Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
— Adieu, тату… любий мій тату! — А тоді тихо шепнула йому на вухо: — Ви задоволені мною?
Консул на хвилю мовчки пригорнув її до себе, потім легенько відхилив і сердечно потис їй обидві руки…
Більше затримуватись не було чого. Хряснули дверці, візник ляснув батогом, коні рвонули так, що аж шибки задеренчали. Пані Елізабет махала батистовою хусточкою, аж поки карета, гуркочучи колесами по бруківці, почала зникати за сніговою завісою.
Консул задумливо стояв поруч дружини. Вона граціозним порухом запнула щільніше на плечах хутрову пелерину.
— Ось вона й поїхала, Бетсі.
— Так, Жане, найперша з дітей залишила нас. Ти віриш, що вона буде щаслива з ним?
— Ох, Бетсі, вона задоволена собою, а певнішого щастя людині на землі годі осягнути.
Вони вернулися до гостей.
Розділ п’ятнадцятий
Томас Будденброк спускався по Менгштрасе до «П’ятерика». Він не хотів іти горою, по Брайтештрасе, щоб не скидати безперестанку капелюха перед знайомими. Засунувши руки в широкі кишені теплого темно-сірого пальта з хутряним коміром, він задумливо ступав по твердому іскристому снігу, що рипів під ногами. Він ішов своєю власною дорогою, про яку ніхто не знав…
Стояв напрочуд гарний лютневий день — ясний, сухий і прозорий. Надворі було п’ять градусів морозу; небо аж світилося синявою, чисте й холодне. Свіже, міцне, пахуче повітря бадьорило кров.
Томас поминув «П’ятерик», перетнув Пекарську вуличку і вузеньким перехресним провулком вийшов на Рибальську. Вона була рівнобіжна до Менгштрасе і так само стрімко спадала до Трави. Пройшовши нею кілька кроків, Томас зупинився перед невеликим будиночком. У ньому містилася скромна квіткова крамничка з вузькими дверима й невеличкою вітриною, де на зеленій скляній шибі стояло кілька горщиків з цибульними рослинами.
Томас зайшов до крамнички. Бляшаний дзвоник над дверима залементував, мов сторожкий песик. Біля прилавка стояла, розмовляючи з дівчиною, що продавала квітки, невисока, огрядна літня дама в турецькій хустці. Вона перебирала горщики з квітами, оглядала їх, нюхала, ганила і без угаву торохтіла, раз по раз витираючи хусточкою рота. Томас Будденброк ввічливо привітався і відступив убік… Та дама була бідна родичка Ланггальсів, добродушна, балакуча стара панна, що хоч і носила прізвище родини з найвищого кола, але сама до того кола не належала.
Майже всі в місті, за небагатьма винятками, звали її просто — «тітонька Лотта» і на великі бали та обіди не запрошували, хіба тільки на чашку кави. Нарешті, з горщиком, загорнутим у шовковистий папір, вона рушила до дверей, і Томас, ще раз привітавшись, голосно звернувся до дівчини за прилавком:
— Прошу, дайте мені кілька троянд… Байдуже, хай будуть французькі…
Та коли тітонька Лотта зачинила двері і зникла на вулиці, він тихіше додав:
— Забери їх тепер, Анно… Добрий день, моя крихітко! Сьогодні я прийшов до тебе з важким серцем.
На Анні був білий фартух поверх простої чорної сукні. Вона була на диво гарна. Тендітна, як газель, з обличчям майже малайського типу: ледь випнуті вилиці, довгасті чорні очі, повні лагідного блиску, і незрівнянна матова шкіра жовтавого відтінку. Руки її, такого самого кольору, були вузенькі і незвичайно гарні як для простої дівчини.
Вона пішла поза прилавком у правий куток крамнички, де її ніхто не міг побачити крізь вітрину. Томас по цей бік прилавка рушив за нею, нахилився й, поцілував її в уста і в очі.
— Як ти змерз, бідолашний! — сказала вона.
— П’ять градусів, — мовив Том. — Але мені було так сумно, що я навіть не відчував холоду.
Він сів на прилавок, не випускаючи її руки.
— Чуєш, Анно?.. Сьогодні нам треба бути розважними. Настав час.
— О господи! — злякано мовила вона і жалібно, розпачливо піднесла до очей полу фартуха.
— Колись та повинно було це статися, Анно… Чуєш, не треба плакати! Ми ж вирішили бути розважними, га? Що вдієш! Через це треба переступити.
— Коли?.. — схлипуючи, спитала Анна.
— Післязавтра.
— О боже… Чому післязавтра? Ще один тиждень… Прошу тебе! Ну хоч п’ять днів!..
— Не можна, крихітко моя. Все вже домовлено й залагоджено. На мене чекають в Амстердамі… Я не можу баритися жодного дня, хоч би як хотів!
— Так страшенно далеко!
— Амстердам? Де там! Зовсім ні. А крім того, думати одне про одного завжди можна, правда ж? І я писатиму тобі! Ось побачиш, як тільки туди приїду, зразу ж напишу…
— Ти ще не забув, як півтора року тому… на святі стрільців… — почала вона.
Він радісно підхопив:
— Ще б пак! Боже, півтора року тому! Я подумав, що ти італійка… Купив у тебе гвоздику і заткнув ЇЇ в петельку… Вона й досі в мене… Я візьму її з собою в Амстердам… А яка тоді на лузі була курява й спека!
— Так, і ти приніс мені склянку лимонаду з сусідньої ятки… Я пам’ятаю як сьогодні. Всюди тхнуло печивом і людьми…
— Та все одно було гарно! Хіба ми не вичитали одне в одного з очей, що в нас буде далі?
І ти хотів покатати мене на каруселі… Але я не могла кинути все й піти. Господиня сварилася б…
— Ні, не могла, Анно, я дуже добре розумію тебе.
Вона тихо сказала:
— Та більше я тобі ні в чому не відмовляла.
Він знову поцілував її в уста і в очі.
— Прощай, моя люба, крихітко моя! Так, треба вже починати прощатися!
— Ох, але завтра ж ти ще прийдеш?
— Неодмінно прийду, в цей самий час. І ще й післязавтра раненько, як зумію вирватись… А тепер я тобі ще одне хочу сказати, Анно… Я їду далеко, бо що там не кажи, а все-таки Амстердам не близько… А ти лишаєшся тут… Не занапасти себе, Анно, чуєш? Бо досі ти добре поводилась, це я тобі кажу!
Вона плакала, затуливши обличчя фартухом.
— А ти?.. А ти?..
— Бог його знає, Анно, як складеться життя! Не завжди я буду молодий… Ти розумна дівчина, ти ніколи не заводила мови про одруження і таке інше…
— Боронь боже!.. Щоб я таке вимагала від тебе…
— Людина не вільна в своїх вчинках… Якщо я буду живий, до мене колись перейде батькова фірма, мені доведеться вигідно одружитися… Так, я нічого не приховую від тебе в ЦІ останні хвилини… І ти також вийдеш заміж… Таке життя… Я від усього серця бажаю тобі щастя, люба Анно, голубонько моя ласкава! Тільки не занапасти себе, чуєш?.. Бо досі ти добре поводилась, це я тобі кажу!
Тут, у крамничці, було тепло, її сповивав вологий запах землі і квіток. А надворі зимове сонце хилилось уже до обрію. Небо за річкою взялося вечірньою загравою, ніжною і чистою, ніби намальованою на порцеляні. Уткнувшись підборіддями в підняті коміри, люди квапливо проходили повз вітрину і не бачили молодої пари, що прощалася в кутку крамнички.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Розділ перший
«30 квітня 1846 року.
Люба мамо!
Щиро дякую за листа і за повідомлення про заручини Армгард фон Шіллінг з паном фон Майбомом з Пепенраде. Сама Армгард також прислала мені повідомлення (дуже аристократичне на вигляд, із золотими берегами) разом з листом, де вона захоплено пише про свого нареченого. З її слів виходить, що він гарний, як намальований, і шляхетної вдачі. Яка вона, мабуть, щаслива! Всі виходять заміж; із Мюнхена я також отримала карточку від Єви Еверс. Їй припав директор броварні.
А тепер я хочу запитати вас, люба мамо: чому й досі тут нічого не чути про візит консула Будденброка? Може, ви чекаєте на офіційне запрошення від Грюнліха? Коли так, то дарма, бо він, здається мені, зовсім про це не думає, а як я йому нагадую, каже: «Добре, добре, серденько, але твій батько має інші справи». Чи, може, ви боїтеся, що будете мені заважати? Та ні ж, аніскілечки! Або думаєте, що я, побачивши вас, затужу за домівкою? Господи боже, я ж доросла, розважна жінка і добре знаю життя.
Я щойно ходила на чашку кави до мадам Кезелау, нашої сусідки; вони приємні люди, та й наші сусіди ліворуч, Гусмани (правда, їхній будинок стоїть далеченько від нашого), також дуже товариські. Ми маємо двох добрих друзів, обидва мешкають також тут, за містом: доктора Класена (про нього я ще напишу далі) і банкіра Кессельмайєра, Грюнліхового близького приятеля. Ви собі не уявляєте, що це за кумедний дідок! Він має сиві підстрижені баки, а на голові — ріденький чорно-білий чубчик, що більше скидається на пух і колихається від кожного подмуху вітерця. Він дуже балакучий, та ще й смішно крутить головою, ніби птах, тож я завжди прозиваю його «сорокою», але Грюнліх забороняє, каже, що сорока — злодійка, а пан Кессельмайєр чесна людина. Ходячи, він горбиться і загрібає руками, мов веслами; пух йому сягає трохи нижче маківки, а далі вже видно голу потилицю, червону й поморщену. В ньому є щось неймовірно веселе. Буває, поплеще мене по щоці й скаже: «Гарна ви жіночка, ну й пощастило Грюнліхові, що він вас спопав!» Потім виловить своє пенсне (він їх завжди носить із собою аж троє на довгих шнурочках, що весь час переплутуються на його білому жилеті), начепить на носа, спершу його зморщивши, розтулить рота і вдоволено дивиться на мене. Я тоді регочу йому просто в обличчя. А він нітрохи не ображається.
Сам Грюнліх ніколи не має вільного часу, вранці їде до міста нашою жовтою бричкою і часто повертається аж пізно ввечері. Інколи він сидить біля мене й читає газету.
Коли ми їдемо в гості, наприклад, до Кессельмайєра, чи до консула Гаутстікера на Альстердам, чи до сенатора Бока на Ратгаузштрасе, то доводиться наймати карету. Я вже не раз просила Грюнліха купити закритий екіпаж, бо коли живеш за містом, то він просто необхідний. Грюнліх майже пообіцяв мені, але він, хоч як дивно, взагалі не любить бувати зі мною в товаристві і кривиться, коли я сама буваю на людях. Чи не з ревнощів?
Наша вілла, яку я вам уже докладно описувала, люба мамо, справді дуже гарна, а нові меблі ще дужче її прикрасили, Салонові на першому поверсі навіть ви не мали б чого закинути: він весь у брунатному шовку. Їдальня поряд оббита дуже приємними панелями, а стільці коштували кожен цо двадцять п’ять марок. Я оце сиджу в кабінеті, що править нам за вітальню. Крім того, в нас іще є кімната для курців, де стоїть також ломберний стіл. У залі по той бік коридора (вона займає другу половину першого поверху) ми повісили жовті завіси — вони мають дуже аристократичний вигляд. Нагорі містяться спальні, ванна кімната, гардеробна і кімната для слуг. До жовтої; брички ми найняли хлопчика-грума. З обох служниць я загалом вдоволена. Не знаю, чи вони зовсім чесні, але, хвалити бога, мені не доводиться рахувати кожен гріш. Одне слово, тут усе влаштовано так, як і личить нашій родині.
А тепер, люба мамо, я розповім про головне, що я лишила насамкінець. Від якогось часу я почувала себе трохи дивно, розумієте, була не зовсім здорова, але й не те, щоб хвора. При нагоді я сказала про це докторові Класену. Це такий собі дрібненький чоловічок з великою головою і в ще більшому капелюсі з загнутими крисами. Він має іспанський ціпок із круглою кісткою замість держака і завжди підпирає ним свою довгу бороду, що стала майже ясно-зеленою, бо він багато років фарбував її в чорний колір. Якби ви побачили його! Він нічого не сказав мені, поправив окуляри, закліпав червоними очицями, ворухнув товстим носом, схожим на картоплину, захихотів і так зухвало подивився на мене, що я не знала, куди дітися. Потім оглянув мене і сказав, що все йде якнайкраще, тільки треба пити мінеральну воду, бо я, либонь, маю невеличке недокрів’я. О мамо! Обережно скажіть про це дорогому татові, нехай він запише все в родинні папери. Я не забарюся повідомити вас, як мені буде далі.
Вітайте від мене тата, Христіана, Клару, Тільду та Іду Юнгман. Томасові я недавно написала в Амстердам.
Ваша покірна дочка Антонія»
«2 серпня 1846 року.
Любий Томасе!
Я з задоволенням прочитав твого листа про те, як вам із Христіаном велося в Амстердамі; то, мабуть, були веселі дні. Про дальшу подорож, твого брата через Остенде до Англії я ще не маю звісток, але сподіваюся, що з божою допомогою вона відбулася щасливо. Дай боже, щоб Христіанові, коли вже він вирішив занехаяти наукову кар’єру, не пізно було навчитися чогось корисного у свого шефа Річардсона, і хай йому щастить у царині комерції! Містер Річардсон (Треднідл-стріт), як ти знаєш, наш давній клієнт. Я вважаю себе щасливим, що влаштував обох своїх синів у фірмах, які завжди підтримували зі мною найкращі стосунки. Ти вже тепер можеш відчути, який маєш із цього пожиток: я вельми вдоволений, що пан ван дер Келлен у цьому ж таки кварталі підвищив тобі платню і дає змогу на побічний заробіток; я переконаний, що своєю пильністю ти заслужив і далі заслуговуватимеш на цю ласку.
Разом з тим мені дуже прикро, що з здоров’ям у тебе не все гаразд. Те, що ти пишеш про нервозність, нагадує мені мою власну молодість, коли я працював у Антверпені і звідти мусив поїхати до Емса і пройти там курс лікування. Часом би і в тебе, сину мій, виникла така потреба, то я, звичайно, готовий помогти тобі словом і ділом, хоч цієї неспокійної з огляду на політичні події поріг і намагаюсь уникати зайвих видатків.
А проте в середині червня ми з матір’ю їздили до Гамбурга відвідати твою сестру Тоні. Чоловік її нас не запрошував, але зустрів дуже тепло й обидва ті дні, що ми там пробули, так ревно опікувався нами, що навіть занедбував свої справи, а ми заледве урвали час навідатися в місто до Дюшанів. Антонія тепер на п’ятому місяці; її лікар запевняє, що все йде, хвалити бога, нормально.
Ще я хотів би згадати про один лист пана ван дер Келлена, який мене втішив тим, що ти й privatim [48] у його родинному колі бажаний гість. Ти. тепер, сину мій, у такому віці, коли починають пожинати плоди виховання, винесеного з батьківського дому. Тож хай тобі стане у пригоді мій досвід: я в твої роки і в Бергені, і в Антверпені завжди намагався прислужитись і сподобатися дружині свого принципала, і це мені дуже й дуже ішло на користь. Крім того, що знатися ближче з родиною свого принципала почесно й приємно, ти ще й знайдеш у господині прихильну заступницю на той випадок, хоч і вельми небажаний, а все-таки можливий, коли ти, часом, щось не доглянеш у роботі або ж чимось іншим накличеш на себе господареве невдоволення.
Щодо твоїх планів на майбутнє, то мені приємно, сину, що в них видно таке жваве зацікавлення справами, хоч я й не можу з ними цілком погодитись. Ти виходиш із засади, що збут продуктів, які виробляють в околицях нашого міста, таких, як зерно, рапс, шкіри, хутра, вовна, олія, макуха, кістки тощо, — перша і найприродніша справа тутешніх комерсантів, і наміряєшся, поряд з комісійною торгівлею, найбільше уваги приділяти саме їй. Свого часу, як конкуренція в цій галузі була ще невелика (тепер вона набагато зросла), я теж плекав такі думки і, коли випадав час і нагода, навіть дещо пробував зробити. Моя подорож до Англії мала передусім мету зав’язати і в цій країні стосунки, що могли б посприяти моїм задумам. Я дістався аж до Шотландії і познайомився з багатьма корисними людьми, але швидко зрозумів, яку небезпеку несуть у собі експортні операції до тієї країни, і відмовився від своїх намірів, тим більше, що ніколи не забував перестороги нашого пращура, засновника фірми: «Сину мій, пильнуй удень своїх справ, та не роби таких, що не давали б тобі вночі спокійно спати!»
Цієї засади я сподіваюся свято триматися до кінця свого життя, хоч часом і сумніваюся в ній, дивлячись на людей, що без таких принципів куди краще дають собі раду. Я маю на думці фірму «Штрунк і Гагенштрем», що безперервно розростається, тим часом як наші справи йдуть надто вже потихеньку. Ти ж бо знаєш, що внаслідок смерті твого діда паш капітал зменшився й більше не росте, і я молю бога, щоб мені вдалося залишити тобі справи хоча б у такому стані, як тепер. У нашому повірникові панові Маркусу я маю досвідченого і розважного помічника. Якби ж то родина твоєї матері вміла трохи берегти гроші! Спадок для нас матиме важливе значення.
Я завалений працею в конторі і в місті. Мене вибрано старшиною Бергенської морської колегії, а також громадським представником у департамент фінансів, у торговельну колегію, ревізійну комісію і в правління притулку святої Анни.
Щире вітання передають тобі мати, Клара і Клотільда. Кланяються тобі також сенатор Меллендорф, доктор Евердік, консул Кістенмакер, маклер Гош, Х.-Ф. Кеппен, а з контори — пан Маркус та капітани Клот і Клетерман. Хай благословить тебе господь, сину мій! Працюй, молись і ощадь!
З турботою про тебе і з любов’ю твій батько»
48
Як приватна особа (лат.).
