Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно TXT) 📗

Так минула ніч і весь наступний день. Увесь цей час я, наче відданий пес, не відходив від ложа мого напарника.

Надвечір другого дня Тьомик нарешті прийшов до тями.

— Як ти, чувак? — тихо спитав я, помітивши, що Артем розплющив посинілі очі.

Тьомик поворушив затерплим язиком і кволо прохрипів:

— Цотири…

— Що чотири? — не зрозумівши, перепитав я.

— Узе цотири, — повторив Тьомик і відкопилив верхню губу.

Я з останніх сил стримався, щоб не скривитися. Таки точно, вже чотири… гарних таких дірки між зубами. Хоча, як подумати, мій компаньйон ще легко відбувся, позаяк при швидкості у сотню км/год могло півщелепи знести. Запросто.

Наступного дня Тьомик уже міг вставати з ліжка, хоча слід відмітити, що його нижня щелепа ще не до кінця відновила свої функціональні якості, — вряди-годи її заклинювало, внаслідок чого мій напарник втрачав здатність членороздільно висловлювати свої думки, натомість починаючи похнюплено й рахітично хрюкати. Щоразу мені доводилося вправляти щелепу потужним хуком справа. Проте найгіршого — струсу мозку — як мені тоді здавалося, Тьомику вдалося уникнути.

Після обіду з метою пришвидшити процес реабілітації я витягнув Артема на невелику прогулянку в прилеглий до високогірного хутора кипарисовий гай.

Все селище на чолі з індіанцем та його старою матір’ю, які прихистили нас у своїй нужденній халабуді, сердечно вітали щасливе зцілення мого напарника. Зустрічаючи нас на вулиці, аборигени кидалися навперейми, приязно посміхалися, тиснули нам руки і настирливо запрошували випити з ними кави. За останні кілька днів моя підозріливість практично повністю зникла (хоч я все ще не міг повірити в таку нечувану безкорисливість, зовсім не властиву виду Homo Sapiens), тому я радо приставав на їхні запрошення, приносячи цим велику приємність мексиканцям. Майже кожен такий похід на каву завершувався смачнючим обідом чи вечерею з бобів, картоплі, м’яса, фруктів та вина.

— Дивні люди, — не переставав я дивуватися, обома руками наминаючи наїдки, — надзвичайно дивні люди. І оце, Тьомо, все просто так! Без-плат-но! Уявляєш? Поки ти лежав без пам’яті, вони тобі, мабуть, вагон їдла понаносили. Я й досі не можу зрозуміти, в чому тут заковика. Щось з цими аборигенами не так.

Тож я зосереджено жував, відчуваючи, як шлунок роздувається, немов повітряна куля, а наївні селюки все підносили й підносили нам прості, але такі смачні мексиканські страви.

Одного разу після особливо ситного обіду я попрохав у хазяїна, що пригощав нас, склянку «Кока-Коли». Я бачив кілька банок у крихітній дерев’яній крамниці на окраїні селища, тому не думав, що з цим можуть виникнути якісь проблеми. Втім, індіанець знітився, потупив погляд і понуро попросив вибачення:

— Пробачте, сеньйоре, але для нас «Кола» — це нечувана розкіш. Завозять її рідко, а тому коштує вона надзвичайно дорого. Я можу запропонувати вам молока або звичайну воду, — мені здавалося, що ще зовсім трохи і чоловік заллється слізьми, — а в мого сусіда є домашнє пиво. Підійде?

Я кивнув, мовляв, давайте хоч пиво, а тоді повернувся до свого напарника і пробурмотів:

— Ото вже голота. Вперше бачу, аби банка «Коли» вважалася розкішшю.

Тьомик відповів мені сердитим сопінням.

Я відразу звернув увагу, що на багатьох подвір’ях, куди нас запрошували, стояли примітивні ткацькі верстати, за якими невисокі, присадкуваті жіночки з відсутнім виразом на обличчі ткали різноманітні ковдри та килими з чудернацькими сапотецькими візерунками. Творіння виходили дуже колоритними, та найголовніше — неймовірно приємними на дотик. Взагалі над створенням таких шедеврів працювала вся сім’я: старші жінки ткали, трохи молодші дівчата робили з вовни нитки, а найменші дітлахи замішували барвники і вимочували в них мотки готових ниток. Наскільки я зрозумів, така діяльність для багатьох сімей була єдиним джерелом доходу.

Дорослих чоловіків у селищі майже не було: практично всі виїхали на заробітки в Оахаку, до Мехіко чи за кордон.

Підійшовши до одного з верстатів, я слідкував за тим, як ткаля вправно просуває кольорову нитку між натягнутих волокон. Все у неї виходило швидко та зграбно, однак нитки були такими тонкими, що за півгодини роботи плахта не потовщала навіть на палець.

— Скільки часу ти тратиш на виготовлення одного килима? — поцікавився я іспанською.

Не припиняючи роботи, селянка підняла втомлений погляд на мене.

— Una o dos semanas, senor [43].

— І скільки ти за нього хочеш?

— Сто доларів, — не замислюючись, мовила жінка. — Часом з Мехіко приїжджають люди з великих блискучих магазинів. Їм продаю по сімдесят, але вони беруть зразу багато.

«Дорого, — подумав я, — хоча, якщо поторгуватися…» Але зразу ж відігнав від себе таку думку. Вкладати гроші в якесь шмаття? Та це ж повнісіньке безглуздя!

— Нізащо не віддав би сотню зелених за якийсь килимок для підлоги, — зневажливо процідив я українською, тереблячи в руках довжелезну виткану плахту.

Одначе мій напарник, що весь час стояв поруч, геть зі мною не погоджувався.

— Усього лиш сто доларів за таку роботу?! — вирячився він. — Це… це ж просто копійки! Максе, ти тільки глянь! — Тьомик наче й не чув моїх слів і з насолодою нагладжував рукою величезну яскраву ковдру, вкриту неймовірними зображеннями змій, ягуарів та велетенських ящірок. — Це справжній шедевр! Повністю натуральний продукт! Ручна робота!

Я лиш хмикнув у відповідь і подумав, що краще завозити сюди якийсь крам і спродувати втридорога селянам, а вони нехай тчуть свої картаті коци.

Мексиканка тим часом знизала плечима:

— Більше тут ніхто не дасть, а нам потрібно за щось жити, — вона якось винувато глипнула на мене і Артема, — земля тут дуже бідна, сеньйори. Ростуть самі бур’яни…

Загалом ми пробули в тому селі майже два тижні, поки мій напарник не відновився остаточно після травми. Було видно, що Тьомик з дня на день почував себе краще, однак чомусь постійно просив мене відкласти від’їзд. Більше того, весь другий тиждень він цілими днями невідомо де шастав, безперестану валандаючись по селищу та його околицях. Один раз я запримітив, як Артем поспішав кудись з кольоровими ковдрами під пахвою. Однак хлопець був настільки заклопотаним, що навіть не почув, як я гукав його.

Зрештою мій терпець урвався, я виматюкав Тьомика, і вже наступного дня ми повантажилися у джип (добросердні горяни на прощання притягли нам цілі ящики різних наїдків), аби продовжити свій шлях на захід у напрямку столиці штату.

Зовсім скоро після того, як ми залишили гостинне, але зачухане гірське селище, покажчик палива в баку скотився майже до нуля. На щастя, щойно я це зауважив, на дорозі вигулькнув знак, що за п’ять кілометрів заправка. Схоже, фортуна все ще не відвернулась від нас після того, як Тьомику заманулося полопотіти щоками посеред привільних мексиканських гір на швидкості 100 км/год.

Щойно я вирулив до підстаркуватої, наче вирізаної зі старого американського фільму бензоколонки, як машина заглухла. Я не міг стримати усмішки, бо ми спинилися акурат поруч із тримачем для двох сильно протертих шлангів, і мовив бадьорим голосом:

— Удача на нашому боці, друже! Хе-хе! Ти тільки подивися, як ми підкотили до заправки. Якби у баку лишалося хоч на краплину менше бензину, ми б сюди не доїхали.

В цей час, розбуджений гуркотом мотора, з підсобки зринув пом’ятий невисокий мексиканець, працівник бензоколонки. Він неспішно дочовгав до авто і привітався з нами млявим кивком. Я повернувся до напарника, що сидів поруч зі мною на передньому сидінні, і проказав:

— Повний бак.

Від самого першого дня у Мексиці ми з Тьомиком раз і назавжди поділили між собою обов’язки. Я відповідаю за організаційне планування всього процесу нашої життєдіяльності, починаючи від пошуків нічлігу та вибору харчів і закінчуючи бізнесовими оборудками, в той час як мій напарник одноосібно відає фінансами. Для вас, шановні читачі, певно, вже давно не секрет, що саме Артем зазвичай бере на себе поточні витрати і тримає у себе всі наші гроші. Тож, сказавши «повний бак», я тим самим попросив напарника заплатити працівникові заправки за повний бак бензину. Втім, цього разу Тьомик сидів і не смикався, наче й не чув мене. Приземистий мексиканський роботяга застиг коло авто зі шлангом, мов статуя, терпляче чекаючи на гроші.