Кров і пісок - Ібаньєс Бласко (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Гальярдо йшов від тріумфу до тріумфу. Ніколи ще не почував він такої впевненості в собі, такого припливу сил. Перед самою коридою його завжди обсідали жорстокі сумніви, вагання і навіть страх, чого ніколи не траплялося з ним у ті нелегкі часи, коли він починав завойовувати собі ім’я. Але тільки-но Хуан виходив на арену, страх де й дівався, поступаючись місцем безумній сміливості, що завжди приводила матадора до великого успіху.
Виступивши на кориді, Гальярдо повертався до готелю разом із квадрильєю, бо в маленьких провінційних Містечках усі вони жили разом. Навіть не скинувши з себе бойового костюма, він сідав, спітнілий і стомлений, з приємним відчуттям успіху. До кімнати матадора сходилися привітати його з тріумфом місцеві «інтелігенти». О, він виступив просто «колосально». Перший тореадор світу. Як майстерно заколов він шпагою четвертого бика!..
— Вам справді так здалося? — перепитував Гальярдо з дитячою гордістю. — Я теж гадаю, що удар був непоганий.
І заходила розмова про биків, якій не видно було кінця-краю; минали години, а еспаді та його шанувальникам ніяк не набридало говорити про сьогоднішні події та про давні кориди, що колись відбувалися в цьому містечку. Сутеніло, запалювали світло, а гості все не розходились. Скуті професійною дисципліною, тореро з Хуанової квадрильї сиділи в кутку кімнати й мовчки слухали це базікання. Без дозволу маестро «хлопці» не могли навіть піти перевдягтися й поїсти. Пікадори, в яких нило все тіло, посмуговане синцями після падінь з коня, і щеміли ноги, натерті залізними поножами, нетерпляче крутили в руках касторові капелюхи; бандерильєро, туго затягнуті в просяклі потом шовкові костюми, набігавшись по арені, відчували страшенний голод. Усі думали одне й те саме, люто зиркаючи на шанувальників.
«Коли ж заберуться звідси ці кляті базіки? Щоб їм грець!..»
Нарешті матадор, глянувши на своїх, казав:
— Можете, хлопці, йти.
І пікадори та бандерильєро кидалися до дверей, штовхаючись, як школярі, випущені на перерву. А Гальярдо сидів і слухав далі вихваляння «інтелігентів», забувши про Гарабато, який мовчки чекав, коли можна буде роздягнути маестро.
У вільні дні, відпочиваючи від напруження, в якому тримало його відчуття небезпеки та поклоніння публіки, матадор повертався в думках до Севільї. Вряди-годи він отримував напахченого листа, як завжди коротенького, що вітав його з успішними виступами. Ех, якби донья Соль була тут, поруч!..
У цих постійних переїздах, завжди оточений палкими шанувальниками, які докладали всіх зусиль, щоб зробити йому приємність, Гальярдо сходився з жінками і гуляв на бенкетах, влаштованих на його честь. Після кожної пиятики голова в нього йшла обертом, і він робився похмурий та лютий. Усе його тоді страшенно дратувало, хотілося мучити жінку, помститися на ній за всі ті знущання, яких він зазнав від примхливої доньї Соль.
Часом Гальярдо охоплювало нездоланне бажання звірити свої переживання Насйоналеві — знайти розраду у відвертій сповіді, скинути з душі тяжкий камінь.
До того ж далеко від рідної Севільї Хуан відчував до Себастьяна якусь особливу приязнь, мало не ніжність. Адже той знав про його любовні взаємини з доньєю Соль, бачив її, хоча й здалеку, і вона не раз сміялася, слухаючи розповіді Гальярдо про дивацтва бандерильєро.
Насйональ вислуховував маестро мовчки й осудливо хитав головою.
— Тобі, Хуане, треба забути про цю сеньйору і то якомога скоріше. Для таких, як ми, добра згода в родині важить багато, бо колись ми можемо повернутися додому й каліками. Ти не думай, ніби Кармен ні про що не здогадується, вона знає більше, ніж ти гадаєш. Мені вона не раз патякала, що їй відомо про твої шури-мури з маркізовою небогою… Сердешна! Це гріх — змушувати її страждати!.. Вона також жінка з характером і якщо втратить терпець, це тобі так не минеться.
Але Гальярдо, який, живучи далеко від родини, тільки й думав що про донью Соль, пускав повз вуха застереження Насйоналя й лише знизував плечима на його докори. З безсоромністю самовдоволеного коханця, який хоче, щоб йому заздрили, він прагнув виговоритись, поділитися з другом спогадами про пережиті хвилини щастя.
— Ти собі не уявляєш, що то за жінка! Мені жаль тебе, Себастьяне, адже ти навіть не здогадуєшся, що таке справжня краса. Усі жінки Севільї ніщо супроти доньї Соль. У жодному місті, у жодному селищі, де ми з тобою бували, ти не бачив жінки хоча б трохи на неї схожої. Іншої такої доньї Соль не знайдеш у всьому світі. Після неї чоловікові ніякої вже не захочеться… Якби ти лишень знав її, друже, як знаю я! Наші жінки пахнуть чистим тілом, свіжою білизною. Але ця, Себастьяне!.. Уяви, що ти вдихаєш пахощі всіх троянд Алькасарського саду*… Ні, це навіть щось чарівніше: тут і жасмин, і козолист, і аромат квітів, що, мабуть, ростуть у раю. І все це так і струмує від неї, ніби то пахтять не парфуми, якими вона побризкалась, а її благородна кров. А ще — вона зовсім не така, як ті дурепи, що набридають відразу. З нею завжди до чогось прагнеш: бажаєш чогось нездійсненного і, здається, ось-ось ухопиш його, а воно вислизає від тебе. Коротше кажучи, Себастьяне, ти нічогісінько в цьому не тямиш, не розумієш, що це таке — благородна сеньйора. Отож заткни пельку і не читай мені проповідь.
Гальярдо вже не отримував листів із Севільї. Донья Соль вирушила в мандри за кордон. Одного разу матадор зустрівся з нею, виступаючи в Сан-Себастьяні. Красуня перебувала в Біарріці і приїхала з кількома французькими дамами, які прагнули познайомитися з тореро. Другого дня вона вже й поїхала. Протягом літа Хуан мав про неї вісті лише вряди-годи або з небагатьох її листів, або з листів повіреного, який повідомляв йому те, про що довідувався від маркіза де Морайми.
Донья Соль подорожувала по модних морських курортах; їхні назви тореро чув уперше та й вимовити жодної не зміг би. Потім він довідався, що прекрасна дама мандрує по Англії, потім — що перебралася до Німеччини: послухати кілька опер у якомусь незвичайному театрі, який відкривається лише на кілька тижнів у рік. Гальярдо втратив надію знову її побачити. Донья Соль була перелітною пташкою, непосидючою шукачкою пригод, і дарма сподіватися, що на зиму вона повернеться в своє севільське гніздо.
Гнітюче передчуття, що він уже ніколи її не побачить, страшенно засмучувало тореро; тільки тепер він збагнув, яку владу має ця жінка над його плоттю і його волею. Він уже ніколи її по зустріне! Навіщо ж тоді важити життям і прагнути слави? Навіщо йому тоді поклоніння й оплески публіки?
Повірений заспокоював свого матадора. Вона повернеться, в цьому немає сумніву. Хоча б на рік, але приїде неодмінно. Примхи примхами, а донья Соль жінка практична і вміє подбати про свої інтереси. Без маркізової допомоги вона не обійдеться, бо сама не зможе дати раду своїм заплутаним справам: адже тривале життя в розкошах за кордоном помітно позначилося і на її власній маєтності, і на спадщині, яка дісталась їй по смерті чоловіка.
Матадор повернувся до Севільї наприкінці літа. Йому ще залишалося чимало корид на осінь, але він вирішив скористатися з місячної перерви і відпочити вдома. Родина його була на курорті в Санлукарі, бо обидва племінники, які в них виховувалися, захворіли на золотуху й потребували цілющого морського повітря.
Гальярдо аж затремтів від хвилювання, коли одного дня повірений сказав йому, що, несподівано для всіх, донья Соль повернулася до Севільї.
Еспада негайно зробив їй візит, і вже з перших слів був вражений холодною люб’язністю дами та виразом її очей.
Вона дивилася на нього як на незнайомця, ніби дивуючись, що може бути спільного між нею та цим дужим і грубим чолов’ягою, який убиває биків.
І Хуан відчув, що між ними наче провалля розверзлося. Тепер він бачив у ній зовсім іншу жінку: знатну чужоземку з якихось далеких країв.
Розмова була спокійною. Донья Соль, здавалося, про все забула, а Гальярдо не смів ні про що їй нагадувати і не зважувався на найменшу вільність, боячись наразитися на спалах гніву.
