків, де можна писати лише похвальні оди. Я сердито грюкнув долонею об стіл, хотів щось сказати, але Ян уже тягнув мене геть із туристичного офісу.
Авеню El Sol, як і раніше, пустувало. Я швидко осадив свій гнів і почав обдумувати ситуацію.
— Які цього разу будуть ідеї, босе?… — негучно процідив чех на вулиці.
— Ми не можемо чекати, — повторив я, більше, певно, переконуючи себе самого, ніж Яна. — Ми… ми повинні діяти.
— Ну і що ми «повинні діяти»? — не без сарказму перепитав чех.
Я пропустив повз вуха насмішку, сердито сплюнув на асфальт і твердо проказав:
— Пробиватися до Мачу Пікчу. За будь-яку ціну…
Мій бойовий запал трохи вгас після того, як цілу годину ми з напарником безрезультатно тинялися вуличками Куско, намагаючись знайти хоч який-будь транспортний засіб, хоча б яку-небудь таратайку на колесах, яка може їздити, або хоча б когось, хто згодився б провести нас крізь блокаду. Ми навіть змоталися на стоянку приміських автобусів, де нам сказали те ж саме, що й у туристичному офісі: чекайте, може, назавтра уряд і заколотники домовляться.
Тож ми продовжували тинятися інкською столицею без жодних практичних ідей, як нам далі чинити.
— Таксі! Чувак, дивись: там таксі! — зненацька заволав чех.
Я зиркнув уперед і побачив за сотню метрів попереду на перехресті, де починався наступний квартал, старезну білу «Тойоту» з жовто-чорними шашками таксі. Авто щойно спинилося коло тротуару, з нього вийшло двоє пасажирів, один з яких саме розраховувався з водієм. Я зрозумів, що не можна марнувати ні секунди, схопився за лямки наплічника, до болю втиснувши їх у плечі, і понісся вперед. Ян, сопучи і форкаючи, тупотів за мною.
Таксист уже рушав, коли я перетяв йому дорогу, з розгону заледве не розлігшись на капоті.
— Сеньйоре, — волав я, захекавшись, — сеньйоре, нам потрібна ваша допомога!
— Я не працюю сьогодні, - похмуро відрубав шофер.
— Але я щойно бачив як ви висаджували пасажирів!
— То були мої родичі.
— Ми заплатимо вам великі гроші, - втрутився у розмову Ян.
— Так, так! — підтвердив я. — Дуже великі гроші. Зможете потім цілий місяць возити всіх своїх рідних.
Таксист обвів язиком порепані губи, витримав паузу, а тоді мовив, навіть не дивлячись на нас:
— Куди їхати?
— Ойянтайтамбо, — з надією прошепотів я.
Перуанець перевів погляд на мене.
— Там всюди завали, — холодно просичав він, — але… можна спробувати. Може, вони нас пропустять, — а тоді назвав ціну: — Сотня. Сто нуебо солів.
Ми з чехом поспішно замахали головами, висловлюючи згоду, після чого мерщій забралися на задні сидіння. Біла «Тойота» повільно покотила до виїзду з Куско.
Хвилин через десять, петляючи якимись затурканими закапелками, то видираючись вгору, то спускаючись вниз, нам вдалося виїхати з Куско. Я зрадів, адже першу лінію завалів, що розташовувалася зразу на виїзді з міста, було подолано. Втім, моя радість виявилася передчасною. Через три чи чотири кілометри дорога піднімалася на одну з вершин і проходила повз невелике гірське селище. На самому в’їзді в село дорогу перегороджувала величезна купа каміння та повалених дерев. За нею виднілося кілька менших завалів. Праворуч, коло першої барикади був вузький прохід, який страйкарі, вочевидь, залишили для власних потреб, однак у ньому незмінно чатували півдюжини озброєних ломами, битками та камінням перуанців.
Побачивши натовп набурмосених горян і зрозумівши, що наша поїздка може закінчитися невідомо чим, я першим ділом розіпхав усю готівку по трусах та шкарпетках, а затим запхав паспорт у задню кишеню джинсів. Усе інше не так важливо. Таксист тим часом спинився на безпечній віддалі від звалища (звідки його не могли дістати камінням) і щось прокричав до бунтарів у проході. У відповідь горяни заперечно захитали головами, недвозначно тицяючи пальцями вниз у долину. Мовляв, забирайся геть по-хорошому. Шофер закрив вікно і винувато проказав до нас:
— Не вийде. Я можу відвезти вас назад до Куско…
Зненацька я помітив, що чоловіки на барикаді заворушилися. Кілька з них поквапливо злізли з кам’яної кучугури і, боязко озираючись, позадкували в придорожню тінь. Група, що затуляла єдиний проїзд, і собі неохоче відступила. Я роззирнувся і зрозумів причину переполоху. Зліва на дорозі неподалік від нашого таксі вигулькнув білий патрульний джип. Тихенько, без мигалок та сирени, охоронці правопорядку наближалися до завалу. Страйкарі, стискаючи в руках каміння, знехотя й неквапом відходили, ховалися за парканами прилеглих до дороги подвір’їв. Ніхто зі страйкарів поки не мав бажання розпочинати відкриту конфронтацію з представниками закону.
Втім, полісмени теж не мали ані найменшої охоти лізти на рожен.
Джип наблизився до барикади, з’їхав з дороги і почав об’їжджати завал праворуч, розмелюючи колесами шматки гірської породи. От тоді мене немов струмом вдарило. Я миттю втямив, що це наш єдиний шанс, і заверещав наче мавпа, якій причавило хвоста бульдозером:
