Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
— І все-таки хто ж нам допоможе з ремонтом… — риторично зітхала я. Сама я робити не вмію геть нічого. Руки зі сраки, казала мама. На те я їй казала, що ліпше буду мудрою й зароблятиму гроші, а вже фізичну роботу хай хтось робить за ці самі мої гроші… нонсенс, карочє, виходить якийсь. Та й грошей я не стільки заробляю, щоби платити заробітчанам з Тернопільської області. Навіть на молдаван не вистарчить. Ех, пройдеться напрягати друзів. Тільки от кого? Покреативити і насрати після себе — таких у нас повно. Генії всі непрактичні. А от де взяти парочку робочих рук з мозолями? В голову обережно шкрябається ідея:
— А прикиньте, я зараз буду дружити тільки з високими, щоби вони у нас фарбували стіни і закручували патрони. А маленьких всіх — в расход.
— Та нє, маленькі можуть плінтуса робити. Підвіконники мити там. Або в унітаз лазити. — Ведмідь мій фашизм побив практицизмом.
На тому ми десь і застрягли. Вовчик остаточно до Києва все так і не переїздив, іноді заглядав лише на вихідні. Ремонт у виконанні тьолок, без чоловічого рукоприкладства, часто застрягає на стадії вирваних із дизайнерських журналів сторінок. Але ж ми просунулися далі?
Так, накупивши гори потрібних і непотрібних будматеріалів, залишивши тьолкам гроші на хазяйство, я поїхала до Мюнхена знімати придуркувату церемонію вручення нагород великим селебрітізам шоу-бізу. Робота в мене така. І не фізична, але щось геть не розумова.
ТРОХИ ПРО РОБОТУ
У нас на роботі був бос. Ну, він не те щоби дуже хотів собі — бути босом. Але якщо мені насрати на роботу, ця фекальна тенденція автоматично і на боса поширюється. Він був голова департаменту продакшн. Тобто нашого відділу, що єдиний хоч чимось реальним займається — знімає й монтує власний програмний продукт каналу. А не просто весь день стримить у чатах і жеже, обливаючи від заздрості гімном своїх же співробітників. Щось я тут про гівно багато… А, так. Бо ж цього шефа звали Ніно.
— Ніно-гамно! — закричали якось радісна і хором Вася з Ведмедем, не знаючи у своїй святій наївності, що цей серб розуміє російську.
Ніно ненавидів нас усіх. Вважав нас тупими недолюдками. У нього від цього смикалася щока, око й ніс. Мені було жалко Ніно, такого самотнього, такого нервового і переповненого ненавистю до цієї країни і всіх її проявів. Втім, звільнятися з проекту цей висококласний спеціаліст, що зійшов до нас із європейського неба налаштовувати роботу українського каналу, чогось не поспішав. Видно, платили нормально. Разів так у п’ять більше, ніж громадянину України на цій же посаді. У нас загрозливо гостинний ринок праці в державі.
Ніно (наголос на останній склад, як ви зрозуміли з рими про гамно) спершу вважався італійцем. А потім всі взнали, що він серб. Я дуже люблю Сербію, Белград, Нови Сад, Саву Дам’янова і Милорада Павича. За все моє життя я знала тільки двох гівнистих сербів, і обоє вони жили в Києві. Видно, подібне до подібного тягнулося.
Так от, мені було шкода Ніно. Він мав постійний синдром недойобу і фотографію фарбованої білявки в гаманці.
— То його нещасна любов! — шепотілися по закутках колеги.
— Да, странний он. Я давно ему гаваріл — пашлі, тьолок виєбєм, — а он ні в какую.
— Шо — то піди собі сам! — кажу я сердобольному колезі, начальнику вже аж над Ніно.
— Та нє, ти шо?! Я жонатий! — вчасно спохоплюється він.
Колись давно Ніно був зіркою МТV Балкани. Мав там свою програму про біг-сіті-лайф. (Нудну, як холера, але ми всі мусили дивитися його демо до кінця, кивати і казати: "Ой як круто, Ніно, шкода, що нам тут ніколи не досягнути такого рівня!") Найбільш визначним пунктом його біографії було інтерв'ю з Анджеліною Джолі. Мовляв, прославився він тоді на всю Сербію, запитавши, чи то правда, що у неї бойфренд із Белграда. Джолі у відповідь сміялася усіма своїми губами (незаміжня ще була, несерйозна, дітей із Камбоджі не всиновляла) і відповіла: "Ну, можливо, в нього є тутешнє коріння, але щось він про це мені не розповідав…"
— Боже, як це тупо… — казала я подрузі й колезі Каті про нашу роботу.
Страшенно тупо надавати такого значення подробицям чийогось особистого життя. Розводити теревені про жахливий випадок, коли в поп-зірки під час виступу спав ліфчик чи якась селебриті пукнула в присутності представника скляної імперії Сваровскі. Або уважно роздивлятися фото стакана, яким вона розбила пику екс-бой-френду. І синяки, яких він їй наставив у відповідь.
— Це в тебе фраза-паразит уже, — казала Катя, — скоро книжку напишеш про нашу роботу. І як ти її назвеш?..
— Як?
— "Боже, як це тупо".
— Ага. Тільки хєра зо два ця робота заслуговує на книжку. Тут ніколи нічого не трапляється. Тільки й розваг, що влаштувати міжнародний скандал[5] і спостерігати за тим, як набридло жити Ніно та його синкопованій щоці.
Ніно був із тих фанатичних менеджерів-трудоголіків, котрим зла до людства доля підсунула під волохату руку ще й підлеглих. Улюблене заняття Ніно — напрягати всіх без абсолютного приводу. Спочатку я теж була дурна і чемна — канал ще не починав роботу, але треба було всім засідати в офісі.
— Я хочу, щоби ти тут зависала з нами, вливалася в колектив! — довірливо казав мені Ніно.
Як же його підвести? Поїхали з Вовчиком у Грузію лише на десять днів, а не надовше. Ну як же — мене у Києві чекають, я потрібна! Не дай Боже, підвести корпорацію, і Нінова щока засмикається пущє брежнєва.
Нічо, шо всі на роботі просто сиділи в Інтернеті і качали фільми, отримуючи зарплатню. Просто тобі фонд допомоги дітям-нездарам. Це вже потім, коли гроші в компанії різко закінчилися, контора почала наймати мажорів-стажорів: їхні папіки й самі би раді доплатити, щоби тільки дитина при ділі була. Та й не при будь-якому, а при телевізорі!
Мені телевізор був до дупи. І Ніно це добре розумів.
І це Ніно вбивало.
— Ай андестенд, — кричав він, — зет фо ю ітс е булшиг джоб!
— Та нє, Ніно, шо ти, зовсім ні! — не вельми переконливо вдавалося мені відбріхуватися, що ж поробиш. Це він на мене почав репетувати за те, що я вступилася за колег. Так просто в очі він мені гівна не лив, а завжди тільки поза очі.
— Що, — казав Ніно, — ця сука не хоче приходити на десяту, а хоче на дванадцяту?! То покажіть їй на двері!!!
Тобто чужими руками чувак жар хотів загрібати. При цьому зі мною вітався улесливо й мило:
— Хав ю дуінг, сюперстар?
— Від суперстара чую, — так само мило відповідала я. Посмішка Ніно зникала, бо ж була дєжурна.
Коли ми поїхали знімати фальшиве музичне нагородження в Мюнхен (всі країни третього світу знімають свої сюжети у справжніх панських декораціях, але в окремий від євроамериканських зірок день, щоби при монтажі вставити своїх біг-старів начебто у всезагальну церемонію), Ніно проявив свою задротську природу по повній.
Він ще в Києві доводив Катю, мою милу й розумну продюсерку. Вона, людина творча, надто близько брала до серця все на світі, маразм начальничків в тім числі… Я взагалі не знаю, як можна щиро вірити, що в тебе є начальник, окрім Господа, та й той — радше найстарший родич. Ліпше вже садити ріпу на городі і жити натуральним господарством, зате ніякий дядя не думає, шо він над тобою главний. Нє, працювати в компаніях можна, звісно. Головне, ніколи не забувати, шо ти — це ТИ. Це цінність. Що твоя душа — фотографія Бога чи щось типу того. А те одоробало, який би пост воно не займало, явно не володіє твоїми думками і силою. Чому так багато людей, класних і розумних, несуть це гівно і парєво з роботи ще й додому, і сни їм сняться про роботу і начальників, і просинаються вони вже в стресі, а по п'ятницях йдуть з подружками в бар і набухуються в дупу… Сука, піздєц. Копи ж книжки читати?!
Коротше, в Мюнхені Ніно довів уже й мене. Він вимагав у нас з'являтися на місце зйомки за півгодини до офіційного часу, а початок зйомки відкладався ще на півтори години. Він знав, що завтра нам знімати о сьомій ранку, але кликав всіх пізно вночі в бар "для тім-білдінга", а коли ми з Катьою відмовлялися, бо нафіг нам бухий в сраку Ніно без трусів (любив він таке, особливо на корпоративах — бігати, показувати дупу в камери спостереження і волати: "ай хейт зис ченал!!!") і алкоголь взагалі, ми отримували звинувачування в антисоціальності. А тут ще й Алігарх під’їхав на Врученні потусувати. Це ж, типу, моднєнько. Я від нього ховалася, як могла. Втекла з концерту "Фу Файтерз" в готель спатоньки. А він слав мені купами есемеси. Від розпачливих до наказових. Останній десь такого змісту: "Вєрнісь, ти с ума сашла! Здєсь же єсть всє люді, каториє тєбє могут прігадіцца, єслі хочеш кєм-та стать! Вєрнісь нємєдленна, я аппачу таксі. Вєрнісь, я хачу тєбя відєть".
