Чорний іній - Строкань Валентин (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Спустившись на кригу і залишаючись у затінку сходів, Фердинанд нахилився й почав вдивлятися у присмерк під бараком в тому напрямку, звідки, як йому здавалося, долинав шум. Замети заважали роздивлятися, одначе він виразно побачив натягнутий мотуз.
Старший лейтенант Байда не помилився в своєму товаришеві, якому вдалося з першого кидка закріпити айс-фі-фі на даху в потрібному місці. Валєєв хутко опустив на землю бухту мотуза, видерся нагору й зупинився навпроти віконця. Закріпившись на мотузі за допомогою ручної та ножної петель, він видобув з кишені щось на зразок «фомки» і почав неквапно орудувати нею, щоб розкрити щільно підігнані одна до одної стулки. Байді належало страхувати — він максимально натягнув мотуз і притиснув його ногою до криги, щоб петлі не прослизали. Та в гарячковому прагненні якнайшвидше досягти мети вони припустилися помилки.
Палі, що піднесли станцію на два метри над кригою, створили ілюзію повної прозорості навколишнього простору. Здавалося, ніби продивляється все і немає жодного закапелка, де могла б сховатися людина. Але так тільки здавалося.
Фердинанд Альфертс, ховаючись за заметами, підібрався до кутової палі і, затамувавши подих, визирнув з-за неї. Хоча й устиг він підготуватися до будь-якої несподіванки, але від побаченого вкляк. Якийсь тип висів на мотузі під самим дахом і намагався щось колупати в стіні їхнього бараку. Другий тримав кінець мотуза, чимдуж натягуючи його, щоб верхньому було легше втриматися.
Часу на роздуми не було, зараз цей нижній опустить очі і втупиться просто у Фердинанда. Тому рядовий Альфертс не закричав «Стій! Руки вгору!», а, обережно ведучи дулом, узяв на приціл горішнього. Чому саме його, він потім так і не зміг нікому пояснити, адже інший, безсумнівно, становив для нього значно більшу небезпеку. Альфертс зробив повільний видих і натис на спуск.
Автоматна трель хльоснула по нервах Байди, проте не викликала розгубленості, тільки змусила миттєво випустити з рук мотуз і вдарити швидкою сліпою чергою на звук.
Цієї миті згори обвалився Валєєв, і під його знівеченим тілом почала швидко розповзатися кривава пляма. Байда вгатив у бік того, хто стріляв, довгу чергу і почав торсати нерухомого товариша. Схопив за зап'ястя, намацуючи пульс. Очі тривожно перебігали від палі до палі, на слух намагався вловити крізь гуркіт дизеля шум розбурханого барака. Пульс не промацувався.
Німці почали вискакувати назовні. Треба було тікати.
Він кинув останній погляд на розкарячене тіло Валєєва й міцніше стис зуби. Дав кілька черг, приховав у якійсь сніговій шпарині порожній магазин. Потім зняв автомат з грудей мертвого Валєєва і, закинувши за спину свій, почав відходити в бік льодоспаду, туди, звідки вони прийшли.
В цьому напрямку німці переслідувати його не будуть.
45
Тіло не слухалося, як чуже. Коли Смага ледве-ледве розплющив очі й, намагаючись зосередити погляд на найближчому камені, спробував було звестися, камінь чомусь мав фіолетовий колір.
«Напевне, шок... Контузія... — Він згадав, як куля збила шапку... — Невже?.. Той гад поливав від стегна... Друга куля зачепила потилицю... Кам'яні осколки — обличчя...»
Думки обривалися, і йому ніяк не вдавалося зосередитися.
«Я живий... А мав би бути мертвим... Але ж живий! Чому тихо? Вони ж мали добити мене... Може, я в полоні? Ні, я на льоду, а не в приміщенні. А може, залишили здихати на морозі, а самі стежать з горища?»
Він знову спробував задерти голову й роздивитися. Спробував проковтнути слину. Слини не було. Був великий, сухий і неповороткий язик.
«Я мушу звестися... Повинен. Хоч голову... Невже він бив розривними? Кров?.. Де кров?..»
Він прислухався до свого тіла. Важко скосив очі, намагаючись побачити кров на фіолетовому снігу. Але крові не було. Болю не було також.
«Напевне, вони шукали мене... Чому ж не знайшли? Невже я сам пішов?.. Далеко?.. Ага, треба підвестися. А вони стежать за мною і чекають», — раптом жахнувся він.
Перевернувся набік і спробував виповзти з-під снігового дашку, що навис над його сховком. Відчув автомат під ребрами.
— Я живий, живий, живий! — повторював собі, долаючи тупе відчуття відсутності власного тіла. — Я живий, а Чорний — мертвий... Іван теж. Він звалився з причалу...
Спробував звестися навколішки. Це йому стало великого труду. Повільно виповз з-під дашку, огинаючи замет, сів на сніг і роззирнувся.
Праворуч тяглося скельне пасмо, а з трьох боків — крига та сніг. Просто перед собою, але далеко насподі, він побачив метеостанцію. Спостерігаючи за метушнею маленьких постатей, що копирсалися навколо будинку, він здивувався, що зміг відійти непоміченим так далеко. Наче в тумані, він стежив за біганиною білих силуетів навколо підірваного дизеля, бачив, як німці готують нарти.
«Там тепер нема чого робити. Мені в інший бік, — долаючи слабкість, що насувалася з лункої тиші, твердо наказав собі. Він знав — відчаю не можна коритися. — Нехай вони там сидять напоготові, й мені нічого не світить, але все інше — дурниці».
Вигріб з-під пахви автомат, витяг магазин. Порожній. Намацав за спиною підсумок. Видобув новий магазин і вставив у автомат.
«Якщо вже так сталося, поспілкуємося востаннє, хоча й набоїв малувато. Боєць спецзагону Володимир Смага до бою готовий!»
46
Коли вони спустилися в долину, визирнуло сонце, і сніг заграв яскравими відблисками. Черевики чавили крихкий фірн. Вони ступали нога за ногою. Найгірше було першому, йому треба було мати особливу чутливість, бо під фірном ховалися глибокі розломи.
«Тут ніколи ніхто не ходив... Так. Оцінимо снігові умови... Тут видолинок... Перевал недалеко. А передперевальне верхів'я видолинка смертельне! Снігонакопичення на трьох схилах, і на кожному можливий схід лавини. Отже, схилом не можна, підріжемо — і кінець. Гребенем — теж, можуть помітити, в них біноклі... Доведеться притискатися до гребеня одного з бічних відрогів».
Щербо пам'ятав, що, крім хуртовини та відлиги, схід лавини може спричинити так звана перекристалізація снігової товщі. У снігу майже завжди відбувається рух водяної пари. Підіймаючись від теплішої долішньої смуги, пара у верхніх шарах стикається з холодним повітрям, густішає, викликаючи трансформацію снігових кристалів. Звичайно сніжинки зчеплються одна з одною, але через перекристалізацію сніг перетворюється на розсипчасту масу. І вона може зрушитися навіть від людського крику або від падіння крихітного камінця. Все це він знав.
«А ось цей каньйон ніяк не оминути. Тут — один за одним з інтервалом на всю довжину... А час? Скільки на це витратимо часу?.. А інший шлях? Неможливий. Гаразд!.. Багато «блюдець»... Сніг здутий... Відглянцовані ґрунтовими водами... На каменях замерзлі струмені, бурульки... Підступний каньйончик! Подивимося на сніг... Свіжий, порохнявий, сухий. Повзе під моєю вагою, оголює зледенілий схил... Завглибшки сантиметрів п'ятдесят! Пилова лавина! П'ятсот кілометрів на годину. Задушить... А йти треба. Хоч би що — йти».
— Ткачук! Сергію, бачиш той уступ? До нього треба йти з невеликим набором висоти. Далі — камінь, потім западина й перегин. Підеш вище перегину. Потім знову камінь... Не подобається мені той наддув... Сам оціниш можливість... Потім згори оминеш карниз... Якомога далі обійдеш. Дістанешся плити, бачиш плиту, що з нахилом догори? Прекрасна плита. Надійна плита. Потім дріб'язок — майже відлога ділянка... Оминеш наддуви, потім невелика сідловина і... гребінь. Ухопив маршрут? Дивись, дивись. Зараз від тебе багато залежатиме...
Всім бути гранично уважними! Пильнувати за осіданням снігу. Йти слід у слід. Жодних різких рухів і, тим більше, зупинок! Не кричати. Німцеві — кляп. Першим іде Ткачук.
Замикаю я. Інтервал — двадцять метрів. Все. Будь обережним, Сергію. А якщо раптом... Спробуй виковзатися до краю. Решту ти й сам знаєш.
Щербо кинув останній погляд на небезпечний схил, який їм належало перетнути. «Нічого, прорвемося. Тільки подалі від перегину. Схил тіньовий, каньйон вузький... Стоп! Блиснув бінокль, на протилежному схилі. Вони замкнули вихід з долини!»
