Тінь вітру - Сафон Карлос Руис (книга регистрации .txt) 📗

Мені здалося, немов щойно в мене з-під ніг висмикнули килим. Два дні я літав мов на крилах, а тепер почувався так, наче увесь мій світ зруйновано.

— А я прийшов, бо думав, що ти хочеш побачити мене, — мені вдалося через силу посміхнутися.

Я помітив, як вона зашарілася.

— Я лише жартую, — збрехав я. — Але щодо моєї обіцянки — усе серйозно: покажу тобі обличчя цього міста, якого ти ще не знаєш. Принаймні після цієї прогулянки ти не забудеш ані Барселони, ані мене. Куди б ти не поїхала.

У посмішці Беа читався сум. Вона відвела погляд.

— Я ледь не пішла в кіно. Аби лише не зустрічатися з тобою, — зізналася вона.

— Чому?

Беа подивилася на мене, але нічого не відповіла. Знизала плечима та звела догори очі, немов намагаючись спіймати слова, що втікали від неї.

— Бо я боюся: а що, як ти маєш рацію? — врешті-решт промовила вона.

Я зітхнув — і зненацька відчув себе достатньо хоробрим, щоб сказати все, що було в мене на думці, навіть якщо цим словам судилося бути останніми словами, які пролунають між нами.

— Ти кохаєш його чи ні?

Посмішка спалахнула й згасла.

— Тебе це не обходить.

— Мене — ні, — погодився я. — Це тебе має обходити.

Вона холодно подивилася на мене.

— А тобі що з того?

— А це вже тебе не обходить, — сказав я.

Вона навіть не посміхнулася. Її губи тремтіли.

— Тим, хто мене знає, відомо, що я у захваті від Пабло. Моя родина та...

— Але я майже незнайомець, — перервав її я. — Тож хочу почути це від тебе.

— Почути що?

— Що ти його кохаєш. Що ти одружуєшся не тільки для того, щоб утекти з дому, щоб покласти відстань між собою та Барселоною, між собою та своєю родиною. Що ти їдеш, а не втікаєш.

Її очі сповнилися злими сльозами.

— Ти не маєш права таке мені казати, Даніелю. Ти мене не знаєш.

— Скажи мені, що я помиляюсь, і я піду. Ти кохаєш його?

Ми довго дивилися одне на одного й мовчали.

— Не знаю, — нарешті пробурмотіла вона. — Не знаю.

— Хтось сказав: у мить, коли ти замислюєшся над тим, чи кохаєш когось, ти вже назавжди перестав кохати цю людину.

Беа шукала в моїх словах іронію.

— Хто це сказав?

— Дехто на ім’я Хуліан Каракс.

— Твій приятель?

Я спіймав себе на тому, що киваю на згоду.

— Щось на кшталт того.

— Познайом мене з ним.

— Сьогодні, якщо не заперечуєш.

З-під арок університету ми вийшли під свинцеве небо й блукали без певної мети — просто звикали до присутності одне одного. Ми сховалися за єдиною спільною темою — її братом Томасом. Беа розповідала про нього, як про випадкового знайомця, про когось, кого любила, але ледь знала. Вона уникала дивитися мені у вічі й посміхалася знервовано. Я відчував, що вона вже шкодувала про те, що сказала мені під аркадою. Ті слова досі гризли її.

— Слухай, — озвалася вона, — щодо того, що я тобі сказала... Ти ж нічого не перекажеш Томасові, правда?

— Звичайно ж, ні. Нікому не скажу.

Вона знову нервово засміялася.

— Не знаю, що на мене нахлинуло. Не ображайся, але іноді легше розмовляти з незнайомцем, ніж із тим, кого добре знаєш. Чому так?

Я знизав плечима.

— Може, тому, що незнайомець бачить нас такими, якими ми є. А не такими, якими хоче нас бачити.

— Це теж цитата з твого друга Каракса?

— Ні. Я сам це щойно вигадав, щоб вразити тебе.

— І якою ти бачиш мене?

— Таємничою.

— Це найхимерніший комплімент, який я будь-коли діставала.

— Це не комплімент. Це погроза.

— Що ти маєш на увазі?

— Таємниці мають бути розгадані. Хтось мусить з’ясувати, що за ними криється.

— Ти можеш розчаруватися, коли з’ясуєш це.

— Я можу здивуватися. І ти теж.

— Томас ніколи не казав, що ти такий самовпевнений.

— Ті крихти зухвалості, що маю, я зберіг цілковито задля тебе.

— Чому?

«Бо я тебе боюся», — подумав я, але не вимовив цього.

Ми знайшли притулок у маленькій кав’ярні поряд із театром «Пілорама». Розташувавшись за столиком біля вікна, ми замовили сандвічі з шинкою по-горянському та каву з молоком, щоб зігрітися. Метрдотель, худорлявий молодик з обличчям бісеняти, з послужливим виглядом наблизився до нашого столу.

— За цим столиком замовляли сандвічі з шинкою?

Ми кивнули.

— Перепрошую, але мушу повідомити від імені адміністрації, що в нас не залишилося й шматочка шиночки. Можу запропонувати свіжі бутерброди з білим, чорним або сірим хлібом та свининою. Може, бажаєте фрикадельок? Іще в нас є мариновані сардини — для тих, хто не вживає м’яса через релігійні переконання. Оскільки сьогодні п’ятниця...

— Насправді мені вистачить і кави з молоком, — сказала Беа.

Я ж помирав з голоду.

— А можна подвійну порцію пікантної картоплі з хлібом?

— Уже несу, пане. І вибачте, будь ласка, за нестачу продовольчих запасів. Зазвичай у нас є все, навіть більшовицький кав’яр. Але ж цього вечора — півфінал європейського кубку з футболу. Знатна гра. У нас сьогодні дуже багато відвідувачів.

Із цими словами метрдотель, церемонно вклонившись, пішов виконувати замовлення. Беа замислено проводжала його поглядом.

— Звідки цей акцент? Хаен?

— Набагато ближче: Санта-Колома-де-Ґраманет, робітниче передмістя Барселони, — точно визначив я. — Ти нечасто користуєшся метро, правда?

— Батько каже, що в метро повно покидьків, і якщо ти сам, тебе ошукають цигани.

Я вже збирався був дещо відповісти, але вирішив стримати язика. Беа засміялася.

Як тільки принесли каву та їжу, я накинувся на них, навіть не думаючи вдавати з себе витонченого принца. Беа не їла нічого. Обхопивши руками філіжанку з паруючою кавою, вона спостерігала за мною з ледь помітною посмішкою — щось середнє між цікавістю та здивуванням.

— То що ти збираєшся мені сьогодні показати?

— Багато чого. Правду кажучи, те, що я покажу, лише частина історії. Ти казала мені нещодавно, що любиш читати.

Беа кивнула, здивовано здіймаючи брови.

— Ну, ця історія про книжки.

— Про книжки?

— Про прокляті книжки, про людину, яка їх написала, про вигаданого персонажа, який вирвався зі сторінок роману, щоб спалити його, про зраду та втрачену дружбу. Це історія про кохання, ненависть та мрії, що живуть у тіні вітру.

— Звучить як рекламне оголошення до вікторіанського роману, Даніелю.

— Це, певно, через те, що я працюю в книгарні й бачив дуже, дуже багато романів. Але ця історія правдива. Це така сама правда, як і те, що цьому хлібові вже щонайменше три дні. І, як усі справжні історії, ця починається та закінчується на цвинтарі, хоча й не на такому, який ти собі уявляєш.

Дівчина посміхнулася, мов дитина, якій пообіцяли цікаву загадку або фокус.

— Я вся перетворююся на увагу.

Я проковтнув останні краплини своєї кави та кілька хвилин дивився на Беа, не кажучи нічого. Я думав про те, що мені хочеться загубитися в цих бездонних очах. Про ту самотність, яка охопить мене цієї ночі, коли я скажу їй «прощавай», бо в мене більше не буде фокусів та загадок, які б могли утримати її біля мене. Думав про те, як мало можу їй запропонувати й як багато хочу від неї.

— Я чую, як шелестять твої мозкові звивини, Даніелю. Що ти там вигадуєш?

І я почав. Я почав свою розповідь з того далекого світанку, коли прокинувся й не зміг пригадати маминого обличчя, і не зупинявся, доки не зробив паузу, щоб воскресити в пам’яті світ привидів, якого торкнувся сьогодні вранці в будинку Нурії Монфорт. Беа слухала мовчки. Я розповів їй про мій перший візит на Цвинтар забутих книжок, про ніч, яку я провів, читаючи «Тінь вітру». Розповів їй про зустріч із чоловіком без обличчя, про лист, підписаний ім’ям Пенелопи Алдаї, якого я бозна-чому носив із собою. Розповів, що ніколи так і не поцілував ані Клари Барсело, ані будь-кого ще. Розповів, як кілька годин тому тремтіли мої руки, коли я відчув дотик вуст Нурії Монфорт. Я розповів Беа про «Тінь вітру»; досі я не розумів, що ця книжка — історія про самотніх людей, про порожнечу та втрату; саме тому я знайшов у ній притулок, поки вона не переплелася з моїм власним життям.