Щоденник Мавки - Корний Дара (мир бесплатных книг .TXT) 📗
Ольга просить, майже благає зустрітися з Тарасом на нейтральній території та спробувати порозумітися…
– Добре, Олю. Я з ним зустрінуся… – каже спокійно, знаючи наперед – це нічого не змінить.
Оля хапає мобілку та вибігає радісна в коридор. Телефонує. Мабуть, Тарасу…
Що робить з людьми жалість? Жінку вона вимучує настільки, що та готова простити навіть покидьку багато поганих вчинків, лишати всі справи, рятувати жертву, віддаючи останнє, аби… Аби що?
Тарас не дорікав Магдалені й не хизувався собою, він і справді здавався їй убитим, змалілим, зніченим. Кудись зник його лоск, хтивість у погляді, впевненість у поведінці, у тому, як він живе, що робить… І вона слухала його сумні балачки про те, що він не скотина тупа і дуже добре розуміє: вона надто гарна для такого, як він, і в нього напевне немає шансів бути з нею. Так-так, спочатку він навіть злився на Магдалену. І клин вибивав клином, розважаючись у колі найліпших, як йому здавалося, жінок. Та хіба є ліпша, аніж вона? Нема…
– Я – тварюка, Магдаленко. Тварюка. Я стільки приніс болю тим жінкам, які мене любили по-справжньому. Я бачив їхні сльози, муки, навіть смерть… Я – тварюка, Магдаленко. – Його руки тремтять, коли він розливає вино в келихи.
А в ресторані, який він повністю винайняв тільки для них, плаче-ридає скрипаль, ніжно пестячи струни своїм смичком. Музика ненав’язливо та мінорно розливається залою, чути, як потріскує гніт свічки, пахне ваніллю від тістечок та кавою… Так сильно пахне кавою… Магда знає, що цей ресторан не з дешевих, що Тарас і справді старався. І, може, навіть її кохає. Їй стає його трохи шкода… Бо він Чугайстер. А Чугайстри, якщо і люблять, то тільки Мавок, та й то дуже недовго.
Тарас мовчки робить декілька ковтків червоного вина, без тосту та якогось припрошування до трапези. Бо яке там припрошування, яка там трапеза, коли ви на поминках кохання? Потім Тарас каже, що він ніколи не знав таких відчуттів, які має до неї… Що, певно, таке розуміння приходить тільки тоді, коли тобі розбивають серце, і якби Тарасу було не під п’ятдесят, а трохи за двадцять, може, Магдалена йому б і повірила…
Магдалена струшує з чола липку жалість, яка, здається, щойно ледве не впала їй у серце. Підводить на Тараса очі, які до того дивилися на полум’я свіч і… Отетеріло розуміє, що жалість нікуди не втекла. Вона, хоч і вилізла з серця, та все ж усілася тепер їй на голову і звісила ноги… Очі чоловіка – мов очі побитого всіма нещастями пса.
– Коли я знайомився з тобою, Магдочко, то думав, що це буде чергова моя, може, й не дуже легка, та все ж перемога. Якби я тільки знав, що ти зі мною зробиш, у який вузол зав’яжеш. Я не знаю, як я житиму без тебе? – Він хапає її за руку, підносить до губ, цілує…
– Господи, як ти пахнеш? Як пахне твоя шкіра?
Магдалена ледве стримується, щоб не смикнутися та не забрати назад свою руку, бо руки Тараса мокрі від поту та переживань. Липкі та холодні. Та вона його жаліє, тому продовжує терпляче дивитися, як Тарас гладить пальці її руки. І її рука теж починає тремтіти, то його холод, напевно, передається їй… Вона витягує з його долоні свою руку й ошелешено помічає на ній перстень. Завмирає від несподіванки.
Тарас тим часом падає перед нею навколішки і мимрить щось про вічне кохання, про те, що вона – то мрія його життя, що він до її ніг готовий покласти світи, а якщо треба – й голови. Що, може, вона його поки не любить, але обов’язково полюбить, бо він чекатиме, стільки треба – стільки чекатиме. І донька її може вибрати собі найкращий виш світу, і він там оплатить навчання, і меншій згодом теж, і мамі лікування… Добре, що в Магди так мало родичів, бо, певне, і їм мало щось перепасти від щедрої душі чоловіка… Тарас говорить, обіцяє, клянеться. Але вона його не дуже чує, бо маленька недешева цяцька на пальці руки просто уводить її у ступор. Вона заворожено дивиться на перстень і не зможе зрозуміти своїх емоцій. Серце гупає наче скажене: чи то від вина, чи то від запаху ванілі, чи від сумної мелодії скрипки. Вона раптом помічає, що вся зала ресторану заставлена трояндами. Квіти стоять на столах, вікнах, підлозі, і до неї тільки зараз починає доходити, що це все для того, щоб заманити її в пастку.
Та Магдалена не любить троянд.
Вона повільно підводиться з крісла… Гризуть сумніви. А може, Ольга має слушність? Кохання, що таке це кохання? Перше вона собі вигадала, і воно давно мертве, і вже папір, на якому воно записувалося, перетворився на порох. А може, спробувати дозволити комусь тебе кохати, дбати про тебе отак по-справжньому, щоб усе до твоїх ніг, щоб без тебе йому не дихалося, не спалося, не жилося… І так ваблять обіцяні золоті гори і для її дітей, і для неї. Тепер вона впевнена: якщо вона зажадає підписати шлюбний контракт – Тарас і на це піде, лишень би її отримати.
Ні-ні, вона мусить подумати. Стоп! Ти ж не суперстар, дівко, а він Чугайстер. У таких, як ти, такі, як він, просто так без злого умислу не закохуються. Підводні течії, завжди є підводні течії… Крутилася голова… Магдалена сумно зняла з пальця перстень, поклала на стіл. Дивилася згори на Тараса, що стояв на колінах перед нею, наче перед ідолом, склавши долоні для молитви. Не просила його встати, не пробувала щось пояснити. Були його очі внизу – перелякані трохи, мов два великих знаки питання, і на денці в них – такий відчай, страх… Тенькнуло серце:
– Я не можу так одразу, Тарасе. Але я тобі не кажу – ні. Я просто мушу подумати. Подумати… Я передзвоню.
– Я чекатиму, Магдаленко! Я просто чекатиму, – Тарас за сценарієм мав це сказати і сказав.
І вона виходить із зали повз скрипаля, який продовжує ґвалтувати своєю любов’ю скрипку. Скрипаль підморгує їй, вона вдає, що не помітила. От козел – усі вони одинакові. Чугайстри. У невеличкому передпокої зупиняється, завченим рухом поправляє зачіску на голові. І несподівано для себе помічає те, чого в ресторані, зробленому під Францію, аж ніяк не може бути. Над дзеркалом у кутку висить невеличка картина козака Мамая, а під неї написано: «Як хочеш назови, на все позволяю, аби не крамарем, бо за те полаю».
Минув місяць, як Магдалена повернулася з Києва, і якщо й згадувала маляра-козака, то доволі рідко і все похапцем, а тут раптом така зустріч. Залізла в сумку, заходилася там щось шукати. Візитка, слава Богу, не загубилася. Провела пальцем по гладкій поверхні паперу, прочитала про себе: «Олексій Морозенко, художник-мамаїст». Сумно посміхнулася, підморгнула картині, поклала акуратно візитку назад до сумки…
Цікаво, чи Мамай її ще пам’ятає?
Вона рухається подіумом граційно, майже не торкаючись ногами поверхні підлоги. Вона не йде, а лине, летить. Так над землею пурхає кленовий листочок, хизуючись своєю ошатністю, зірваний шалапутом вітром, або напнута струна бабиного літа, знаючи, що в цю хвилину вона найдивовижніша. Легко в танці, граційно по струнах вітровію рухається вона подіумом. Майже невагомо, витончено, звабливо, східцями мелодії, котра супроводжує її вихід.
Вадим здивовано відкриває рота. Давно він не зустрічав таких створінь у середовищі модельного бомонду. Як для моделі, зовсім не худа. Довершена у всіх згинах тіла. То справжнє мистецтво – рухатися так, тепер він розуміє знайомого модельєра Левсянчика, чию колекцію демонструє ця пава. Той вчора хвалився, що знайшов справжній самородок. Таки правда, зануда Левсянчик не збрехав. Її манера рухатися подіумом… О, то не буденний вішак для одягу, як ті худющі моделі-манекени. Коли цокають своїми високими підборами подіумом, Вадиму видається, що то і не цокання зовсім. Це торохкотять їх зболені від недоїдання кістки.
Модель зупиняється на краєчку сцени, легким порухом голови відкидає волосся і відкриває світові очі.
Довге русяве волосся, великі зелені очі. Вадим може закластися з ким завгодно, що вони дивляться на нього. Ні, не кудись там на софіти, у далеч, як і годиться справжнім моделькам, а на нього. Вадим, мов голодний вовк, ковтає слину.
Жінки! Їх завжди було забагато у його ще доволі молодому житті. Вадим ніколи не переймався тим, як заволодіти тою чи іншою кралею. Дівчата видавалися легкодоступними. Скільки він їх мав?
Крім приємностей, траплялися й не зовсім вдалі моменти. Найчастіше пригадувався оцей. Вони розважалися з хлопцями у випускному класі, у сауні. Його батя тоді був лише звичайнісіньким замом у такого собі депутата-гуру, яким і сам згодом став. Взагалі Вадиму поталанило в житті: народився у правильній сім’ї. Та він геть про інше! Розважалися в компанії молоденьких-зелененьких петеушниць, які за сотню баксів були згідні на все. Йому ж попалася повна дурепа, тобто незаймана. Як він з нею намучився! Слава Богу, для нього це не був перший досвід. Розігріта дешевим вином, змішаним з горілкою, його хтива плоть просто шалено виривалася на волю. Він взяв дівчину силою. Заплатив за це не одну сотню зелених, а дві – за моральну шкоду. Хотів з нею по-людськи. А та навіжена поперлася зі своїми батьками в міліцію. Зчинили галас – ґвалт, ґвалтують! Чого ж ти в сауну з п’яними пацанами поперлася? Кому потрібна твоя незайманість? Теж мені, скарб великий. Мале, миршаве нещастя… Був суд. Звичайно, нічого вони не довели. Суддя виявився корєшом батькового шефа… Так, світом править сила, а це гроші та влада.
Це стало гарним уроком для нього, тоді ще тільки спокусника-початківця. Батя йому вправив мізки – кажеш отакій дуринді набитій, що одружишся з нею, подаруночки-цілуночки – і вона твоя. Для чого силувати, а потім мати отакі, хоч і невеликі, та все ж прикрощі? Зрештою, батя порадив йому перейти на моделей. Там усе набагато простіше, інший рівень! Гроші, блиск, шик… А премудрості «вибраних» дівчат в інтимній сфері сягали таких глибин… Куди там незайманим петеушницям! Надважливо: жодних зайвих запитань чи вчинків. Ти мені – я тобі! Бізнес! Чи має бізнес душу? Дзуськи!
Нова колекція Левсянчика. Осінь-зима. На зеленоокій моделі розстебнуте на всі ґудзики смарагдове пальто. Воно заледве сягає колін. Вона рухається вільно, мов човен, що гойдається на хвилях сонного моря, майже недбало. Поли пальто розлітаються в різні боки. Стегна гойдаються в такт шепоту хвиль музики. Під напівпрозорим жовтим плаття з розкішним декольте дівочі перса хизуються своєю довершеністю, притягуючи погляди. Модель підходить до того місця, де сидить Вадим. Зупиняється, повертає голову у його бік. Вона дивиться на нього. У Вадима пересихає в роті, починають від збудження тремтіти руки. Хлопець відчуває, як його раменами додолу під сорочкою тоненькими цівочками стікає піт. Дівчина посміхається кутиками вуст, різко повертається і рухається далі своїм маршрутом, піднімаючи гучну хвилю оплесків. Схоже, отак «хріново» почуває себе не лише Вадим, а й решта чоловіків у залі.
Дівчата! Він у тому навіженому шалі довго був одержимий ними. Вадим легко захоплювався, та після проведеної ночі з об’єктом жадань його гарячий шал витікав з нього, мов магма з вулкана, що врешті застигає та стає гранітом. А кохання? Та й чи є воно, оте кохання? Рано чи пізно всі охи та ахи закінчуються одним – ліжком. Кохання вигадали йолопи, яким не дають, та сині панчохи, яких ніхто не хоче. Розслабся, подруго, та отримуй задоволення. Були звичайно дурепи, що вбивали собі в голову маразми про закоханість, труїлися через нього, різали вени. Одна навіть потрапила в дурку. Пхе! Хіба секс та кохання можуть бути синонімами? Секс – класна штукенція. Ліпша стократ від наркотиків, будь-яких. Він знає, що каже. Коханок міняв, мов шкарпетки, щоденно, чи то щонічно. Навіть не пригадує всіх не то що на ім’я, а й на обличчя. До всіх було стандартне звернення «Сонечко» чи «Кішечка», щоб не плутатися.
Деякий час журнали рясніли скандальними знімками сина «того самого» в компанії напівоголених юних модельок. Та навіть журналістам врешті стало нудно, у дуже багатого женишка наречені змінювалися надто часто, а це вже не скандал і не сенсація. Так – богемні будні.
Завше стандартна схема – лише президентський люкс у п’ятизірковому готелі. Юля чи Іра, новенька кішечка-супермоделька в джакузі, заповненому французьким шампаном, а ліжко устелене пелюстками чайних троянд.
Фінальний вихід. Зеленоока вродливиця в білій шубці зі штучного хутра, поцяцькованого не банальними трояндами, а волошками, великий букет волошок у руках. Як їй пасує той волошковий квіт. Навіть на мить здається, що колір її очей перетворюється зі смарагдового на блакитний. Вона нарешті усміхається, щиро і природно. Не барбівською посмішкою на тридцять два вибілених зуби. А так, що від цього в грудях трепетно щемить і проситься щось на волю. Те почуття незнайоме. Зовсім чуже, а тому цікаве. Дівчина витягує з букета одну квіточку і кидає її прямісінько в руки ошелешеного Вадима. Усі чоловіки заздрісно позирають у його бік. Вона зробила вибір.
Плотські утіхи. Коли щоденно дивитися у вікно на хай бездоганний світ, то і від цього з часом починає вернути. Усе до блиску відполіроване, і вже сліпуча білість починає видаватися крижаною. Вадим виснажився. Передоз? Займався сексом майже з примусу, як ото носив краватку під дорогим костюмом та щодня ходив на роботу. Власник двох фірм мав з’являтися на ясні очі підлеглих щоденно, вимога-забаганка батька. Так і з дівчатами, слід тримати марку. Передоз чи непередоз. Робив усе квапом, мов набридливу роботу. Перепхався – і гуляй, красуне! Сумно. Де дівся кураж? Потім напивався до напівсвинячого стану. Інколи навіть замислювався, а може, він голубий, якщо йому секс з жінками не в кайф. Та хлопці йому ще менше подобалися, аніж красиві порцелянові дівчатка з ідеальними параметрами: дев’яносто-шістдесят-дев’яносто.
І ось сьогодні він зобачив її. Волошкову дівчинку. І прокинувся. Він знову жадав.
Після показу бенкет, як завжди. Вона стоїть біля вікна, дивлячись на підсвічену ліхтарями київську ніч.
До неї підбігає схвильований і розпашілий винуватець свята-дійства, модельєр Левсян:
– Ох, Лізонько. Голубонько! Цілую ручки, мій скарбе.
Він тримає в руках два келихи із шампанським, тицяє один у руки дівчині, його погляд падає на Вадима.
– Пане Вадиме! Радий тебе бачити, любчику! Знайомся, це Лізонька, моя надія. У неї талант, перфектно талант. – Модельєр Левсян уже добряче п’яний, надто голосно гикає. – Перепрошую. То моя муза! Прохання до тебе, Вадимчику, не балуй! Я добре тебе знаю! Не зобижай мою красуню, я її все життя шукав. Мені здається, що коли натягти на неї гумові чоботи та куфайку і випустити на подіум, аплодуватимуть не менше.
– Левсянчику, любий, не кокетуй! – Дівчина поблажливо цілує модельєра в щічку. – Ти божевільно талановитий і сам про це добре знаєш, а ми лиш вішаки для твого таланту.
– Лізонько, голубонько. Ти – не вішачок. Тільки не ти! Що ти таке говориш? Ти – Афродита, ти – диво!
Левсяна гукають до гурту юні модельки, і він, похитуючись, летить на крилах слави.
– Дуже приємно познайомитись з вами, Лізо! – Вадим єлейно облизується. – Ви прекрасні! Я – Вадим, син…
– Я знаю, чий ви син. Інколи переглядаю світську хроніку, – вона надто різко обриває його. – Мені байдуже, це не перепустка до раю!
Голос красуні не просто звучить, він вишукано дзвенить, мов дзенькіт шаблі в старих фільмах.
Вадиму здається, що лише від її голосу можна вдавитися жагою.
Господи, який він йолоп чи не йолоп. Ні, вона просто ще не розуміє всіх переваг його привілейованого становища, перед яким до сьогодні відчинялися всі двері, у які він мав бажання зайти. Але що хотіти від жінки? Вона лише модель, а він… Він щедрий коханець. Завжди все було доволі просто, а вона хіба не з того тіста, що й решта?
Тільки чомусь в отому місці, де, кажуть люди, захована душа, так болить і тремтять від хвилювання руки.
Вадим і Ліза їдуть у його машині, у «лексусі». Місяць він залицявся до Лізи, такого довгого й запопадливого благання-плазування перед жінкою він і не пригадує. Зустрічалися лише вечорами, виключно на нейтральній території. Вона не дозволяла не те, що поцілувати себе, а навіть торкнутися її рукою. Звісно, він став, мов надмірно напнута струна, яка врешті не витримає і порветься. А от сьогодні вона раптом доволі легко погодилася, заїхати до нього «на вечерю». Він уже давно живе самостійно, однак ще жодного разу жодна дівчина не була у його спальні. Для чого давати марну надію? А тут здався…
Вишукана французька кухня, срібні тарелі, англійська порцеляна якогось там графа, золочені канделябри, марочне біле вино, класична музика. Вальс Штрауса. Вона рухається вільно і досконало в такт вальсу. З таким тілом це доволі легко робити. Вадим нарешті може доторкнутися до неї. Ліза дозволяє себе поцілувати. Він не знав, що поцілунки бувають такими… То не проста тобі зустріч губ, то коли майже втрачаєш свідомість уже від наближання моменту.
Ліжко в спальні рясно засипане волошками. Він нічого не забув. Ота волошка, яку вона йому подарувала, завжди з ним, у машині, поруч з образком янгола-охоронця, який йому подарувала мама. Волошка, яка пахне Лізою! А зараз їх тіла в тих квітах, жага поцілунків, солод ночі. То не тільки секс. Він не міг насолодитися володінням цією жінкою. Припавши спраглими губами до її тіла, він врешті зрозумів, що досі ще й не жив, не пив, не кохався по-справжньому. Він був таки незайманим, бо двері, які йому вона сьогодні відчинила, були не вбогою перепусткою через чорний хід у бідну забігайлівку, а золоченими воротами до раю.
Ліза видавалася довершеною: світла, мов зорі на небі, і така ж далека, як вони. Хоч лежала поруч з ним, у його обіймах, та залишалася недосяжною. Це його вбивало і він знову і знову оволодівав нею, доводячи собі, що вона поруч, а він у ній, тут. Легкодоступна? Але хіба можна володіти жінкою, яка знає про тебе більше, ніж ти сам? І яка, зрештою, володіє тобою. Не ти нею, а вона тобою!
Вадим вперше не збайдужів до своєї коханки, коли минула ніч кохання. Навпаки. Він міг думати лише про неї. Магма, що текла вночі його жилами, не стала гранітом. Вона залишилася вогнем.
Вадим дурів, коли Ліза довгенько не з’являлася. Він змарнів, схуд, осунувся. Було начхати на весь світ. Ліза не мала мобільного. Вона приходила лише тоді, коли хотіла і коли мала на нього час. Він терпляче чекав, коли врешті сутінки впадуть на місто і, можливо, знову з’явиться вона, його зірка. Та щоразу це відбувалося рідше і рідше. Ліза довела його до стану, коли він благав на колінах, щоб вона не залишала його. Ліза посміхнулася кутиками вуст, махнула грайливо своєю голівкою так, що волосся розсипалося водоспадом, і заперечливо похитала головою. Дівчина зникла цього разу надовго.
Вадим шукав її. Задіяв усі зв’язки батька. У модельній агенції вона не з’являлася, за адресою, вказаною у її портфоліо, така не мешкала. Він мав усе: гроші, славу, владу. Він міг легко здобути будь-яку дівчину, будь-коли… Та то не Ліза, а без неї життя здавалося марнуванням часу.
Юнак страждав.
Одного липневого гарячого вечора друзі майже силою випхали Вадима з дому в новий модний нічний клуб. Розвіятися.
Біля барної стійки, елегантно закинувши ногу на ногу, сиділа його Ліза. Довге густе волосся водоспадом вилилося на плечі. Вона грайливо накручувала пасмо на вказівний пальчик лівої руки. Вадим стояв посеред зали. Йому на мить здалося, що він задихається, сльози затуляли очі, тіло майже не слухало його, тремтіло. Він кохає її? Чи лише банально жадає?
Ліза підходить до Вадима впритул. Звабливо кладе йому руки на плечі, зазирає в очі і цілує, забираючи з нього життя до краплі та вливаючи в тіло жагу. Він безвільний.
Як він хоче її, єдино важливу для нього, єдино жадану.
Вадим мчить нічним містом, швидше-швидше додому. На задньому сидінні Ліза. Вона ззаду огорнула його своїми руками, і він ще сильніше тисне на газ. Швидше-швидше-швидше. Він жадає її вже тут, зараз. Її права рука блукає його тілом, ніжно опускаючись нижче і нижче. Вадим уже не належить собі, тільки їй. Кожна клітинка його тіла жадає впитися, злитися з її плоттю. Кудись зникає весь кисень з легень, бо він може дихати лише запахом її волосся, жити від дотиків її пальців. Нога ще сильніше тисне на педаль газу. Він уже не контролює себе і не помічає, що машина мчить на реактивній швидкості, ще трішки – і вона розсиплеться або полетить. Стрілка круглика-спідометра впевнено переповзає позначку двісті. Пофіг! Є тільки вона! Тут, зараз, поруч. О, Ліза таки мала слушність, коли казала, що влада, гроші, багатство – це не перепустка до раю. «Коли її там нема, до пекла такий рай», – додає від себе хлопець. Вадим дивиться в дзеркало, нестерпне бажання зазирнути в Лізині смарагдові очі. І торопіє – то не Ліза, то не вона.
У дзеркалі, мов на екрані, у пришвидшеному режимі дівідішника прокручуються кадри: обличчя дівчат, жінок, які віддалися йому, змінюють одна одну і врешті зупинка. Стоп-кадр! Із дзеркала на нього дивляться наполохані та перелякані очі тої малої з ПТУ.
Посеред міста, посеред ночі «лексус» на шаленій швидкості вдаряється в стовп і вибухає. Самотній запізнілий перехожий стоїть, ошелешений побаченим. З полум’я машини в небо виривається на волю яскрава цівочка світла та губиться в небі між зорями.
Зірка впала в небо.
