Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій (читаем книги онлайн .TXT) 📗
З автобуса вибігли ще двоє моторних хлопців, один з ручною камерою, другий — з “репортером” напоготові. Тут уже не можна було не звертати уваги. На хлопців спробували нагримати, однак коли побачили, що їм цього тільки й треба (записують), схаменулися й почали: хто відвертатись од камери, а хто — розчинятися у натовпі глядачів. Кілька хвилин — і майже всіх полотняних піджаків та тьмяних краваток (літня уніформа південного чиновництва) немов корова язиком злизала. Зникло й кілька рекетирів, мабуть, найтверезіших чи найкмітливіших.
Оператори продовжували зйомку.
Рація лейтенантикова знову затріскотіла: надійшли свіжі вказівки. Поки він прислухався і коротко відповідав, припхався задрипаний рафик і з нього посипалися на землю музиканти. Останні ще витягали іструменти, а перші вишикувались і заграли щось, що дуже віддалено нагадувало безсмертний моцартівський марш.
Телевізійники все це знімали й записували.
Лейтенантик дослухав рацію, спітнів ще дужче і — заметушився, заганяючи свою команду в уазики. За дві хвилини машини захурчали й зникли. На майдані залишилося кілька сержантів. На їхніх обличчях легко можна було прочитати категоричний наказ не втручатися.
Телевізійники знімали й це.
Рекетири затоптали недопалки і підхопили труни. Оркестр рушив за ними, не припиняючи тортури над Моцартом. І тут із групи Клавиних подруг вискочила Тетяна Стеценко й дзвінко крикнула:
— Стійте! Не смійте його з музикою ховати! Він убивця!
Моторні хлопці трудилися, як бджілки, тож, мабуть, побоюючись всевидющого гелеока, один із рекетирів тільки те й зробив, що легенько відштовхнув Таню з дороги та ще додав кілька слів, яких досі на її адресу ніхто навіть подумки не промовляв. Начебто нічого, особливого, але здалося Тетяні, що то — лише аванс…
Хай там що, але музика враз змовкла, оркесиранта зупинилися — і помітно поріділа колона рушила, далі, як то мовиться, у мертвій тиші.
Найближчим часом ексцесів більше не було. Хіба що відбулася досить гостра розмова першого секретаря райкому з телевізійниками, яка увінчалася поповненням місцевої відеотеки копією матеріалів, знятих уранці.
Ексцеси почнуться пізніше, надвечір, коли в райком викличуть для бесіди з першим деяких активістів траурної церемонії — далеко не останніх людей у районі.
Однак то буде згодом. А зараз… Зараз Микола Сагайда, вирвавшись на годинку з роботи, ааспокоює ображену Таню Стеценко, а сіра “Волга” а тонованими вікнами мчить трасою, залишивши позад себе тихе містечко Узень.
Вадим кермував, а Матвій Петрович, послабивши краватку, продовжував розпочату нещодавно розмову:
— Тоді я спитав себе: що було б, якби Жора залишився живий? А виходило ось що: він здобував блискучу перемогу. Точніше — комплексний виграш. По-перше, цей грошолюб міг показати велику дулю усім, із ким мав ділитися: мовляв, побійтеся Бога, чим платати, пограбували, обібрали до копійки! Зрештою, навряд чи хто й зважився б вимагати гроші, уявивши, що ж то за грабіжники, котрі самого капореджімі не злякалися! По-друге, від нього нарешті відчепилась би наша фірма; адже тобі лишалось одне: повірити в те, що Деркач — на повідку, що він — жертва? Дивись, ще й пожаліли б і деякі давні гріхи списали… А по-третє — здихався б Клави у щонайвигідніший для себе спосіб.
— Що й казати, варіант справді оптимальний, — покрутив головою Вадим.
— На щастя, — вів далі Шеремет, — я вже на той час знав нро його неарівнянну кохану… Окрім того, іще одне страшенно мене цікавило: хто ж насправді побував У Деркача вдома? Просто злодій? Але він не знав, коли саме повернеться господар. Убивця, котрий знав, що Жора вже не прийде? Але ж будь-якої миті могли знайти трупи, а отже — завітала б міліція до будинку жертв. Як бачиш, в обох випадках ризик надзвичайно великий. А між тим усе свідчить про те, що “гість” не поспішав: ніде жодного сліду не знайшли. Зваж і на те, що під час вбивства на дворі був дощ, а на підлозі — ані натяку на грязюку. До речі, замок, як стверджують експерти, було відімкнуто “рідним” ключем. То як, вистачить?
— Ви хочете сказати, імітація, — мовив Вадим. — А що, коли все ж таки збіг? Фантастичний, але збіг?
— Занадто багато збігів… Утім, я й таку можливість не відкидав.’
— І коли ж упевнились, що це не так?
— А як наган у будяках знайшли. І ганчірку, в яку він був замотаний. Тут і без експертизи стало зрозуміло, що відкинутий він правою рукою з місця пострілів… Сторонній убивця забрав би зброю з собою, а коли б і викинув, то подалі від місця злочину. Скажімо, в річку чи в каналізацію.
— І все ж… Невже у вас не було інших версій?
— Скільки завгодно. Та всі вони лопалися, як бульбашки, коли я запитував у себе: чому перший постріл був такий негарантований, хоча, без сумніву, стріляв професіонал?
— А чому ви вважаєте, що перший постріл мав бути саме в Георгія?
— Як же інакше? Здоровань, атлет, майстер бойового самбо — всі знали, що Жора завиграшки трьох покладе! Раптовий напад — проблематично: провулок безлюдний, тиша, нечутно підкрастися майже неможливо. А’постріли — впритул, ззаду. На Клавиному обличчі застиг спокій… Ні, ніяк не пов’язувалось. Хоч би хто був убивця — спершу б вистрелив у Деркача, і напевне — не раз. Стріляв би, доки не переконався, що той мертвий. А вже потім… ні, лише потім прибрав би свідка.
Наближалося знайоме перехрестя. Шеремет глянув на годинник і сказав:
— Завернім-но до тітки Явдохи. Один Бог знає, коли нам доведеться пообідати.
Вадим мав дещо інші плани, однак слухняно звернув на грунтівку (ситий Шеремет — зовсім не те, що Шеремет голодний) і лише зітхнув, скрушно похитавши головою:
— Уявляю картинку… Якби Жора залишився живий та переконав мене, що стріляли ті, хто його шантажував… Ото б я забігав! І все не в той бік сторони, як висловлюється один мій знайомий.
Шеремет мовчав. Нараз йому спало на думку іще одне припущення: що коли Жора не просто спрямував машину слідства на хибний шлях, а ще й хртів націлити їх на якогось всемогутнього конкурента? Так, так, змити з себе підозру — і заодно руками правосуддя знищити того, кому не в змозі протистояти сам. А що? Це дуже схоже на Деркача. В його дусі…
— Як ви гадаєте, — перебив його. роздуми Вадим, — Жора збирався залягти на дно?
— Може бути. Забрав би з собою Василька й “зміючку” та й повіявся з Узені. Тим більше що обставини дуже сприятливі: мовляв, тут загрожують моєму життю, тож тікаю від гріха подалі. Гроші ж дозволяли…
— Чимало нагріб? — поцікавився Вадим, який не, встиг побачити протоколи обшуку..
— Еге ж. Нам таке й не снилось! Два тайники знайшли: в одному — сорок золотих царських червінців, а в другому — двісті п’ятдесят тисяч радянськими.
…І знову промайнула у Матвія Петровича думка, що надто багато, що не зібрати такі гроші в провінційному місті навіть за допомогою рекету.
— Забагато, — сказав і Вадим, хвацько загальмувавши біля самісінького ґанку, на якому стояла усміхнена Катруся.
Сьогодні клієнтів побільшало. Крім рефрижератора, що й досі стояв на майдані, біля кафе зупинилися два вантажних “ЗІЛи”. Шофери на веранді уминали за обидві щоки запашний борщ.
— Приймайте гостей, — весело мовив Шеремет, коли Явдоха підійшла до їхнього столика. — Якась зачарована дорога: сама до вас привела.
— А таки чарівна, — всміхнулася господиня. — Хто хоч раз тут побуває, завжди знову приїжджає.
— А от мене, приміром, одне хвилює, — мовив Вадим, з непідробною стурбованістю дивлячись на Катрусю, що саме допомагала матері накривати на стіл. — Як це й досі ніхто звідси не викрав таку квіточку?
— А я не крадуся, — зашарілася дівчина.
Шофери за сусіднім столиком засміялися, а високий юнак із чорними, як смола, кучерями вигукнув:
— Красти треба вміти! Ось повернуся з рейсу, то покажу, як це робиться.
— Не вдавишся? — удавано сердито поцікавилася Явдоха.
— От і поговори з такою тещею, — розвів руками юнак і підвівся з-за столу. — Все одно вкраду. В нас, у циганів, це в крові.
