Фараон - Прус Болеслав (читать книги без .txt) 📗
Розділ двадцять перший
Подорож наступника трону почалася в найкращу пору року — у місяці фаменут (кінець грудня, початок січня).
Вода вже наполовину спала, оголюючи все нові клапті землі. Від Фів пливло до моря багато плотів з пшеницею. В Нижньому Єгипті збирали конюшину й кассію. Апельсинові й гранатові дерева вкрились рясним цвітом, а на полях сіяли й садили люпин, льон, ячмінь, боби, квасолю, огірки та іншу городину.
Супроводжуваний до мемфіської пристані жерцями, найвищими державними сановниками, гвардією його святості фараона та величезними натовпами народу, царський намісник Рамзес зійшов на позолочену барку близько десятої години ранку. Під помостом, на якому стояли намети з дорогої тканини, двадцять воїнів працювали веслами, а біля щогли та на обох кінцях судна зайняли місця найкращі водні інженери. Одні стежили за вітрилами, другі командували веслярами, треті скеровували рух судна.
Рамзес запросив на свою барку найдостойнішого верховного жерця Мефреса і святого отця Ментезуфіса, які мали супроводити його протягом усієї подорожі та допомагати в Справах урядування. Запросив він також і достойного номарха Мемфіса, що мав провести царевича до меж своєї провінції.
За кількасот кроків перед судном намісника плив чудовий корабель достойного Отоеса, номарха сусідньої з Мемфісом провінції Аа. За баркою царевича вишикувалися численні човни, що везли почет, жерців, воєначальників та сановників.
Слуги царевича з провізією виїхали ще раніше.
Ніл до Мемфіса тече між двома пасмами гір. Далі гори звертають на схід і на захід, а річка ділиться на кілька рукавів, води яких плинуть широкою рівниною до моря.
Коли корабель відчалив від пристані, царевич мав намір поговорити з верховним жерцем Мефресом. Але в цю хвилину юрба на березі зняла такий несамовитий крик, що царевич мусив вийти з намету і показатися народові.
Проте крик захоплення все зростав і ширився. На обох берегах річки все збільшувалися юрби напівголих робітників та святково вбраних міщан. У багатьох на головах були вінки, і майже всі тримали в руках зелені гілки. В одних гуртах співали, в інших — грали на флейтах та на бубнах.
Журавлі, що густо стриміли вздовж ріки, стояли тепер нерухомо. Натомість по Нілу кружляв цілий рій човнів. Веслярі кидали квіти під корабель наступника трону. Деякі самі стрибали в воду і пливли слідом за баркою.
«А вони вітають мене так само, як і його святість фараона!» — подумав царевич.
І велика гордість сповнила його серце, коли він дивився на ці стрункі кораблі, які міг зупинити одним жестом, на ці тисячі людей, що покидали свою роботу і наражалися на каліцтво, навіть на смерть, аби тільки побачити його божественний лик.
Найбільше п’янив Рамзеса захоплений крик юрби, що, мов грім, прокочувався в повітрі, не вщухаючи й на хвилину. Цей крик наповнював йому груди, дурманив голову, підносив його, мов на крилах. Царевичу здавалось, що коли б він стрибнув з помосту, то не долетів би до води, бо захват натовпу підхопив би його й поніс до неба, як птаха.
Корабель трохи наблизився до лівого берега, юрбу стало видно виразніше, і царевич помітив щось зовсім несподіване. В той час як передні лави людей завзято плескали в долоні й співали, в задніх миготіли киї, які густо й швидко падали на невидимі спини.
Здивований наступник трону звернувся до номарха Мемфіса:
— Поглянь-но, достойний номарху! Здається, там працюють киями?..
Номарх підніс до очей руку, шия його почервоніла.
— Пробач, найясніший володарю, але я трохи недобачаю…
— Б’ють, справді б’ють, — повторив царевич.
— Може бути, — відповів номарх. — Мабуть, поліція схопила злодіїв.
Не дуже задоволений цією відповіддю, царевич пішов на корму до інженерів, які раптом повернули корабель на середину річки, і звідти глянув у бік Мемфіса.
Береги Нілу були майже безлюдні, човники зникли, журавлі черпали воду, ніби нічого й не сталося.
— Вже скінчилося свято?.. — спитав царевич одного з інженерів, показуючи йому на берег вгору по річці.
— Так… Люди повернулися до роботи, — відповів інженер.
— Дуже швидко!..
— Мусять надолужити згаяний час, — необережно мовив інженер.
Наступник трону здригнувся і пильно глянув на нього. Та враз погамував свої почуття і пішов у намет. Галас натовпу вже його не обходив. Він став похмурий і мовчазний. Після спалаху честолюбства його охопила зневага до цієї юрби, яка так швидко переходить від захвату до журавлів, що черпають з Нілу каламутну воду.
В цьому місці Ніл починав ділитися на рукави. Корабель правителя ному Аа повернув на захід і за годину пристав до берега. Тут були ще більші натовпи народу, ніж під Мемфісом. Скрізь височіли стовпи з корогвами й тріумфальні арки, оповиті зеленим гіллям. Між людьми дедалі частіше можна було побачити обличчя й убрання чужоземців.
Коли царевич зійшов на берег, до нього наблизились жерці з балдахіном, а достойний номарх Отоес промовив:
— Вітаємо тебе, наміснику божественного фараона, на кордоні землі ному Аа. На знак свої ласки, що спадає на нас, мов небесна роса, зблаговоли принести жертву богові Пта, який охороняє нашу провінцію, і прийми під свою опіку і владу цей ном з його храмами, урядовцями, людом, худобою, збіжжям і всім, що в ньому є.
Потім він відрекомендував царевичеві групу молодих чепурунів, напахчених, нафарбованих, вбраних у шати, гаптовані золотом. Це були близькі й далекі родичі номарха, місцеві вельможі.
Рамзес уважно придивився до них.
— Ага! — вигукнув він нарешті. — Здавалося мені, що цим панам чогось бракує. Тепер я бачу — в них немає перук.
— Бо й ти, найдостойніший царевичу, не носиш перуки, тому й наша молодь відмовилась від неї, — відповів номарх.
Після цього один з юнаків став позад царевича з опахалом, другий з щитом, третій із списом, і процесія рушила. Наступник трону йшов під балдахіном, перед ним виступав жрець із курильницею, в якій курилися пахощі, а ще попереду — кілька юних дівчат, що кидали троянди на дорогу, якою мав проходити царевич.
Люди в святковому вбранні, з гілками в руках, стояли рядами обабіч дороги, кричали, співали або падали ниць перед наступником фараона. Але царевич помітив, що, незважаючи на голосні крики радості, обличчя цих людей були холодні й заклопотані. Він спостеріг також, що юрба поділялась на групи, якими командували невідомі люди, та що вияви захвату відбуваються по команді. І наступник трону знов відчув у серці холод зневаги до цього зборища, що навіть радіти не вміє.
Нарешті процесія наблизилася до мурованої колони, яка відмежовувала ном Аа від Мемфіської провінції. На колоні з трьох боків були написи, в яких подавались відомості про площу, населення та кількість міст провінції. З четвертого боку стояла статуя бога Пта, обкрученого повивачем від ніг до грудей, у звичайному чепці і з жезлом у руці.
Один із жерців подав царевичеві золоту курильницю з пахощами. Наступник трону, проказавши відповідну молитву, підніс курильницю на рівень обличчя божества і кілька разів низько вклонився.
Крики люду й жерців залунали ще голосніше, хоч між молодими вельможами видно було посмішки й переморгування. Царевич, який з часу замирення з Гергором виявляв велику шану богам і жерцям, злегка нахмурив брови, і в одну мить молодь змінила поведінку. Всі споважніли, а деякі попадали ниць перед колоною.
«Справді, — подумав царевич, — люди благородного походження кращі, ніж ця юрба… Те, що вони роблять, — іде від щирого серця, не так, як ті, що галасують на мою честь, а раді б якнайшвидше повернутись до своїх кошар і майстерень…»
Тепер наступник трону краще, ніж будь-коли, відчув відстань, яка існувала між ним та простим людом. І зрозумів, що тільки знатні є тим класом, з яким єднають його спільні почуття. Якби раптом зникли ці пишно вбрані юнаки і гарні жінки, палкі погляди яких пильнують кожен його рух, щоб негайно прислужитися йому і виконати найменше його бажання, якби вони зникли — царевич серед незліченних натовпів люду почував би себе самотнішим, ніж у пустелі.
