Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Тим часом і ніч настала — та сама, різдв’яна. Ясна ніч, тиха. Ось і місяць гостророгий над райцентром з’явився. З’явився, блиснув срібним боком, і пропав, немов і не було.
Громадянин Сатанюк тієї ночі на службі перебувати зволив. Не один — з чортом Фіоніном і з усім іншим своїм кагалом чортячим. Знахабніло бісове насіння, пекельне плем’я! Замість того, щоб у пекло поспішати, поки півні голосу не подали, вирішили вони честь по честі Різдво заборонене справити. Мовляв, колись ваш верх був, тепер наш настав. Назавжди!
У кабінеті і гуляли. У наші дні начальство віддає перевагу лазням, а у ті роки які лазні? Одна на все місто — і та на ремонті уже другий рік. Але й у кабінеті влаштуватися можна, особливо якщо кабінет особливий. Отут тобі стіл — усім столам стіл, бика колгоспного покласти можна, а отут дверцята у світлицю затишну. Називається світлиця «кімнатою особистого відпочинку», а якого саме, начальству видніше. Гуляй — до несхочу!
Ось і гуляли. Стіл пляшками заставили, закуски, тільки-но з бази доставлені, навкруги розклали. До закусок — патефон із пластинками польськими та румунськими, а до патефона — молодиці, одна другої краща. Хоч і не чортихи, а гарні! Дзенькають чарки, співає-гримить патефон, заморський танець танго танцювати так і манить. Регочуть молодиці, посміхаються звабливо, на двері світлиці прихованої кивають. От воно, життя чортяче, іншого нам і не треба!
Майже до самої опівночі гуляли-бешкетували. А потім велів громадянин Сатанюк чорту Фіоніну у віконце виглянути. Гаряче йому, начальнику чортячому, стало, і вирішив довідатися: чи гарна погода. Якщо гарна, якщо тихо, то чого б кісток не розім’яти, не прогулятися всім кагалом чортовим вулицею? Бач, колись ми, чорти, ховалися, а тепер же — наш час!
— Ну, що, Фіонін? — запитав громадянин Сатанюк. — Снігу немає?
— Немає, — зітхнув той. — Ні снігу немає, ні Місяця немає. Украли, певно!
— Тобто як, укра?.. — заревів громадянин Сатанюк сиреною пароплавною.
Не доревів. Обрізало.
А наш Чорт між тим давно вже вулицями гуляє. Сторож заїзду не бійцем виявився — з півтори склянки хропака витинав, з кимось же іншим знайомство завести поки не випало. Так чому б і не вийти на вулицю такої ночі, особливо якщо до пекла не женуть?
От і ходить собі Чорт уздовж вулиць. Не просто так — згадує. І є про що, є! Ось тут, де тепер пам’ятник, серебрянкою змазаний, шинок стояв. Усім шинкам шинок, до самої Полтави — та що Полтави! — до Києва слава про нього летіла. Приїжджали в той шинок пани поважні, дивувалися. Що за притча? І горілка начебто б така, як усюди, і сало, і пампушки з часником. Та все ж інша, ох інша! Сьорбнеш, зажуєш, занюхаєш — і у свій Київ повертатися розхочеться. А вже коли скрипачі грати починали!.. Усі дивувалися, Чорт не дивувався. Тримав той шинок його давній приятель, відьмак, що усією місцевою поганню верховодив. Ох, і славний шинок був! Там Чорт і познайомився з паничем з Великих Сорочинців, що страх як про чортів байки слухати любив. Слухати, записувати — і сам складати. Добрий був панич, тільки зле скінчив. Не варто від чорта до попа кидатися!
Зітхнув Чорт: був шинок — немає його. І відьмака немає, давно в казані пекельному боки гріє, і панича зацікавленого. Немає їх. Якщо б тільки їх! Пам’ятав Чорт: як наближалося Різдво, поспішають хлопці та дівчата колядувати, виряджаються чаклунами та ведмедями…
Безлюдно на вулицях, нудно! Видно, сильно заборонили Різдво. Немає — нічого немає.
А що є?
Оглянувся Чорт, побоюючись зайвих очей. Але скрізь порожньо, ніч зимова навколо, ні душі на вулиці. І в небі порожньо: був Місяць — немає Місяця. Гмикнув Чорт, потилицю, стрижену під бокс, почухав…
Там, де колись гай стояв, парк виявився. Не гай, звичайно, але все ж дерева у наявності. Пошукав Чорт серед них вербу. Хоч і без листя, а впізнати можна.
— Ану, вилазь! Вилазь, кажу!
Тільки хто відповість? Ніч, пітьма зимова.
Гмикнув Чорт, губи сопілочкою склав:
Них, них, запалам, бада,
Ешехомо, лаваса, шиббода,
Яндра, кулейнеми, яндра…
Не взяли б Чорта в «Гранд-опера», співати навіть у сільський клуб не пустили б. Не дав Люципер таланту! Та тільки часом важливо не як співаєш, а що. Заворушився сніг під вербою, листя торішнє настовбурчилося. З’явилося з-під них кругле та сіре. Виглянуло, знову сховалося.
— Кумара? — пискнуло ледь чутно.
— Кумара-кумага! — засміявся Чорт у відповідь. — Жунжан!.. Вилазь, Клубок! Не признав, чи що?
— Признав…
Устав перед ним чорт Клубок — такий же, яким був у роки давні: сутулий і сивий, очі — каганці жовті, борода цапова, роги цапові. А в рогах — начебто клубок вовняний. Ох, не заздрили тим, кому такий клубок уночі під ноги потрапляв!
— Признав, — повторив, бороду цапову почухавши. — Як же не признати? Хто ж з нинішніх «Кумару» пам’ятає? І пісні наші забули, і Різдво справляють, нас, старих осоромлюють… Давно приїхав?
Так і розговорилися.
З парку Чорт до річки зібрався. Не пропала річка, тільки стала бруднішою, навіть крізь лід помітно. Пішов він туди, хоч і сподівань особливих не мав. За Клубка, приятеля старожитнього, Чорт спокійний був. Куди тому пропадати? Хіба в окрузі усі верби перевелися? А ось Мостовий, що вважався мосту старого хазяїном, міг і не вціліти. Давно міст зламали, ще піввіку тому. Розібрали — і новий, залізний побудували. Чи прижився Мостовий? Біля заліза жити небезпечно, це Чорт ще по Парижу запам’ятав. Ех, веселим чортом був Мостовий! Клубок — той без вигадки обходився, по землі котився та зі шляху збивав. Або вогнем пахкав. Мостовий же без жартів і ночі не минав. Пізнього перехожого на мосту зустріне — мінятися пропонує. У кого кожух добрий, тому новий, ще кращий обіцяє, у кого кобза — заморську гітару обіцяє. А вже коли справа до умовлянь дійде, нікому не встояти! Одного разу посміялися: попа зустрів, коли від молодиці над ранок пробирався. А у попа блудливого — бородище до пояса. Заступив йому Мостовий дорогу, не побоявся, тому що був піп тієї ночі грішніше грішного. До поруччя дерев’яного притис і бородами мінятися велів. Розумів — не зможе блудник довго опиратися. Ох, і сорому набрався, коли матінка-попадя зранку побачила, що у благовірного на підборідді виросло! Ох, і гриміло сміхом усе пекло! Шкода, історію цю Чорт приятелю своєму Сартру не повідав. Хотів, та все ніколи було.
