Слід «Баракуди» - Тендюк Леонід Михайлович (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно txt) 📗
ЗЛИЙ ДУХ
Новорічні свята з півнячими боями кінчилися — почались будні. Шхуна на атол не приходила, радіозв'язку з Австралією Цвяхецький налагодити не міг. У чеканні минав час.
У нашому житті сталося чимало змін. Дехто з нас вибився в люди, і король, обласкавши його, наблизив до себе; інші — наприклад, я — опустилися аж на дно тубільного суспільства.
Уранці Кім Михайлович, Лота й Барарата пішли на кокосову плантацію. Ми з Альфредом лишилися вдома. У мене болів живіт — я не міг навіть пасти, як те робив щодня, кіз, а Заєць із деяких пір узагалі не виходив на роботу.
— Боюся, що подарунки, які нам дає Ефо-Аліандро, можуть вилізти боком, — зітхнув геолог.
— Чого?
— Свята простота! — з іронією глянув на мене Альфред. — Невже ти, да Гама, не розумієш, що через ті «сувеніри» ми стаємо вічними боржниками короля? Он і сьогодні він прислав смажене порося. Воно, звичайно, смачне — я вже куштував. І все ж зашморг на шиї затягується. Так і будемо через ті подачки аж до смерті лущити горіхи й пасти кіз! — вигукнув він.
— Якщо Володар навмисне затягує наш від'їзд чи й зовсім не хоче випускати із Королівства, то це — справжнє віроломство. І не тобі, Альфреде, скаржитися на долю! — докинув я. — Бо — кому кози й погрози, а кому тепле місце під сонцем.
Я недаремно дорікав. Заєць мене зрозумів..;
Робота на королівському подвір'ї не припинялася до пізнього вечора. Нам із хижки було видно, як у сажу й біля кошари порається якийсь старий остров'янин. Завидна там працювали інші. Той тубілець з'являвся присмерком, коли сонце сідало за гори. Він чистив загородки, годував та напував тварин.
Донедавна ми не звертали на нього уваги — мало хто там працює! Та й тубільці всі здаються схожими один на одного. Лише після випадку в крамниці, коли ми стали свідками неприємної розмови, зрозуміли, що королівський свинар і тубілець, якого вислуховував тоді Ефо-Аліандро, одна й та ж людина — боржник Матик-Матик.
А борги, як відомо, треба відробляти. Вдень Матик-Матик із молодшими синами ловив рибу, в надвечір'я ж приходив трудитися сюди.
Одного разу (мав відбутися ритуал, під час якого, як і в дні меліса, тубільці задобрюють злих духів) король наказав підданим наловити побільше голубів. Не на паштет, як завжди. Жертва, що її хібокці приносять Буті й Калі, без тих птахів не жертва, бо демони, виходить, не гірше за Ефо-Аліандро розуміються на вишуканих стравах.
Потерпаючи, що Бута й Кала ненароком можуть розгніватися й накоїти біди, остров'яни стараються їх улестити: ріжуть пороси, козу, собаку. Зверху на них перед жертовником санга кладуть невеличких голубів. Марновірці, діти природи, вони вважають, що демони, покуштувавши голуб'ятини, перестануть хуліганити й зникнуть з атола.
І ось Матик-Матик зі своїми старшими синами Маве й Куде вирушали ловити голубів. З цими хлопцями ми були знайомі — разом збирали горіхи.
Одноманітна робота на кокосових плантаціях нам обридла. Ми з Альфредом попросилися в гори.
Через Міністра Двору Паша Цвяхецький переказав королю прохання.
— М'у рра!! — відповів Володар, що по-хібокському означає: «Я дозволяю!»
— Мура то й мура, — засміявся Альфред, збираючись у дорогу.
— Будьте, хлопці, обережні,— нехотя відпускаючи нас на полювання, порадив Кім Михайлович.
— Не турбуйтеся, командире, — впевнено відповів Заєць. — Я гори знаю блискуче — виріс у Криму. Знаю і люблю їх.
І ми — Заєць, Павло Цвяхецький і я — приєдналися до Матик-Матика та його синів.
Голуби, яких постачають до столу Ефо-Аліандро та для задобрений злих духів, водяться не скрізь. Вони бувають тільки в північній частині острова Паон. Птахи в'ють гнізда на неприступних, порослих гущавиною скелях.
Царство гір розчинило перед нами свою браму. Зводилися скеля за скелею, а далі — знову скелі, мов злі духи розкидали їх у хвилину шалу.
— Назвати острів Паоном, тобто садом, більш ніж дивно, — пробираючись гущавиною, бурмотів я.
— На сад він справді не схожий, — погодився Альфред.
Сини Матик-Матика, Маве й Куде, як і сам старий та Цвяхецький, ішли мовчки. Їм не вперше долати крутогір'я.
У кожного за плечима хитромудро виготовлені петлі, сильця, кошики, куди тубільці складають пійманих птахів.
Ми з Альфредом несли наповнені водою і пальмовим соком горіхи. В саквах у Цвяхецького — дбайливо загорнутий рис-кетіпат. Отже, з голоду не помремо.
Піднімалися крок за кроком на вершини.
— О-ох, не можу більше, — почувся голос Альфреда. — Їсти хочеться, аж шкура болить.
Він важко хекав, піт йому засліплював очі.
— Потерпи трохи.
— Краще б уже було лущити кляті горіхи, — знову завів своєї Заєць. — Ти завжди, да Гама, втягуєш мене в авантюру!
— А ти ж бо хвастався, що любиш гори.
— Люблю, але дивитися на них здалеку. Не повзати, як повземо ми навкарачки.
Кряж несподівано кінчився. Далі йшла гола, прямовисна стіна. Під нею внизу лежала прірва. Густо всіяну скелями долину, що розкинулася там, оточували гори, в яких і гніздилися дикі голуби.
Ми спустилися знайомою тубільцям стежкою по вертикальній стіні і знову опинилися серед джунглів.
Сонце сідало. Долина, мов келих, сповнилася синюватою темрявою. Високо в небі затремтіли зорі.
— Полювання, — жестикулюючи, пояснив Матик-Матик, — почнеться вранці. Таким чином, тут і заночуємо.
Я змалку люблю ліс, його таємничі, сповнені сторожкої тиші нетрі. Хутір, де ми жили до переїзду в Очеретяне, розкинувся над крутою, порослою столітнім пралісом балкою.
У таврійських степах лісів мало. Та вже коли такі є серед поруділого, випаленого суховіями безмежжя, здаються оазами. Як ось і цей праліс, названий кимось Степовою Дібровою.
Росли там дуби, чорноклени, граби. А ще — білокорі, з листям, яке нагадує переливисту луску, сокорини. Листя мовби світилося приглушеним, матовим сяйвом. І, навіть без вітру, завжди тремтіло. Мама казала, що через те тремтіння вони ще звуться трепетами.
Дідусь, бувало, брав сокиру і йшов у хащі, а а ним — я.
Скільки мрійливої ніжності нашептав мені рідний праліс!
Галяви в гущавині поросли схожою на кінську гриву травою, з якої хуторяни роблять щітки; чорнобил і нехворощ, ведмежі вушка, звіробій, болиголов. А попід терновими кущами, мовби присівши навпочіпки, тулиться злиняла на сонці рожевоока материнка. І пахнуть нагріті сонцем суниці й з глибини хащ, де завжди прохолодно й сиро, хлюпає настояний на прілому падолисті та терпкій дубовій корі цілющий лісовий трунок.
Високо в небі вітрила неквапних хмарин. Десь хруснула — дідусь збирає сушняк — гілка. Повісивши під листя на дубовім галуззі свій схожий на тюбетейку капелюшок, додолу падав кольору старої міді тьмяний жолудь. І з чорнокленів та бересклетів, кружляючи, летять крилаті метелики — насіння.
За лісом — аж до обрію — степ, пшениці, сонцем налиті. Й земля сповнена сонцем, і співом, і тишею. І так день за днем, так із року в рік.
Сонцеворот, ніби сторінку чудесної книги, знову й знову гортає радісні дні, небо всівається зорями. Потім — світанок і, цокаючи дзьобами, в гнізді на старій груші спросоння озиваються лелеки. І тихо так плинуть понад левадами.
Немає в душі моїй ще ні смутку, ні втрат… Той ліс, мов на чатах. Він оберігає спокій землі, гойдає й мене, малого.
А нині… Скільки ж бо мені літ? Та я ж тільки починаю жити! А серце обпалене болем. Я бачив і горе, й смерть — це тоді, коли плавав до берегів В'єтнаму. Смерть і зараз кружляє над світом. Ракети націлені в спокій — у спокій, якого більше немає.
Нарешті ми зупинилися на нічліг. Матик-Матик вибрав місце на найвищій горі у долині. Було пізно. Проте ніхто не спав, дарма що за день неабияк натомилися.
Незаймана тиша гір і джунглів заворожувала. І мрії мої через моря-океани з цих ось дурманливих нетрів неквапно линули в край дитинства, в мого щасливу Степову Діброву.
А джунглі мовчали. І раптом вони озвалися. Крики, зойк, сміх, ніби розверзлася чиясь зранена болем душа.
