Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
— Хтось обов'язково почне. Або Гітлер, або Сталін. А ми знову будемо, як горох при дорозі.
— Я втомилася і зголодніла, а ви як чоловік просто зобов'язані роздобути їжу.
Вона витягла з торбинки мапу і пояснила, над яким стелажем висить м'ясиво, а де можна знайти головку сиру й вино. За хвильку ми уже вигідно вмостилися під фікусом на стосах книжок і обідали. Я зиркнув на стелажі, до № 1730 вже було недалеко, бо сиділи ми під № 1688F, літери рідко коли доходили до К або L, тому була надія, що ще цього дня я добуду решту сторінок.
Коли ми вже намірилися рушати далі, з-за стелажів раптом вигулькнув маленький сухенький чоловічок зі зморщеним кривоносим обличчям і маленькими вузькими очима, вбраний був у якесь старосвітське манаття, добряче обтріпане і зашмульгане.
— Так я і знав! Вона знову вирядила експедицію на мої пошуки! — вигукнув він, а кинувши оком на шмат ковбаси, вхопив його і в три секунди згелемзав, потім вихопив у мене вино і духом випив. — Передайте їй, що я ніколи не повернуся у її світ. Ніколи! — тут він ще й тупнув ногою.
— Кому передати? — поцікавився я.
— Тільки не кажіть, що вас послала не Конопелька! От їй і передайте.
— Ага, то ви її наречений, якого вона уже стільки літ марно чекає?
— Я вже давно не її наречений… Я пішов від неї, щоб присвятити себе вивченню морського дна. Я живу там, — він тицьнув пальцем у підлогу. — Там у мене свій світ. Мене обслуговують найкращі морські панни. Я сплю на ліжку з висохлих водоростей, вкриваюся ковдрою з пуху чайок, а харчуюся рибами і молюсками. — Помітивши наші здивовані погляди, додав: — Сьогодні у мене був творчий день, я не виходив на лови. Тому й зголоднів. Зате я відкрив нікому не відомий вид Астурії Мітиленської*, яка перебуває у кревному зв'язку з Роделією Цуримською*, котра вимерла ще до Різдва Христового. Але тут… тут вона цвіте і п'янить пахощами. А все чому? Та тому, що книги творять під впливом моря особливий мікроклімат, ба навіть самі оживають. Ось буквально минулого місяця кілька книг, збившись у хижу зграю, загризли одного відомого вченого, який забрів сюди в пошуках мемуарів Альбрехта фон Валленштайна і його листів до Ґустава-Адольфа. Книгозбірня стає небезпечною. Вона живе своїм життям. Так-так, не дивуйтеся. Ось навіть ці стелажі, — він постукав пальцем по дереву, — навіть вони не зовсім тупі, як вам здається. І не такі вже й непорушні. Інколи вони мандрують. Міняються місцями. А зараз дослуховуються до наших слів. О, прошу дуже! — старий приклав вухо до сірої поверхні стелажа і прислухався. — Комусь може здатися, що це так шемраво шамкотить шашіль, а я вам скажу, що це не так. Це вони перешіптуються між собою своєю шурхотливою мовою. А так між нами: ви справді вірили в те, що мене можна знайти?
— Ви, мабуть, будете здивовані і розчаровані, — встряла Міля, — коли я вам повідомлю, що ми шукаємо не вас. Декого з нас і справді вирядила пані Конопелька, але зовсім з іншою метою, і нам ще до неї чимчикувати і чимчикувати.
— То що — та стара порхавка уже забула про мене? — з глибоким смутком промовив чоловічок.
— Ні-ні, — сказав я, — вона не забула, чекає на вас. Ба більше — береже свою цноту і каже, що не може вмерти, заки не втратить її з вами. Але ми і справді забрели сюди з іншою метою.
— Можна поцікавитися, з якою? — в очах чоловічка зблисли іскорки.
— Ні. Це не має нічого спільного з вашим зацікавленням.
— Гм. То ви не шукаєте карти дна Карпатського моря?
— Ні. А ви?
— Я, власне, шукаю. Двадцять восьму карту Клавдія Птоломея. Її згадує Павсаній. Я знаю, що вона десь тут. Але застерігаю вас — старі книги добряче уже здичавіли. Якщо не пильнуватися, то можуть і пальця відкусити. Ви ж знаєте, що є м'ясожерні рослини? От і стародруки залюбки пожирають усе, що їм трапиться, — мух, комарів, нетлю, міль, мишей… Я вже двічі натрапляв на обгризені людські кістяки. Та не буду вам заважати. Щасливої дороги.
Ми розпрощалися і якийсь час ішли мовчки. Відтак Міля стурбовано озвалася:
— Хтозна, що нас чекає…
Мовби на підтвердження її слів раптом згори сипонуло книжками просто перед нашим носом, серед них були й грубі фоліанти, які могли б незлецьки нас увередити, впавши на голови, мимоволі ми притиснулися до стіни і далі йшли попід нею.
Над вечір ми добралися до стелажа № 1730, я піднявся по драбині до верхньої полиці і добув «Occulta occultum occulta» Пауля Скаліха з металевими защіпками, але розгорнути книгу не зміг — вона була замкнена на ключ, самого ж ключа ніде не було, довелося прихопити книгу з собою і сховати в наплічнику. Я вже хотів спускатися, коли стелаж несподівано нахилився у мій бік, драбина відскочила назад і сперлася на другий стелаж, а на мене знову посипалися книжки, сторінки багатьох із них розліталися навсібіч, припадали до обличчя і обліплювали його, однією рукою я відбивався, наче від хижих птахів, а другою тримався за драбину, котра стрясалася і зловісно потріскувала, налякана Міля гукала, щоб я поквапився, але я ніяк не міг відбитися від безлічі сторінок та від книг, які щипали мене й кусали, а тим часом стелаж у мене за спиною тріщав і хилився, тоді я насліпу став спускатися, увібравши голову в плечі і прикриваючись однією рукою, хоч нічого й не бачив під собою, але Міля закричала: «Стрибай! Ти вже низько!», і я стрибнув та відскочив убік, і якраз вчасно, бо стелажі, між якими я опинився, лягли один на другого і, якби я загаявся, мене б розчавило. Книги перестали сипатися, а під стелею щось ухнуло і засопіло.
Ми відійшли на безпечну відстань, а за годину добралися до стелажа № 1739, останній, четвертий, аркуш містився у фоліанті, що називався «Labyrinthus mundi» легендарного Гермеса Трисмегіста і мав екслібрис віденського бібліофіла Антона Шварца фон Штайнера. Тим часом звечоріло, і ми знову розтаборилися на ночівлю. Втома зробила своє, повечерявши та випивши пляшку вина, я заснув сном праведника, а прокинувся білого ранку і знову не побачив біля себе дівчини. Думаючи, що вона десь миється та чепуриться, я не відразу відчув хвилювання, але за якийсь час, не зауваживши жодних ознак її присутності, обмацав себе в пошуках аркушів і, не знайшовши жодного, уже й не дивувався, що фоліант зник також. Один-єдиний ангел, який заховався в жінці, може виправдати перебування у ній сотні чортів, але Міля виявилася винятком, і тому я, вигукнувши: «О, курва!», чимдуж помчав навздогін, а щоб кроків моїх не було чути, роззувся й кинув мешти до наплічника. Я біг, долаючи перешкоди, і пильно прислухався, але вуха мої не вловили нічого втішного, всюди панувала тиша, тільки легенький вітерець недбало перебирав листям кущів і дерев. Інколи в повітрі злякано шугала яка-небудь книжка, осипалися сторінки і гойдалися у повітрі. Весь уже мокрий, години за три я перейшов на швидку ходу, переживаючи лише за одне: що та стерва могла зачаїтися десь та чекати, заки її проскочу. Надто далеко вона втекти не могла, бо ж була так само вчорашнім днем вимучена і мусила виспатися, тож випереджала мене, може, години на дві, не більше, не кажу вже про те, що вона так хутко бігти без перепочинку, як я, не могла, мусила десь відсапатися. Було вже пополудні, коли я почув якусь метушню, хтось із кимсь шарпався, чоловічий голос шлякав* і бурчав, а жіночий лише розпачливо попискував, скидалося на те, що хтось когось ґвалтує. За мить я побачив між стелажами парочку, що відчайдушно борюкалася, і легко упізнав у ній нареченого пані Конопельки та Мілю, фоліант Пауля Скаліха валявся неподалік, боротьба велася за аркуші, які Міля, вочевидь, заховала собі за пазуху. Блюзка на ній уже була розірвана, аркуші визирали з-під станика, але старий ніяк не міг до них дотягнутися, бо Міля відбивалася і руками, і ногами, а деколи ще й зубами клацала, так що дідусь був уже весь подряпаний і покусаний, а з носа йому аж юшило. Мені не залишалося нічого кращого, як, примірившись, притьма висмикнути аркуші і, підхопивши фоліанта, сховати все до наплічника. Розбзикана пара вмить занехаяла борюкання і, важко дихаючи, витріщилася на мене. У їхніх очах панували розпач і лють, але я був налаштований цілком приязно, тому помахав їм привітно рукою і рушив у дорогу. Услід мені кричала Міля:
