Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги онлайн .txt) 📗
Безперечно, в сих частих відновленнях союзу інїціатива мусїла виходити від пруських рицарів, котрим дуже важно було під час своєї боротьби з Польщею задержати в невтральности такого сильного князя як Юрий-Болєслав. Юрий, як бачимо, супроти польського короля вповнї задержав собі полїтику вільної руки. Здаєть ся навіть, що потім відносини між Юриєм-Болєславом і польським королем ще погіршили ся, судячи зі звістки (на жаль дуже скупої), що 1337 р. Татари разом з Русинами напали на Люблинську землю і попустошили її, а самий Люблин тримали в облозї 12 днїв і тільки як татарського воєводу забито стрілою, покинули облогу 56). Той факт, що виступає тут Люблин, предмет давнїх аспірацій галицьких князїв, піддає гадку, що сей похід міг бути дїлом Юрия-Болєслава.
Натомість наступило очевидне зближеннє між Галицько-волинською державою й Литвою. Окрім того, що не маємо в джерелах нїякого слїду конфлїктів між ними, маємо вказівку на се зближеннє у шлюбі Юрия з донькою Гедимина: 1331 р. він оженив ся з нею в Плоцьку, вихрестивши її наперед; при хрестї вона дістала імя Евфемії, а в ґенеальоґіях зветь ся скорочено Офкою 57). Я уважав би правдоподібним, що сей шлюб був тільки початком ще тїснїйшого зближення Юрия-Болєслава до Литви; жінка Любарта — котру звичайно уважають донькою котрогось з Юриєвичів, в дїйсности була може донькою Юрия-Болєслава 58), і що не маючи синів Юрий в якійсь мірі признав Любарта своїм евентуальним спадкоємцем, як оповідає найдавнїйша русько-литовська лїтопись: „а Люборта принялъ володимерский князь к дотце во Володимеръ и в Луческъ и во всю землю Волынскую” 59).
Так вирисовувала ся поволї та ситуація, яка потім з цїлою виразністю зазначила ся по смерти Юрия-Болєслава. Особливо полїтика Юрия-Болєслава супроти Польщі дуже інтересна: в нїй можуть крити ся завязки пізнїйших епохальних подїй — походу Польщі на Русь. Вступом до нього послужила польсько-угорська угода в справі Руси, викликана мабуть сею полїтикою Юрия-Болєслава. Справа се дуже темна, і для її зрозуміння ми мусимо кинути погляд на становище інтересованих держав.
Польща тодї що йно виходила з страшного розбитя й занепаду, що не минув безслїдно потім для всеї її пізнїйшої історії, не вважаючи на періоди могутности й блеску. Державна криза, приготовлена уже попереднїм, розвинула ся в усїй страшнїй своїй силї з кінцем XIII в.; Польща розбита на кілька нїчим не звязаних ґруп князївств; на великокняжім престолї чеський король; міста в руках чужого, нїмецького міщанства, що творило державу в державі з своєю осібною орґанїзацією; поруч нього такаж друга небезпечна держава церква; а на півночи, засївши дорогу до моря, закоренило ся пруське рицарське брацтво, вдираючи ся в польські землї. В такім станї, розумієть ся, пішли в непамять старі традиції Польщі про боротьбу з Русію за пограничні — побужські й карпатські землї. Перевага рішучо лежала по сторонї Руси, й Польщі приходило ся тримати ся на оборонній стопі (боротьба за Люблин, пляни Льва на краківський стіл).
Подвигненнє Польщі з сього занепаду з незвичайною зручністю й енерґією розпочав Володислав Локєтек; але смерть забрала його в половинї роботи, коли перед ним заблисли тільки перші прояви лїпшого (приборканнє нїмецького міщанства та духовенства, побіда над пруськими рицарями). Син його Казимир, що заступив місце батька 1333 р., різко розірвав з батьківською полїтикою збирання польських земель. 1336 р. укладає він угоду з Чехією і за виреченнє чеського короля з претензій на польську корону вирікаєть ся на користь Чехії всяких прав на Шлезк. Разом з тим уложено провізоричну угоду з пруськими рицарями (остаточно потверджену в р. 1343): Казимир відступав їм Поморє (Померанію), землю Хелминську й Михаловську з сусїднїми польськими округами, і таким чином вповнї відгорожував Польщу від моря.
Сї трактати вповнї зрозумілі — їх диктувало бажаннє спокою, чим би не толкували сього бажання: чи глубокими плянами внутрішнїх реформ Польщі, чи легкодушним змаганнєм позбути ся за всяку цїну тяжких клопотів. Та слїдом за ними пішов трактат далеко більше загадковий: на з'їздї в Вишгородї в 1339 р. Казимир укладає з своїм зятем Каролем Робертом королем угорським угоду, і в нїй було постановлено, що як Казимир не буде мати синів, то по смерти його польська корона, поминаючи Пястовичів, має перейти до угорського королевича Людовика, сина Кароля й Казимирової сестри Єлисавети, угорського престолонаслїдника 60).
На жаль, самого трактату ми не маємо, й не знаємо, чим в нїм мотивував Казимир таке своє рішеннє, що стає справдешньою загадкою для сучасних дослїдників. Що правда, угорський король був старинним і дуже важним союзником Локєтка й Казимира в їх загроженій позиції, а нинїшня ідея національної держави, що виключає подібні династичні дарунки, була в тодїшнїх часах незнана. Але все таки сей дарунок анжуйській (андеґавенській) династиї Кароля зі сторони Казимира виглядає дуже дивно, особливо після того як Казимир такими тяжкими жертвами забезпечив уже Польщі спокій від сусїдів, отже потрібував угорського союзу меньше нїж перед тим.
Ріжними способами, дуже хитрими й далекими об'ясненнями пробувано пояснити сю резіґнацію Казимира, але одиноке можливе об'ясненнє те, що Казимир цїною сеї резіґнації діставав якісь уступки чи приречення від угорського короля, отже що се не був дарунок з його боку. Таку уступку з угорської сторони мусимо шукати власне в руській справі.
Ми маємо натяки (як побачимо потім), що вже в 1340 р. угорський король супроти Галичини поступав солїдарно з польським; виразно ж бачимо їх союзниками в пізнїйшій акції, в р. 1349-50. В умові кор. Людовика з Казимиром з 1350 р. знаходимо виразний відклик до якоїсь угоди в руській справі: уложеної з Казимиром за кор. Кароля, що вмер р. 1342; оружні виступи Польщі й Угорщини зараз на першу вість про смерть Юрия-Болєслава, коли ще не було часу їм порозуміти ся в сїй справі, дають дорозумівати ся, що таке порозуміннє наступило ще за житя Юрия-Болєслава. Дуже правдоподібно отже, що вже під час пертрактацій за престолонаслїдство наступила угода в руській справі між угорським і польським королем, і що зроблені в нїй уступки в руській справі з угорського боку були власне компензатою за спадщинне право на польську корону, признане угорському королевичу 61).
Ся угорсько-польська угода 1339 р. в такім разї була повтореннєм, з певними змінами, звістної Спішської умови 1214 р., що так само робила компроміс претензій Угорщини й Польщі до Галичини. Як тодї, так мабуть і тепер, початок до сього компромісу вийшов від польської сторони. Угорщина числила за собою традиційні права на Галицько-володимирську державу й не мала причини кликати Польщу, аби з нею дїлити ся тими правами.
Ми знаємо, що Угорщина вже при кінцї XI в. почала простягати руку по галицькі землї. Катастрофа 1099 р. вправдї перебила сї аспірації, й угорські пляни на Галичину відновляють аж столїтє пізнїйше — в 80-х рр. XII в., підчас галицьких замішань. Угорщина вперше приходить тодї до окупації Галичини, хоч і не довгої. З смертию Романа угорський король бере на себе з ролею опікуна його сиріт і ролю зверхника Галицько-волинської держави. Від тодї „король Галичини й Волини”, Galiciae Lodomeriaeque rex — стає постійним титулом угорських королїв, і вони задержують його й тодї, коли по кількох, досить ефемеричних пробах окупації Галичини тратять всякий реальний вплив на неї — зі зміцненнєм становища Данила 62). Вправдї не знаємо, о скільки якісь зверхничі права чи сенїорат угорського короля признавав ся коли небудь галицькими князями; коли з кінцем XIII в. ми бачимо слїди аґресивної полїтики галицьких князїв супроти Угорщини, розумієть ся, трудно думати про яке небудь признаннє старшинства угорського короля. Але зі зміцненнєм становища угорського короля в дальших десятолїтях XIV в. могли віджити старі традиції про права Угорщини на галицьку Русь, і польський король мусїв числити ся з сими претензіями Угорщини: коли він ставив якісь пляни на Русь, то щоб не попсувати приязних відносин з Угорщиною, не накликати конфлїкту з нею, мусїв постарати ся про компроміс. Обидві держави мусїли вже при сїм першім пактованню стояти на тих самих становищах, на яких бачимо їх в угодї 1350 р.: угорський король признавав Галицьку державу власністю угорських королїв, своїх попередників, отже і своєю (regnum Russie predecessorum nostrorum regum Hungarie fore dignoscebatur et per consequens nostrum fore dignoscitur), так що коли дїлив ся правами на неї з польським королем, то робив се з ласки, як уступку 63). Такою уступкою і заплатив мабуть кор. Кароль за право спадку в Польщі для свого сина, а що Польща шукала тут його згоди на компроміс, се відбило ся й на їх умовах. Як то звичайно буває, що хто чогось добиваєть ся, то при компромісі робить і більші уступки, так і Казимир мусїв прийняти всякі застереження дальших прав угорського короля на Галичину. Пізнїйша умова 1350 р., що реґулювала відносини обох держав до Галичини після того, як її здобуто, мабуть і тут стояла на тім же становищі, що й пактовання 1330-х рр. По умові 1350 р. Галичина мала зіставати ся й далї приналежністю угорської корони, і Казимир тільки за свого житя міг її уживати. Так воно, кажу, було мабуть і в умові з Каролем. Коли може стилїзація умови була инакша, принціп мусїв бути той самий.
