На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
Гетьман від'їхав на кілька днів у Чигирин, звідки розіслав універсали по полках, зібрав під бунчук всіх козаків, яких міг зібрати, — одначе не всі стали під білий гетьманський бунчук, в Києві, Паволочі налякалися орди, побігли з листами до Бутурліна — як бути? Одні писали за гетьмана, інші — за Пушкаря, — Юрась Хмельницький спочатку провістив славу Пушкареві, далі — Виговському (пушкарівці поплюндрували його власні маєтки), — і жалі висловлювали за того й за того. Але гетьман вже поклав твердий рішенець, і перед Вшестям з полками Переяславським, Канівським, Черкаським, Уманським, Іркліївським, Ніжинським, Прилуцьким рушив на Полтаву. Попереду йшли затяжні полки — їх вів Юрій Немирич, за ними орда, козаки і тяжари — військовий обоз — позаду. Курява стояла до самого сонця, люд утікав і ховався по лісах та байраках.
Гетьман сидів на коні на Мрячній могилі, попід могилою текло військо. Пролетіла орда — як степовий вітер, як вихор, як хмара — одначе в тому вихорі свій порядок: в голові — прапор пророка в стремені еміра, п'ятнадцять от — аг, ханська гвардія — сеймени, зелені значки тисячників; чіпкі, позгинані («собаки на сідалі» — Гуляницький) ординці — стремена в них попідтягувані дуже високо, — трималися строю, хмара пилюки вкрила поле; пройшла козацька піхота — серденята, стопою проїхала кіннота, проскрипіли вози з гарматами. Гетьман ще раз пропустив повз себе військо, щоб упевнитися в його силі, впевнити самого себе.
Перша битва, яку вестиме самостійно. Упевнити в чому? Що правильно вчинив, кинувши себе в цю веремію? А що мав робити? Не брати булави? Хто на таке спроможний? Людину повсякчас спалює честолюбство. Кажуть: непогамоване честолюбство. А його погамувати не можна… Маленьке розростається у велике, воно неначе вогонь, скільки в нього не кинь, з'їсть все. Воно більше за цілий світ… Але він його гасив. Впевнював себе, що можна прожити в тиші та злагоді десь на хуторі. Й лягти під хрестиком… Який зітліє через п'ять років, або його виколупнуть, щоб покласти когось достойнішого.
Обмірював себе мірками, може, й завеликими, але ж таки обмірював. Всі називають його хитрим. Ще як був спудеєм у київській Братській школі, пустили про нього такий поголос. А він просто мудрий. Навчився вивіряти свої кроки, навчився гамувати пристрасті. На вождя не претендував. Для того потрібно великого скаженства, великої сили, одчайності й безпощадності. Майже всім тим володів Хмельницький. Був не чоловік, а клубок пристрастей, буряної сили, відчайності й водночас бистрого, миттєвого розмислу, точної оцінки того, що в полі зору. Стратег і полководець, здатний підняти, збурити кличем тисячі душ й повести їх за собою. Одначе вельми далеко розумом не сягав, кілька разів був обдурений королем і ханом, не бачив, не відав, у що виллється його спілка з Москвою. А він, Виговський, бачив? Не бачив також… Просто йому були ближчі поляки: півжиття прослужив по староствах та підкоморіях, просидів за шляхетськими столами, йому ближчий польський стрій влади, де короля вибирають, де сейм, де має голос кожен депутат, де сеймики місцеві, а на них виборні маршалки… У московитів стрій деспотичний, схожий на стрій багатьох східних деспотій, і таким він залишиться довго, може, й назавжди; польський же стрій трохи нагадує запорозький, тільки на Січі правлять всі козаки, а в Польщі — шляхта. Виговський хотів би запровадити такий, як у Польщі, стрій і на Україні, яку любить палко та хворобливо. Те почуття складне, воно — неначе вишнева кісточка, яка проростає крізь порох, торішнє листя в забур'янілому саду. Ядро тієї кісточки — давнє, українське, а сам паросток били морози й поливала чужа рука, й довкола росли інші зела, не українські. Збудилися, збурилися високі українські патріотичні почуття після Жовтих Вод, проніс їх у переможних походах з Хмельницьким, не розгубив у поразках, кривава народна рана пекла його серце, й не було більшої мрії, як загоїти її. Все українське давно стало рідним і дорогим, одначе й не все польське викликало відразу та презирство, в душу, в пам'ять вросли польські слова, польські строї, й не раз, коли зненацька бачив поруч поляка, щось скидалося в душі й тягнувся до нього. Те, що вростає в душу з юності, залишається в ній навічно. Попри розмисл, накази розуму. Якщо пройшов тисячу миль у одних лавах, а потім перебіг до інших, то ті, перші лави, хоч і будуть потім ворожі, одначе пам'ять вертатиме тебе до них.
Довгі роки він приховував ці свої почуття від козаків, від Хмельницького, вірно служив козацькому війську та гетьману. Правив канцелярією, провадив усю дипломатію, давав гетьманові поради, й той часто до них прислухався. Виговський писав «потаємно», від свого імені, листи королеві та цареві, називав себе вірним слугою короля, царським холопом, з чого потім і пішов поголос про його крутійства та хитрість, але ті листи писав з відома Хмельницького й називав їх вивідними. І так само «таємно» посилав цареві грамоти турецького султана, кримського хана, сицилійського паші, гетьманів Потоцького та Радзивілла до Хмельницького, і цар прислав йому таємно з піддячим Іваном Фоміним сорок соболів та три пари соболів гарних, а Хмельницькому раніш вручив сорок соболів і дві пари гарних, і потім вони вдвох, Хмельницький та Виговський, реготілися з цього, реготілися божевільно, до гикавки, Виговський показував, як піддячий витягав тих соболів з — за пазухи, як озирався, а Хмельницький похилився на стіл, хапався за живіт і просив: «Ой, не можу, годі…»
То були найкращі їхні хвилини — обопільної довіри, веселощів. Гетьман любив дотеп, жарт, але мало від кого ті жарти приймав. Та й не гойдало життя його на м'яких жартівливих кущах, через те й звикли бачити його насупленим, грізним, гнівним. У Виговського — дотеп на кінчику язика і сльози близько, під самим горлом, — задумається, розчулиться, — тільки ховав те од козаків, а надто од гетьмана, Хмельницького любив, боявся, іноді скипав образою. Не міг пробачити одного: коли Хміль передав за хворобою гетьманство Юркові, декотрі полковники почали ремствувати, і в тих ниткових розмовах приміряли булаву до Виговського, потаємні вивідці донесли те, гетьман прикликав генерального писаря й наказав прикувати його за руки обличчям до підлоги. Виговський отерпав зі страху, шаленів з гніву, сльози образи капотіли з його очей, вимірковував найлютішу помсту… Його розкували аж увечері.
З часом Хмельницький став дратівливим до безуму, скаженим, ледве чи й пам'ятав себе, до нього боялися підходити, й знову ж таки, тільки Виговському вдавалося хоч трохи погамувати його, тільки його поради брав до уваги.
Впродовж багатьох років Виговський порядкував усім військовим господарством, давав лад скарбові, розподіляв нагороди. Власне, всім цим і здобув шану в старшини. А ще тим, що з свого боку тонко вловлював її настрій і всі надії, що Україна збудує свій власний незалежний стрій, покладав найперше на неї, старшину. Досконало знав устрій польський, інших європейських держав і держав давніх, колишніх, сподівався повести за собою старшину по новій дорозі. А от який він воїн — і сам не знає, чи вистачить у його серці сили, відваги?… Може, краще було не брати в Корсуні чи в Переяславі булаву? Одначе, як то? Нею міг заволодіти Пушкар. Старшина вимагала від нього підняти гетьманський бунчук. Не вся, звичайно, але більшість. Він сповняв її волю. А це воля народу. А що таке воля народу? Якого народу? Пушкарівці — всі оті брагарники, грубники — народ? Що вони бачать? Яку далечінь проглядають оком розуму? До найближчого шинку? Хто їм більше пообіцяє, за тим і біжать. Їх легко повести за праве діло й так само легко повести на розбій.
…До гетьманового плеча легенько діткнувся обозний Тимофій Носач, Виговський здригнувся: військо давно пройшло, навіть пил улігся.
Військо ставало табором за Голтвою, на Пслі, Виговський збирався перепочити в місті, але біля крайніх хат його зустрів козак і звістив, що в поповій хаті на пана гетьмана чекає особливий царський посол стольник Скуратов, котрий приїхав учора; по тій звістці гетьман довго сидів на коневі укляклий і по хвилі мовив братові, Самійлові, який скрізь їздив за ним: після Джеджалія той наглядав за гетьманською охороною:
