Ключі від ліфта - Іванцова Міла (серия книг .TXT) 📗
Те, що вони пережили разом, зробило Олю та Лізу не просто подругами чи сестрами. Мабуть, і слова такого ще не вигадано, щоб визначити рівень сплетіння їхніх доль і взаємної довіри. Це було, як казали в мультику про Мауглі: «Ми з тобою однієї крові!»
Коли Ліза в Бориспільському пологовому будинку передчасно народила Ясю, Оля дійсно розгубилася, і всі її подальші дії були чітко керовані незламною подругою, на яку тепер лягла відповідальність і за Олю, і за своє малесеньке (два з половиною кіло!) немовля. Першу добу Оля не виходила з лікарні, з острахом чекаючи розвитку подій.
Потім Ліза, зрозумівши з натяків лікарів, що дитині потрібні «особливі дослідження» та й більш «круте» обладнання для виходжування, платила комусь гроші, домовлялася про перевезення дитини до Києва, там Оля терміново винаймала дешеву однокімнатну квартиру, де лише ночувала, проводячи дні в лікарні, чи Ліза прибігала туди помитися… Так минули перші місяці на Батьківщині. А потім, на щастя, Яся, по-жіночому чіпляючись за життя, почала «вилюднювати», набирати вагу та наздоганяти у розвитку вчасно народжених діточок.
На літо вони знайшли під Києвом притулок у сільській хаті – і дешевше, й екологічно краще для дитини, та й не вляглися ще страхи, чи не шукатиме чоловік Лізу, а заразом і Олю…
Оля почувалася в селі, мов риба у воді – виявилось, вона вміє в сільському житті все – і сапати город бабі Вірі, у якої жили, і чистити клітки кролям, і навіть вибрати «правильну» козу на молоко. Ліза сміялася до сліз, коли Оля цілком серйозно розповідала, як тестувала всіх місцевих кіз – терла їм пальцями шерсть поміж ріжками і нюхала руку: мовляв, якщо не смердить – молоко буде теж без зайвих запахів. Але баба Віра потім підтвердила те саме – бо ж кози труться головами об дерева не просто так, щоб почухатись, вони мають на лобі спеціальні залози і мітять запахом територію!
Ліза, наїжджаючи в Київ, знову накупила всього необхідного для малювання. Поки що вона не вигадала іншого способу прогодуватися з невеличкою родиною, як малювати своїх неймовірних жінок, вкладаючи туди енергію власної душі, і пропонувати кудись для інтер’єрів. Запам’ятала слова Сержа про їхню ліквідність, а він до запаху грошей був не дурний, хоч і рідкісна сволота.
Перші її картини купив для себе та на подарунок друзям її колишній шеф, а може, допоміг із жалості, бо взяти на роботу Лізу вже не міг, такі часи – і своїх скорочував. Та вона й не просилася, не могла сидіти весь день, коли вдома така ще маленька Яся.
Але потім шеф прорекламував її роботи знайомому, який саме збирався відкрити кав’ярню, і той замовив аж дванадцять картин, узявши їхнє оформлення на себе. Ліза розуміла, то лише випадок, а не стабільний заробіток, але тішилася, що може заробляти хоч так, бо ж із тими лікарнями закордонні фінанси підтанули, а перетворювати на гроші прощальний дарунок Браса Ліза поки що Олі забороняла.
Життя починало налагоджуватися, але… Але поволі стало зрозумілим, що дитина реагує на навколишній світ трохи не так, як усі інші, а зрештою лікарі поставили невтішний діагноз. Відтоді їхнє існування повністю зосередилося на новому ривку за виживання та за спасіння Ясиного зору.
І ось через три роки, коли єдина клініка, що могла зробити цю другу вирішальну операцію, вже готова була їх прийняти «в роботу», ножем до горла стало питання грошей. І не лише на саму операцію та післяопераційну підтримку, а й на переїзд до Одеси, на винаймання там квартири (та ще й у сезон!), на харчування врешті-решт…
На порозі кухні з’явилася Оля.
– Що? – спитала вона тихо.
Ліза відірвала голову від рук і довго мовчки дивилась на Олю своїми прекрасними мокрими від сліз брунатними очима.
– Відмовили, віддали все назад, у них «змінилася концепція»… Тепер там буде стиль «гайтек» та всяке блискуче залізяччя…
Оля зітхнула. Звісно, рано чи пізно Ліза десь доволі вигідно продасть свої чудові картини, але ж грошей треба тепер і терміново…
– Знаєш, я навіть поїхала до матері. У нашу квартиру.
– Ого! – здивувалася Оля, згадавши, як вітчим відповів на її телефонний дзвінок після повернення з закордону. – І що там?
– Вони вже понад два роки там не живуть, виїхали.
– Куди?
– Ніхто не знає.
Оля зітхнула, ще раз прийнявши як належне думку про те, що знову викручуватись доведеться самим. Та їм і не вперше. Якби ж не ті Ясині очі…
Вона вийшла з кухні, у спальні поправила на дитині ковдру, взяла мобільний, цигарки, запальничку, накинула на піжаму халат і вийшла з квартири на сходи.
Їй пригадалися важкі часи, коли на першу операцію так само пішло чимало коштів, а результату вона не дала. Сильну, таку сильну Лізу охопив відчай, але треба було жити і не втрачати надії, хоча навіть у клініці їм казали, що треба змиритися і прийняти життя таким, як воно є, раз уже так сталося.
Ліза тоді почала малювати олійними фарбами. Після звичної акварелі ці картини виходили доволі важкими і за кольорами, і за виконанням – вона оволоділа дивною технікою малювання – наносила фарбу на полотно не пензлями, а сталевою лопаточкою, мастихіном. І Оля нерідко завмирала за її спиною, зачарована процесом. А запах, цей запах олійних фарб!.. Недурно Яся миттю визначила його від Льовушки тоді в ліфті!
І от у той темно-сірий період після невдалої операції Ліза, виплакавшись, знову малювала. Але найважчою задачею була реалізація. Одного разу, зробивши фотокаталог своїх робіт і взявши одну як зразок, Ліза вирушила до симпатичного ресторанчику на Подолі, щоб поговорити з господарем чи хоча б з адміністратором. Якось зазирнувши туди з цікавості, вона вловила дух закладу і підсвідомо малювала останні роботи, вже уявляючи їх у тому інтер’єрі. Вона взагалі дуже щиро любила рідне місто і залюбки безкоштовно малювала би щось, чим можна було б його прикрашати, але на той час питання грошей стояло для маленької жіночої родини доволі гостро – сподіватися не було на кого.
Адміністратор поставився до пропозиції доволі стримано. Та й можна зрозуміти – певне, вже не вперше до нього зверталися з такими ідеями. Але раптом у приміщення енергійно ввійшов, розстібаючи пальто, високий сивий мужчина, розпашілий від ходи морозною вулицею. Він кивнув дебелому охоронцеві на дверях, зустрівся поглядом із Лізою, стишив ходу біля неї і, побачивши в руках картину, несподівано відрекомендувався. Це був власник ресторану, з яким вона могла розминутися буквально на одну хвилину. Але щось таки керує траєкторіями людських доль.
Так і почалося їхнє знайомство. Ліза й досі не впевнена, чи йому дійсно потрібна була та картина. Але… Вона погодилася повечеряти в окремому кабінеті й поговорити «про тенденції сучасного дизайну інтер’єрів у нас та за кордоном». Лізі було, що розповісти, хоча київський ресторан і бачені нею нічні клуби – це таки трохи різне. Святослав Петрович, зацікавившись подальшим спілкуванням, дав свою візитівку, записав Лізин телефон і на місці щедро заплатив за картину.
Дещо здивована, збентежена, але щаслива таким заробітком, Ліза повернулася додому і розповіла все Олі.
– Ну, купив – то й добре! Може, ще купить. Має гроші – хай купує хоч усі та ще й нові замовляє! – підбадьорила її Оля. – Чи нам вони зайві?
А за тиждень Святослав Петрович зателефонував і домовився про наступну зустріч-консультацію, просив знову взяти альбом та якусь картину на вибір, але щоб пасувала до їхнього інтер’єру.
Раз на тиждень вони зустрічалися в різних затишних місцях, вечеряли, розмовляли, він дивився на Лізу з погано прихованою цікавістю, симпатією, захопленням, які довго ніяк не проявлялися ні словами, ні діями. На кінець вечора він забирав картину, чесно і щедро платив за неї, підвозив Лізу додому, цілував руку і прощався.
Так вони з Олею та Ясею тоді пережили зиму. Дванадцять картин було продано таким чином Святославу за три місяці. І звісно, хто ж із них був залізним? Після сьомої картини сталося те, що зазвичай трапляється між чоловіком і жінкою, які нестерпно подобаються одне одному, навіть намагаючись попервах якось із цим боротися, бо ж обставини та статус когось із них не дає йому права вільно віддатися цьому «Хочу!»
